Захищаючи право на свободу

Лауреат Нобелівської премії миру й один із «батьків» радянської водневої бомби академік Андрій Дмитрович Сахаров увійшов до історії передусім як один із найвідоміших радянських правозахисників. Біографія його дуже добре відома, тому зупинюся не на ній, а на його ставленні до України й українських правозахисників, зокрема й учасників кримськотатарського руху за повернення на батьківщину.

Мати Сахарова, Катерина Олексіївна Софіано, народилася в Білгороді, біля самого кордону з Україною, де служив її батько, капітан (згодом генерал-лейтенант) артилерії. Як згадував Андрій Дмитрович, «з дитячих років моя мама пам’ятала солдатські й українські пісні». Уперше з Україною Сахаров познайомився саме через українські пісні. Він згадував, що хоча його батьки були «людьми російської культури», вони «любили російські й українські пісні. Я часто чув їх у дитинстві». І з ранніх років до кола його читання увійшов Гоголь.

А ось — дитячі спогади Андрія Дмитровича про наслідки Голодомору: «З уривків розмов дорослих (які не завжди помічають, як уважно слухають їх діти) я вже в 1930—1934 рр. щось знав про тодішні події. Я пам’ятаю розповіді про підлітків, які тікали з охоплених голодом України, Центрально-Чорноземної області й Білорусії, сховавшись під вагони в ящики для інструментів. Як розповідали, їх часто витягували звідти вже мертвими. Ті, хто потерпав від голоду, вмирали просто на вокзалах, безпритульні діти тулилися в асфальтових казанах і підворіттях. Одного такого підлітка підібрала моя тітка Таня на вокзальній площі, і він став її прийомним сином, хоча в нього потім і знайшлися батьки». Згадуючи ж про знайомство з Борисом Самагіним, з яким разом працювали на «поштовій скриньці» в Ашхабаді, Сахаров переказав його фронтову розповідь про те, як Борис був «присутній на страті-повішенні молодої української партизанки-націоналістки; в останню мить вона крикнула: «За вільну Україну!»

Сахаров боровся за звільнення відомого дисидента-українця генерал-майора Петра Григоренка, якого характеризував як «людину дивної долі, мужності й доброти, яка мала величезний вплив на дисидентський рух у СРСР», з в’язниць і психіатричних лікарень.

Сахаров співчував боротьбі українців за свої права. У своїй програмній статті «Роздуми про прогрес, мирне співіснування й інтелектуальну свободу» Андрій Дмитрович зокрема написав про «властиву Сталіну українофобію».

Сахаров узяв безпосередню участь у справі українського поета й дисидента Анатолія Лупиноса, коли той 1971 року був звинувачений в антирадянській пропаганді за те, що на Шевченківському вечорі біля пам’ятника Шевченку в Києві прочитав вірш «Я бачив, як безчестили матір». Андрій Дмитрович згадував, як у грудні 1971 року «мене повідомили, що в Києві має відбутися суд над українським поетом Лупиносом — йому загрожує психіатрична в’язниця. Ми з Люсею поїхали на аеродром; за допомогою моєї книжки Героя Соцпраці вдалося дістати квитки, й увечері напередодні призначеного дня суду ми були в Києві. У готелі нам дали ліжка на різних поверхах, оскільки в наших паспортах ще не було позначки про шлюб (ця церемонія ще мала відбутися), а моральність у радянських готелях охороняється вельми суворо. Чоловік, що стояв позаду нас, гебіст, який, ймовірно, супроводжував нас, намагався протестувати — такій заслуженій людині можна зробити виняток. У нього, звичайно, була своя мета — полегшити спостереження, але він не хотів при нас відкритися. Вранці, коли ми з Люсею зустрілися на нейтральному грунті, до готелю прийшли українці — І. Світличний, якого я вже знав раніше, Л. Плющ і ще хтось, і ми пішли на суд. По дорозі Світличний розповів нам суть справи. Лупинос уже був раніше засуджений за звинуваченням у націоналістичній пропаганді. У таборі він тяжко захворів, деякий час міг пересуватися лише на кріслі-каталці, потім з милицями. Навесні цього, 1971 року, читав вірші біля пам’ятника Тарасу Шевченку (разом з іншими поетами). У його вірші була фраза про український національний прапор, який став ганчіркою. Хтось доніс про цей «націоналістичний і антирадянський» виступ, і його заарештували. На наш подив, усіх, хто прийшов, вільно пустили до зали суду. Але засідання не відкривалося. Нарешті вийшов секретар і оголосив, що суддя захворів (хтось із наших, проте, бачив його ранком) — засідання переноситься. Це, звичайно, був результат нашого приїзду. За два тижні суд відбувся абсолютно несподівано — майже ніхто, навіть батько Лупиноса, якого ми бачили на першому засіданні, про це не знав. Лупинос був відправлений до спеціальної психіатричної лікарні, а саме — до Дніпропетровської, однієї з найстрашніших у цій низці».

