«Агресори підуть, а нам жити на цій землі»

Донецький камерний театр «Жуки» називають маленьким «підводним човном» у театральних степах України. Нагадаємо, камерний театр «Жуки» засновано 1989 року професійними акторами Донецька. Наразі більшість учасників колективу — студенти місцевих вишів, які вчилися у студії театру. «Жуки» не мають постійної сцени, для кожної постановки трупа знаходить новий простір. Театр виступає на всеукраїнських і міжнародних фестивалях у Чехії, Болгарії, Македонії, Росії та Україні...

«День» поспілкувався з актрисою «Жуків» та керівником однойменної театральної студії Ольгою Чистоклетовою, яка попри напружену ситуацію у місті, залишається на своєму творчому «човні» та будує плани на мирне майбутнє...

— З липня ми у відпустці, їздимо до родичів чи ще кудись. Десь з серпня плануємо, що розпочнемо працювати. Як правило, першу половину серпня  займаємося організаційними питаннями. Як буде цього року — складно уявити. Бо нині бойові дії проходять у самому Донецьку... У місто прийшли вояки-терористи  з Росії, які беруть на себе відповідальність вирішувати, як нам жити далі. Це — окупанти! Зараз відбувається справжня війна  на сході України. Незрозумілі для мене люди, які кажуть, що вони з ДНР, зі зброєю в руках намагаються нав’язати нам якусь «республіку» і  свої правила. Але я впевнена, що українські військові  з терористами впораються.

— На вашу думку, скільки часу знадобиться для того, щоб відродити Донбас?

— Багато... Бо за 23 роки незалежності не утворився єдиний український народ  із відчуттям спільної Батьківщини. І як зробити, щоб усі розуміли, чого ми хочемо, і куди нам йти? Важко буде всій країні, бо Донбас — частина України. Те, що «патріоти» підривали залізничні мости та дороги, ляже на плечі усіх нас. Утім, сьогодні люди гуртуються, бо розуміють, що агресори підуть, а нам жити на цій землі.

— Як будувати стосунки з людьми на звільнених територіях Сходу? Адже нещодавно багато з них підтримували ДНР...

— Дійсно, підтримували... Але зараз люди немов прозрівають і починають чути одне одного. Не повинно бути однозначного поділу: на чорне і  біле... Хочеться вірити, що люди отямляться. Страшно, коли подумаю, скільки молодих хлопців із заходу та центру України гинуть, захищаючи нас.

— І все ж ви оптиміст, бо у серпні плануєте повернутися до роботи. Які проекти готуєте?

— Хочу, щоб виставу, яку готуємо, показали у Донецьку. Але прем’єра відбудеться в іншому місті... Планую зробити творчу майстерню для дітей — на сході це необхідно. Нещодавно ми з театром їздили на фестиваль до Австрії. Там мене вразив рівень виховної роботи з дітьми. За півгодини бачила у Відні груп п’ять дітей різного віку, які разом з викладачами знайомились з історичними пам’ятками міста. Саме так виховують патріотів. У нас з цим поки велика проблема. Є люди, які більшу частину життя прожили в колишньому СРСР і ностальгують за тим часом, але є і чимало юнаків, що  підтримують ДНР, стоять на блокпостах із автоматами, і це дуже мене засмучує.

Наш колектив «Жуки» переважно складається зі студентів, але я вважаю, що зараз треба організовувати проекти для учнів молодших та середніх класів.  Щоб вони вивчали традиції, обряди, намагалися відтворювати їх. Так у дітей формуватиметься розуміння, що таке Україна....

Знаєте, я живу в Україні, і мені боляче від того, коли бачу, що зараз відбувається на донецькій і луганській землі. При цьому я російськомовна, за національністю росіянка, жила в СРСР. Боляче, бо у нашій родині стався «розділ». На жаль, нині з рідними ми перебуваємо на різних полюсах! Знайомі також по-різному ставляться до поточних подій. Не знаю, що треба зробити для зміни ситуації в країні, і це гнітить.

Жити стало небезпечно. Розумію, що маю бути готовою у будь-який момент піднятися, схопити рюкзак, забрати своїх котів та бігти з міста. Коли чую виття собак на автостанції поруч, починаю хвилюватися. Але попри те, що відбувається навколо, десь будують храм, і життя все одно триває. Я не можу покинути Донецьк, забагато тримає мене у місті...