Батько «Пєсняров»

Знаний білоруський музикант, співак, композитор, засновник легендарного ансамблю «Пєсняри» народився у січні, 12 числа далекого 1941-го, і, на жаль, відійшов у Вічність також у перший місяць року — пережив свій 62-й День народження лише на два тижні, біда прийшла несподівано 2003-го...

На жаль, нинішнє покоління майже не слухає «Пєсняров» із простої причини, яку вдало і слушно понад століття тому підмітив австро-угорський імператор Франц-Йосиф І: «...Забагато нот для вуха й мізків сучасної публіки. І занадто красиво... для її вульгарних смаків».

Володимир Георгійович Мулявін був першопіснярем, генієм, якому вдалося поєднати народний фольклор з роком настільки талановито і майстерно, що від кожної нової пісні не лише віяло неперевершеністю і новизною, а й мурашки пробігали тілом після кожного прослуховування. З його вуст, з його голосу світ дізнавався, що є прекрасний та працьовитий білоруський народ, у якого така милозвучна мова. Подібного стилю та його віртуозного втілення, створеного «Пєснярами» й «Бацьком» білоруського фольк-року Володимиром Мулявіним, не мали ні росіяни, ні українці. Вторинний продукт завжди програвав. Мулявін — єдиний, такі самородки народжуються раз на століття, і всю глибину таланту він віддав рідному краю. Кожен твір митця віяв подихом історії, простором, перехрестям слов’янських культур: «Александрына», «Хатынь», «Белоруссия», «Вераника», «Касив Ясь канюшину», «Крик птицы», «Вологда», «Беловежская пуща», «За полчаса до весны», «Алеся»...

Мулявін-композитор з яскравим музичним почерком дошукував найдрібніші деталі в інструментуванні, навіть у партіях другого плану надзвичайно акуратно використовував електронні тембри, які мали органічно зливатися з акустичними інструментами. Мулявін — ще й теноровий співак з потужним і драматичним голосом, якого легко впізнати вже з першої ноти. Ну, й «родзинка» «Пєсняров» — рідкісний вокал, сольний та ансамблевий, а капела на п’ять, шість і більше голосів, де завжди виразно чути «фірмовий» акорд ансамблю, який доволі довго залишався одним із найпопулярніших у країні.

ФОТО З АРХІВУ ВОЛОДИМИРА МУЛЯВІНА

Склалося так, що за місяць до смерті першопісняра я взяв у нього не лише останнє прижиттєве інтерв’ю (у Московському НДІ нейрохірургії ім. М. Бурденка: дев’ятий поверх, відділення спинальної нейрохірургії, палата № 58), а й два попередніх...

Володимир Георгійович завжди з особливим пієтетом ставився до України та українців. Читачі «Дня» мають унікальну нагоду почути це з перших уст, повертаючись у ті роки і в ті часи, коли творив Мулявін та його талановиті колеги з України.

ПРО ПЕРШІ ГАСТРОЛІ

— Перші гастролі «Пєсняров» відбулися не в Білорусії, а в Україні. Допомагало й те, що обидві мови дуже подібні. Скрізь були аншлаги. Все пам’ятаю, як сьогодні. Того дня у Вінниці йшов сильний дощ, і ми запізнилися на дві години, ніхто не пішов додому. У Львові палили вогнища під час нашого виступу в Літньому театрі. Я об’їздив багато міст і країн світу, але такого вишуканого й вимогливого глядача, як у Львові, немає ніде, — згадував В. Мулявін. — Тут якщо полюблять, то полюблять назавжди. Але, не дай Бог, коли зненавидять, то зненавидять назавжди. Я це відчув на собі. Якось на сольному концерті заспівав типово російську похабно-аборигенну пісню «Печеная картошка». Вона проходила на «ура» повсюди. У Львові через неї концерт просто провалився. Тоді був 1991 рік. Більше так я ніколи не ризикував...

ПРО УКРАЇНСЬКУ МОВУ

— У білорусів ті ж самі проблеми з мовою, що й в Україні: помітне засилля російської. Мені ніхто ніколи не дорікав за те, що співав білоруською.

