Залізний купець

Метал пройшов через усе його життя. В переносному й навіть прямому значенні: не жаліючи себе, віддаючи всі сили становленню вугільної та металургійної промисловості України, він у зеніті слави раптово потрапляє під поїзд на Царськосельському вокзалі. Пройшло сто й чотири роки від дня загибелі цієї видатної людини. Йдеться про справжнього патріота рідної землі, промисловця, банкіра, мецената — Олексія Кириловича Алчевського, харківського купця першої гільдії.

Говорячи про «молодецького буржуа» неможливо не згадати про його сімейство, яке Господь поцілував, як і самого Олексія Кириловича. Дружина Алчевського — Христина Данилівна (в дівоцтві Журавльова) — педагог- просвітник, основоположник методики навчання грамоті дорослих. Серед п’ятьох їхніх дітей особливою талановитістью відрізнялися син Іван Олексійович Алчевський — «король тенорів», соліст Маріїнського оперного театру та дочка Христина Олексіївна Алчевська — українська поетеса, перекладач і педагог. Домашні були першими помічниками купця, надійним тилом. Сам батько сімейства мав славу людини слова й діла, володів феноменальною працездатністю, унікальною заповзятливістю. Син власника бакалійної крамниці, він до кінця життя став одним із найбагатших людей Російської імперії.

Окрім фінансово-економічної діяльності, Алчевський займався громадською (очолював харківську організацію української ліберально- демократичної інтелігенції), просвітницькою, культурологічною роботою. На власні кошти він будував церкви, лікарні, школи. Спорудження першого (!) пам’ятника Т. Г. Шевченку (Харків,1899р.) — це заслуга Олексія Кириловича.

Точкою відліку бурхливої діяльності купця став передреформний 1860 рік, коли молодий Алчевський у 25-річному віці з красунею дружиною з рідного гнізда (м. Суми) переїхав до Харкова й відкрив там невеличкий чайний магазинчик. Але, будучи від природи людиною активною, повною енергії, він не міг задовольнятися становищем дрібного торговця. Натура вимагала розмаху. Засівши за книжки, Алчевський самостійно (до цього він закінчив курс сумського повітового училища) опановує питаннями економічного та фінансового характеру.

Загострений інтерес підприємця концентрується на кредитно-грошових відносинах. У результаті з’являється перший в Україні банк комерційного кредиту — Харківський торговий банк. Через три роки (в 1871 р.) знову-таки в Харкові за ініціативою Алчевського на акціонерних началах відкривається перший не лише в Україні, але й в усій Російській імперії Земельний банк, беззмінним керівником якого він був протягом 30 років. Проект статуту даного банку купець розробляв спільно з відомим економістом, професором І. В. Вернадським — батьком всесвітньо відомого академіка В. І. Вернадського, першого президента АН України.

Донбас у кінці ХIХ століття був найсприятливішим місцем для підприємницької діяльності. По мірі того, як у країні збільшувалася сітка залізниці, зростала потреба у вугіллі та металі. А цього добра, як відомо, на сході України достатньо, його лише треба вміти взяти. Ось Олексій Кирилович і закотив рукава. У межах Бахметського, Слов’яносербського повітів й області Війська Донського (нині це територія Луганської області) купець розпочинає займатися розвідкою та розробкою кам’яного вугілля, й у 1878 році створює акціонерне Алексеєвське товариство.

Земельний банк Алчевського негайно видавав будь-які позики землевласникам під заставу нерухомості. Хто не міг розрахуватися з боргами — його землі переходили до інших і, як правило, Алексеєвському гірничопромисловому товариству. Скуповуючи, таким чином, цілі маєтки за існуючою на той час ціною, 45—50 рублів за десятину, Алчевський піднімає первинну вартість 500-рубльових акцій у чотири рази — до 2 тис. крб. за штуку. Сам, будучи невиправним капіталістом, Алчевський й інших старався залучити до ринкових відносин. На придбаних землях купець використовував найману робочу силу, матеріальне стимулювання, впроваджував нову техніку, заохочував торгівлю сільгосппродукцією.

Але все ж справжній розмах талановитого організатора та підприємця Олексій Кирилович продемонстрував у металургійній промисловості. В 90-ті роки за його ініціативою будують два великих металургійних заводи: Донецько- Юр’ївського металургійного товариства (ДЮМО) поблизу станції Юр’ївка (нині м. Алчевськ) і товариства «Російський Провіданс» у Маріуполі. Контрольний пакет акцій останнього належав бельгійцям, тоді як ДЮМО засноване було виключно на вітчизняному капіталові.

Правду кажучи, Алчевський недолюблював іноземців. Не вірив у «благородну роль іноземного капіталу в пробудженні сплячої вітчизни і перетворенні Донбаського басейну в квітучі промислові центри». Швидкий розвиток металургійної промисловості Донбасу в кінці позаминулого століття привертав сюди велику кількість товстосумів з-за кордону. Високі прибутки за рахунок дешевої сировини та дешевої робочої сили вабили в донецькі степи англійських, бельгійських, німецьких, французьких капіталістів. На початок ХХ століття металургійна промисловість Донбасу належала, можна сказати, іноземним акціонерним товариствам, серед яких домінували франко-бельгійські компанії. Ось їм і протистояло ДЮМО (зараз ВАТ «Алчевський металургійний комбінат») чисто вітчизняне підприємство, яке й стало серйозним їхнім конкурентом.

Здавалося, він зроблений зі сталі, що виплавляють його заводи. Шкода! Як метал зазнає корозії, так і підприємства Алчевського незабаром зазнали могутнього удару економічної кризи, яка вибухнула на самісінькому початку ХХ століття. На нові прохання купця була незмінна відповідь: — Відмовити! Останнє категоричне «ні» від царських сановників Алчевський почув 4 травня 1901 року, а 7 травня того ж року Олексія Кириловича не стало.

Про те, що сталося на Царськосельському вокзалі, тогочасна преса писала по-різному. Одні газети писали: «…самогубство банкіра було актом своєрідного протесту проти повної байдужості царського двору до доль вітчизняної промисловості», інші стверджували, що купця змусив кинутися під потяг елементарний відчай, треті — розтлумачили подію, як нещасний випадок.

Безумовно, будь-яке з вище згаданого трактування про те, що сталося, можна було б назвати правильним, якби не один факт, який ставить під сумнів версію про самогубство. Курсова вартість акцій, що належали Алчевському, становила на 07. 05. 1901 року (день смерті) 18 млн. рублів при заборгованості 15 млн. рублів. Виходить, у купця ще залишалася кругленька сума. Тоді ж нащо вбивати себе? Щось дуже це не схоже на Алчевського — людину, ідеали, принципи та спосіб життя якого аж ніяк не наштовхували на суїцидну схильність. Проте, ця тема для окремого дослідження. Однак зазначимо: після трагічної загибелі купця всі акції його підприємств придбали франко-бельгійські фінансисти.