Сахаров у своїй правозахисній діяльності керувався передусім ст. 19 Загальної декларації прав людини, що свідчить: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне вираження їх; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, отримувати й поширювати інформацію й ідеї будь-якими засобами й незалежно від державних кордонів». Він захищав права всіх радянських народів, зокрема українців і кримських татар. Як згадував Андрій Дмитрович, «1972 рік приніс чергову хвилю політичних репресій. Особливо важкими вони виявилися на Україні. Там були арештовані Світличний, Чорновіл, Дзюба, Стус, Ірина Стасів-Калинець та її чоловік, Пронюк, Шумук, Строкатая (дружина Караванського), Плющ. У травні заарештували Глузмана». Цікаво, що коли Сахаров розмовляв на цю тему з ректором МГУ Іваном Георгійовичем Петровським, то зіткнувся з традиційним набором негативних стереотипів про Україну й українців: «Я сказав І. Р. про посилення політичних репресій на Україні (він зазначив, що ще з часів Петлюри — коли він був свідком єврейських погромів — насторожено ставиться до українських націоналістів). Я, проте, висловив думку, що зараз особливо сильного удару завдається по демократичному крилу інакодумців, українців і неукраїнців за національністю, і попросив його використати свій вплив у справі Семена Глузмана. І. Р. охоче погодився й сказав, що він попросить затребувати справу Глузмана з України. Я не знаю, чи вдалося Петровському щось зробити у справі Глузмана. Найшвидше — ні».

А 1977 року, коли прокотилася нова хвиля репресій проти правозахисників, знову особливо важко довелося Україні. Сахаров згадував: «Як завжди, дуже важкі були репресії на Україні (але і в інших республіках мало чим краще) — були арештовані голова Української Гельсінської групи письменник Микола Руденко, потім члени групи: Олекса Тихий, Мирослав Маринович, Микола Матусевич. Згодом були арештовані багато інших членів Української групи; багатьох, як, наприклад, Лук’яненка й Стуса, заарештували майже одразу після вступу до Групи. Вироки на Україні й у Прибалтиці — завжди по максимуму. Це означає, раніше не судимим — 7 років ув’язнення й 5 років заслання, а «повторникам» — 10 років ув’язнення й 5 років заслання (серед них Тихий, Лук’яненко, Стус, Кандиба, Пяткус, Ніклус). Арештовані в подальші роки також Оксана Мєшко, дружини Руденка й Матусевича. Серед заарештованих на Україні й у Прибалтиці я особисто знав Руденка (Україна), Кандибу (Україна, побіжне знайомство), Пяткуса (Литва), Марта Ніклуса (Естонія) — ученого-орнітолога, він не член Гельсінкської групи». З усіх заарештованих Андрій Дмитрович особливо виділив Маколу Руденка й Олексу Тихого: «З Руденком я познайомився ще до організації Гельсінкської групи. Він приніс мені для ознайомлення рукопис своєї брошури-памфлета «Прощавай, Марксе» і розповів дещо про своє життя. Незадовго до війни Руденко був призваний в армію й направлений служити в полк особистої охорони Сталіна. Коли почалася війна, він подав заяву з проханням відправити його на фронт. На це подивилися криво, але прохання задовольнили. На фронті Руденко вступив до партії. Він повернувся з війни з тяжким пошкодженням хребта, інвалідом 2-ї групи. Хвороба хребта завдавала йому постійних страждань і змушувала його (до арешту) вести спеціальний, пристосований до неї, спосіб життя (що він переживає в зоні — страшно подумати!).

Руденко став письменником, був прийнятий до Союзу письменників України, написав кілька книжок. За два чи три роки до нашої зустрічі він опублікував науково-фантастичну повість, де розповідає про відвідини Землі (кілька тисяч років тому) інопланетянами, які залишили землянам під виглядом релігійних заповідей і міфів деякі «зашифровані» принципи, дотримання яких має зберегти людство, його культуру, ґрунт і взагалі життя на Землі. У тому творі, який він приніс мені, містяться ті самі думки, але вже не як фантастика, а в широкому контексті суспільно-політичних і філософських міркувань. Руденко критикує марксизм з позицій фізіократів. Перший його памфлет називається «Прощавай, Марксе», а продовження, якого я не зміг прочитати, — «Здрастуйте, Кене». Головне для Руденка — ідеологія єдності земних і космічних процесів, яку він проповідує. З цієї точки зору він інтерпретує політекономію, філософію, історію, релігію, проблеми збереження місця існування й особливо — родючості ґрунту, води, лісів. Я далеко не в усьому з ним згоден (швидше — навпаки), але читати його цікаво, і вже, звичайно, це не антирадянська наклепницька література, як його звинувачують. КДБ доклав багато зусиль, щоб у таборі зломити й залякати Руденка. Одним із методів було «підкидання» йому неправдивих відомостей, що нібито дружина його зраджує. Тепер сама Рая Руденко в таборі, тож, ймовірно, застосовуються якісь інші методи. (Додавання 1988 р. 1987-го або 1988 року — не пам’ятаю, Микола й Рая Руденки звільнилися й виїхали за кордон.). Олексій (Олекса) Тихий, заарештований майже одночасно з Руденком, у минулому вчитель фізики. Його перша справа — один із багатьох прикладів використання органами влади таких провокаційних методів, як розкриття особистих листів і підслуховування. (Я читав, що в США виявлення таких порушень інколи призводить до виправдання обвинуваченого.) На пошті нібито випадково прочитали листа Тихого, в якому він несхвально говорить про М.С. Хрущова (тоді його дії не подобалися багатьом). Тихого засудили до 7 років ув’язнення. При новому арешті (після вступу до Гельсінської групи) Тихий був уже «рецидивіст», за другою частиною статті 70 (здається, 62-га на Україні) засуджений до 10 років ув’язнення в таборі особливого (!) режиму і 5 років заслання. Жодного значення не мало, що Хрущов давно вже розжалуваний з непогрішимих вождів й ім’я його — разом з усім значним і хорошим, що він зробив, і разом з його так званими волюнтаристськими помилками (дійсно, краще б їх не було) — зазнало офіційного забуття, а народ його зрідка лає, коли хоче відвести душу в найбезпечніший спосіб. Репресивна машина працює автоматично: рецидивістам — на всю котушку».