Звичайно, наші старожили з естрадного цеху були проти обробок народних пісень. Порівнювали записи, постійно вчили і критикували. Нас же надихало те, що людям пісні подобалися. Я ніколи не мав цілковитої самостійності. Мене завжди хтось вів, керував, щоб робити саме так, а не інакше. Я постійно відчував якусь силу.

Мені було прикро за фольклор, за пісні, які філігранно шліфувалися віками народом. Особисто мені було прикро від того, що білоруські народні пісні не тільки ніхто не слухав, а й ніхто не співав і, відверто кажучи, ніхто й не хотів співати. В Україні бачив іншу картину: вечорами народ (тверезий чи не зовсім) співав свої пісні. Образливо і боляче було за те, що на виступи високопрофесійних хорових колективів у залах збиралося 20 — 30 слухачів. Треба було негайно щось робити.

ПРО ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА

— Ми симпатизували один одному і почали вчитися один в одного одразу після першої зустрічі. «Пєсняри» були першими виконавцями пісні «У долі своя весна» (вірш Юрія Рибчинського), співав Анатолій Кашепаров. Згодом її успішно виконала Софія Ротару на Сопотському фестивалі 1977 року.

Ти вернешся колись в той

перший день,

Ти вернешся і все згадаєш знов.

Я хочу, щоб збулись слова

пісень,

Я хочу, щоб збулась любов...

Володя міг легко працювати в будь-якому жанрі. Та й мене він поважав як композитора. Івасюк давав мені багато пісень, досі зберігаю вдома ноти, написані його рукою. П’ять-шість пісень ще чекають своєї черги, вони просто не вписувалися у стиль «Пєсняров», а може, ще не настав час, і колись повернуся до них.

З Івасюком доля нас звела 1972 року. У мене залишилися якнайкращі спогади про нього. Пригадую, як через рік ми з Едуардом Ханком їхали в Трускавець. Я мав проблеми з нирками. Володя гостинно приймав нас у Львові. Скільки незабутніх хвилин провели ми на Високому Замку! Володя облишив усі свої справи заради нас. Думаю, що з ним у нас були споріднені душі — як композитора, так і людини. Поруч із Володею постійно була його чарівна сестра Галя, котра була «двигунчиком» нашої веселої компанії.

ПРО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

— Після перших концертів у Палаці «Україна», коли ми від’їжджали автобусом, натовп дружно скандував: «Мулявін — наш!», «Мулявін — білоруський Шевченко!» Я навіть написав пісню на вірш Тараса Григоровича в перекладі художника Олександра Суркова. Мелодія вдалася, але я жодного разу не виконав її. Мені хлопці-українці порадили не ризикувати співати Шевченка російською мовою. Тоді були інші часи... А щодо Тараса Шевченка, то я у свої 60 років більше подібний до 47-річного українського генія, якого чомусь всюди зображали набагато старшим.

ПРО КОЛЕГ-УКРАЇНЦІВ

— З Юрою Рибчинським ми написали дуже багато пісень, найбільш вдалою з яких є «Крик птицы», ми виконуємо її чи не в кожному концерті. Цей багатолітній хіт писав три роки, ніяк не народжувалася мелодія. У травні 1995 року на авторському вечорі Ю. Рибчинського я востаннє бачив вашого красеня Назарія Яремчука. Він був уже смертельно хворим, співав сидячи... Назар мав унікальний голос, саме він був типовим представником української пісні. Він — прекрасний співак, який зумів зробити так багато для свого народу. Яремчук мені дуже подобався своєю манерою та відданістю своєму смакові. Він ніс із собою особливу привабливість, весь ніби осяяний внутрішнім світлом...

Не раз зустрічалися ми з Ігорем Білозором, котрий досить вдало продовжував пісенну традицію «Пєсняров», «Смерічки» Левка Дутковського та Володі Івасюка. Шкода, що відходять найкращі...

На жаль, з Україною пов’язана і трагічна сторінка як «Пєсняров», так і Володимира Мулявіна. «Це трапилося в Ялті 1973 року. В автомобільній катастрофі після концерту загинув на два роки старший від мене рідний брат Валерій, — із сумом розповідав В. Мулявін. — Наступного дня на нас чекав ще один концерт. Не мав жодного морального права його скасувати. Цей біль втрати не загоївся, і я 15 років не приїжджав до Ялти...