«1941» на каналі «Україна»

Безумовно, фільм «1941», показаний на каналі «Україна» 7 лютого цьогоріч о 22.00, і ток-шоу після нього викликали у мене несподівані, бентежні думки, але, мабуть, не тільки у мене, а й у десятків чи сотень тисяч глядачів...

Загалом, про факти, представлені в цьому фільмі, історикам — але далеко не всім пересічним громадянам — було відомо й раніше. Тому фільм радше виконує пропагандистську роль щодо тих громадян України, які явно перебувають у полоні радянсько-російської історіографії, зокрема тих, хто живе у східних і південних регіонах нашої держави, щодо справжніх, а не міфічних причин Другої світової війни.

Надзвичайно цікавим було розпочате після показу фільму ток-шоу, в якому взяли участь представники двох протилежних точок зору. Питання стосувалося ролі воїнів Червоної армії в Другій світовій війні. На цьому зупинімося докладніше.

Традиційно частина радянсько-російської історіографії представляє воїнів Червоної армії як воїнів-визволителів. Але чи так це насправді, якщо говорити про держави Центральної Європи, які раніше належали до країн Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ)? Зокрема, в студії було порушено питання про те, чи є з огляду на це причини ветеранам Червоної армії соромитися своєї участі в Другій світовій війні?

У принципі, в усіх без винятку воїнів, які були в складі Червоної армії, можуть бути дві причини для цього.

Причина перша — її було озвучено в студії. Ця причина полягає в тому, що воїни Червоної армії, одержавши 1945 р. перемогу, перетворилися на зайнятих територіях з армії-визволительки на окупаційну армію, яка нав’язала окупованим країнам свій тоталітарний державний устрій всупереч волі самих цих народів. Єдиною країною, яка з часом змогла вирватися із цупких обіймів Червоної армії, була Австрія. Інакше кажучи, воїнів Червоної армії можна було б вважати винуватцями того, що вони в такий спосіб — можливо, багато хто з них супроти власної волі, — стали окупаційною владою і поневолювачами інших народів. Про те, що це справді так, через десять, двадцять років після завершення війни засвідчили повстання в цих державах, скажімо, в Угорщині, Чехословаччині.

Однак тут потрібне уточнення щодо терміна «визволителі». Так, справді, якщо говорити про звільнення територій від німецьких окупантів, причому як власних (територій СРСР), так і теренів низки європейських держав, то тут воїни Червоної армії звільнили їх від німецької окупації, тобто справді були визволителями.

Але не можна не розуміти, що після 9 травня 1945 р., тобто після завершення війни, вживання терміна «визволителі» щодо воїнів Червоної армії є вже недоречним, більше того — хибним, особливо після суду в Нюрнберзі. Фактично, потрібно чітко розрізняти роль Червоної армії в Європі до і після 9 травня 1945 р.: до цієї дати — це була армія-визволителька, а після — армія, силою якої на зайнятих територіях було встановлено тоталітарні, антинародні режими.

Говорячи про воїнів, слід розмежовувати власне воїнів Червоної армії та воїнів каральних органів, наприклад НКВС, які здійснювали злочини проти людяності. До таких псевдо-«воїнів» потрібно зарахувати насамперед керівний та командний склад НКВС, тобто взагалі тих, хто розстрілював людей на зразок того, як це було на території СРСР у перші дні війни: розстріли людей y в’язницях на території України, Білорусі та інших радянських республік. Так само до таких псевдо-«воїнів» слід зарахувати й державне і політичне керівництво СРСР, яке безпосередньо давало вказівки щодо здійснення таких злочинів. Прізвища цих «героїв» — а всі вони є злочинцями — мають бути обов’язково оприлюднені, причому всіх до одного! Адже на злочини проти людяності термін дії не поширюється.

Сподіваюся, зрозуміло, що я не кажу тут і про тих воїнів Червоної армії, які здійснювали щодо населення окупованих територій злочини (ґвалтування, грабежі, крадіжки тощо). То є справа військових трибуналів.

Якщо так порушувати питання, то, можливо, потрібне й вибачення наших воїнів-ветеранів за насаджування тоталітарної влади в країнах колишнього РЕВ? Адже свого часу вибачився Папа Іван Павло ІІ перед усім людством за злочини, скоєні інквізицією...

Друга причина сорому, яку мали б відчувати ветерани Червоної армії, полягає в тому, що вони, маючи зброю в руках, не спромоглися виступити проти злочинного сталінського режиму, який здійснював геноцид власного народу. Пояснень для такої позиції можна знайти багато: блокування громадян СРСР від достовірної, об’єктивної інформації у внутрішній і зовнішній політиці держави; запровадження тотального страху перед каральними органами НКВС, в яких люди просто зникали, розчинялися так, ніби їх ніколи й не було; створення мережі тюрем і концентраційних таборів; запровадження у воєнний час так званих загороджувальних загонів («заградительных отрядов», уперше — під Сталінградом), СМЕРШів тощо.

Звісно, не можна сказати, що всі без винятку воїни у воєнний час і після завершення війни покірно складали зброю. Так, не склали зброї воїни Російської визвольної армії («Российской освободительной армии» — РОА) та деякі інші російські формування, розташовані на території Рейху. Однак РВА слід закинути те, що, вийшовши з одного геноцидного режиму, вона перейшла в другий — зовсім не кращий, а просто інший — нацистський геноцидний режим. Уже після завершення війни, усвідомивши ситуацію, повстали супроти тоталітарної системи такі колишні воїни, як генерал Петро Григоренко, Левко Лук’яненко та інші.

