Зерно, мораль і голод

Коли накривали на стіл, дядько Даня сидів із газетою, проглядаючи статті того часу про трудові подвиги, битви за урожаї і виконання планів. Потім, підсовуючи до себе тарілку борщу, хитав головою і промовляв фразу, сенс якої я зрозуміла пізніше. «Був урожай? Був. Був голод? Був». Насправді його подив виражав знання, заховане у підсвідомості цілого покоління, яке знало про голод з особистого досвіду, але права говорити про нього відкрито не мало. Згадувала дядька Даню дорогою з Києва до Глухова, де на будівлі колишньої науково-дослідної станції прядильних культур встановили меморіальну дошку на честь мого дядька Дані, професора Д.Ф.Лихваря, корифея національної аграрної науки. Данило Федорович був унікальною, різнобічною людиною, що підтверджують його численні титули, статті в енциклопедіях і меморіальні знаки на місцях його роботи. А Глухів — особливе місце. Тут він провів понад 10 років і пережив Голодомор. Дорога, що проходить красивими місцями, розцвіченими осінньою палітрою, давала уявлення про масштаби горя 1930-х років. І за сучасних швидкостей потрібні години для переїзду. А тоді тут проїжджали за спеціальними перепустками. Потрапити до Глухова або залишити його можна було лише з відрядним посвідченням у кишені. У мемуарах Д.Лихваря, опублікованих за часів якнайсуворіших заборон на ці таємниці, він усе-таки зумів розповісти про голод у максимально допустимій формі. Невеликий фрагмент із його книжки дає уявлення не лише про те, що сталося, а й про прийняті тоді трактування Голодомору в літературі для вузького кола читачів. Примітно й те, що автором є вчений, який займався продовольчим забезпеченням країни, і в його лабораторії зерно, по суті, вважалося витратним матеріалом.

1932 рік увійшов в історію як рік так званого кулацького саботажу. Відповідні органи заготували з врожаю 1932 року на Україні і Північному Кавказі таку кількість зерна, що на з’їжу селянам лишилося або мало, або нічого. Ще восени 1932 року на всій території розпочався голод, який посилився взимку і досяг найтяжчих наслідків по весні 1933 року. Смерть від дистрофії в цих районах стала звичайним явищем. Незважаючи на те, що я одержував досить високу заробітну плату, моя сім’я почала відчувати голод на початку 1933 року.

Щоб уберегтися від голоду, навесні 1933 року до нас прибула із Золотоноші сестра дружини Віра Єрофіївна, яка до цього працювала на шкільній роботі. Через деякий час із цієї ж причини приїхала і моя мама з Полтави. Допомоги вимагали брат Костя і сестри Оленка та Оля, які працювали в Полтаві. Довелось носити на ринок носильні речі і все, що мало якусь ринкову вартість, щоб прогодуватися. Після того, як було винесено все, в якійсь мірі зайве, почали носити й найпотрібніше. Врешті-решт, за якісь передостанні мої штани було куплено відро квашеної капусти, яку було з’їдено безпосередньо з відра за один присідок. Тут виникло питання: а що робити далі?

Другого дня після того, як була з’їдена ця капуста, я опух з голоду. Ранком, незважаючи на хворобливий стан, я пішов на роботу, та продуктивна праця не давалася, і десь через годину-півтори я мусив повернутися додому. Того ж дня за розпорядженням директора інституту Г.Г. Сарайлова я одержав з дослідного господарства інституту мішок картоплі й чималу пляшку конопляної олії. З цією несподіваною допомогою ми й пережили кризу. До того ж за кілька днів я одержав виклик із Москви з ЦКК РКІ, щоб приїхав для перевірки роботи Всесоюзного науково-дослідного інституту льонарства в Торжку. У Москві, готуючись до роботи в інституті льонарства і користуючись пристойним буфетом ЦКК РКІ, я за сім-десять днів позбувся зовнішніх ознак дистрофії і вже більше не хворів на цю недугу.

Моральну хибу держави, де в одному місці помирають з голоду, а в іншому не знають горя і відмови в їжі, підмічено точно. Це означає, що Голодомор ніколи не зникав із генетичної пам’яті українців, і вони завжди розуміли: не можуть бути братськими стосунки ситих і голодних з їхньої вини людей.

Я бувала у Москві, коли голод уже не загрожував життю, але основні продукти харчування все ще були недоступними для багатьох радянських людей. Окрім москвичів. Вони в цьому сенсі задовольнялися радянським ладом. Може, тому в російській столиці й відновлюють його, щоб і надалі від’їдатися в московських буфетах із безтурботною вірою в справедливість вождів — авторів голоду і воєн.