Звісно, повставати одноосібно в такій ситуації — це межувало з безтямством, але ж такі люди були. Потрібен був лідер, котрий міг би очолити таку боротьбу. А його, такого лідера, не було. В однієї ж із найвизначніших постатей тогочасного СРСР, яка б могла претендувати на таку роль (маршал Г. Жуков), усе зводилося не до політичного, цивілізаційного, а до особистісного протистояння.

Третя причина, за яку могло б бути соромно воїнам-ветеранам, стосується тільки тих із них, котрі вже нині вважають себе громадянами Української держави. Ці воїни — замість того, щоб одразу після завершення війни зі зброєю в руках почати визволяти Україну від окупаційного радянського режиму, — покірно пішли на змову з ним, дозволивши й надалі тримати український народ у тоталітарному ярмі, з ГУЛАГівськими тюрмами й концтаборами.

Усе це було б, мабуть, правильно, ЯКБИ...

Якби ці люди — воїни Червоної армії — не давали присяги служити тому тоталітарному, людиноненависницькому режимові, в якому вони жили. Але люди давали таку присягу, а часто, внаслідок розгорнутої пропаганди, ще й добровільно. Тож чи може бути соромно людям за те, що вони чесно, до кінця виконали свою присягу, виконали свій надважкий, смертельно небезпечний, солдатський обов’язок? Адже, як усі добре розуміють, без військової присяги немає жодної армії. Жодної! А коли немає присяги, то немає й армії...

Ні! Солдатам не може бути соромно за виконання своєї присяги.

Соромно має бути не цим солдатам, а тій злочинній владі, яка, окупувавши багнетами своїх воїнів Центральну Європу, встановила там свій окупаційний тоталітарний, людиноненависницький режим. І соромно їй має бути не лише за це, а й за те, що тих воїнів, які врятували її — цю злочинну владу, — ця ж влада після війни відправляла в концтабори, зокрема тих, хто був у німецькому полоні, хто дозволяв собі висловлювати «нетрадиційні» міркування стосовно вождя всіх народів, його «соколів» та їхню політику.

Проте сказати тут, що цій владі має бути «соромно» — це сказати дуже м’яко, це лише моральна оцінка. Це означає — майже нічого не сказати. Насправді, за цією владою та її каральними органами, кажучи образно, явно «мотузка плаче».

У ток-шоу — по закінченні фільму «1941» — прозвучало також твердження про те, що між країнами, які перемогли в Другій світовій війні, на Нюрнберзькому процесі було ухвалено домовленість про нерозголошування злочинів проти людяності, які скоювали самі ці держави-переможці. Оскільки відтоді уже от-от мине 70 років (2015 р.), то чи не настав час — за розкритими архівами — розглянути й ці злочини? І тут найперше постає потреба здійснити процес «Нюрнберг-2» щодо однієї з країн-переможниць, яка явно чинила геноцид і злочини проти людяності так само, як і гітлерівська Німеччина. Звісно, я маю на увазі міжнародний суд над керівництвом колишнього СРСР — такий суд повинен установлювати лише історичні факти, називати скоєні злочини та прізвища злочинців.

Однак, говорячи про злочини СРСР, не можна уникнути й питання про злочини інших країн (США, Британії, Франції), які перемогли в Другій світовій війні, хоч геноциду вони й не чинили. Маю на увазі, наприклад, передачу Британією двох дивізій донських козаків та генерала Шкуро під юрисдикцію СРСР (як відомо, громадянином СРСР генерал Шкуро ніколи не був). Маю на увазі й те, що США скинули на Японію — міста Хіросіму й Нагасакі — атомні бомби (чи можемо ми зараз виправдати цей злочин, у якому загинули десятки тисяч цивільного населення?). На жаль, аналогічних злочинів більше ніж досить. Отже, потрібен і «Нюрнберг-3»...

Якщо цього не буде, тоді морально виправданою назавжди залишиться сентенція: переможців не судять. Ні, і переможців також мають судити. І судитимуть!

Повертаючись до ток-шоу по закінченні фільму «1941», варто зазначити, що приємно вразила об’єктивність цілої низки його учасників, які змогли переступити власну генетичну (кровну!), родинну межу й поглянути на події сімдесятирічної давності з позиції стороннього, незаангажованого спостерігача (маю на увазі тих, чиї родичі або воювали в складі Червоної армії, або навіть загинули під час війни). Особливо приємно вразила позиція молоді.

Якщо ж говорити про ведучого, то порадив би йому дві речі. Перша: менш емоційно, стриманіше вести ток-шоу (хай вирує зал, але не ведучий). Друга: чіткіше дотримуватися правил ведення дискусії. Наприклад, якщо порушувати питання про спростування фактів, то не можна (це ж елементарне порушення логічного закону тотожності!) давати опонентові змогу звинувачувати того, хто його порушив, у шпигунстві чи зраді. Це класичний прийом переведення дискусії із суті запитання на особистість того, хто запитує: адже той, хто дає відповідь, добре розуміє, що правильна відповідь на таке запитання веде його до привселюдної поразки.

Із цікавістю чекаємо наступного четверга, тобто 14 лютого. Зустріч на каналі «Україна» знову о 22.00?

Фото з сайта ex.ua