Берегиня української пісні

Кожна пісня у репертуарі Ніни Митрофанівни така, ніби написана лише для неї і для її голосу. Вона завжди добирається до суті, до глибинного розкриття через слово, мелодію, які є своєрідним кодом збагачення загального змісту. Лише за таких умов з’являється колорит, характер виконання. Часом може і вміє подати пісню без будь-якого супроводу, як підказують її серце та душа. Кожен твір співачки навчає, особливо пісні народні чи сучасних авторів, коріння яких іде від народних. Тоді це звучить, сприймається, засвоюється й довго живе у серці, створює дивовижного чару й сили гармонію, яка одразу полонить, чаклує над душею слухача.

Ніну Матвієнко називають берегинею української народної пісні, голосом душі українського народу. Її найпершим гаслом є пісня. У ній закодовано все, чого вона торкалася, як отим крилом, змащувала пір’ячком. Її пісня  є своєрідним відгуком на всі події…

«ЯК Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!»

Якось під час зустрічі з поетом Дмитром Луценком, працюючи ще в Хорі
ім. Г. Верьовки, Ніна Матвієнко попросила:

— От якби Ви мені, Дмитре Омеляновичу, написали пісню для сольного виконання.

— А про що? — запитав поет.

— Хай підкаже Вам Ваше серце.

Дмитро Омелянович знав, що у Ніни була перша любов — хлопець, якого вона проводжала в армію. Звісно, не знав, про що вони говорили, бо любов належить двом: їй та йому, третій туди не встряне, часом навіть батька чи матері не спитають.

— Не знаю вже, як там було, але повернувся хлопець з армії й одружився з іншою… — розмірковував Дмитро Луценко. — І я подумав, яким же треба бути сліпцем, щоб не побачити й не оцінити ніжної, чистої душі цієї дівчини. Коли ти не зміг зрозуміти її глибокого почуття, зроблю так, щоб ти каявся увесь свій вік. Я зроблю так, щоб Ніна — чародійниця перед усім світом говорила про свої гарячі почуття, а не тобі, негідному: «Як я люблю тебе! Хай розкажуть тобі вечори голубі Про мою любов…».  І так далі й далі, а закінчую словами: «Як я люблю тебе, люблю, люблю, люблю…». Поставив три крапки й пішов до Ігоря Поклада та й кажу: «Пісня має бути лірико-драматична. Це ж трагедія у дівчини»…

Ігор Поклад запросив нас до роялю і почав грати мелодію, а я речитативом накладав на музику слова. І коли дійшов до слів: «Ти серце моє коли-небудь спитай, Чом воно щемить?», Ніна раптом як розплачеться, як підбіжить до мене, схопила за руку й просить: «Дмитре Омеляновичу, будь ласка, нікому ж не давайте її. Бо це ж моя пісня!». Я заспокоїв, мовляв, дамо їй першій до виконання.

Я був свідком того, як у Грузії вона виконувала цю пісню, і як один грузин-красень вийшов на сцену, став на одне коліно перед артисткою, низько з подякою схилив голову, у захопленні поцілував краєчок плаття виконавиці й під бурхливі оплески повернувся на місце.

 «ОЙ ЛЕТІЛИ ДИКІ ГУСИ»

Легендарна «Дикі гуси» — з циклу пісень, які задумали поет Юрій Рибчинський і композитор Ігор Поклад, котрі мріяли написати такі твори, щоб вони з одного боку були сучасними, а з іншого — автентичними, мали спорідненість із народом. Обидва вирішили, що одна пісня має бути веснянкою, інша — щедрівкою чи гаївкою, щоб кожна пісня була різножанровою й відрізнялася від іншої.

—  «Дикі гуси» у нашому задумі мали бути піснею-плачем, — згадує Юрій РИБЧИНСЬКИЙ. — В Ігоря з’явилася така мелодія, і він награв перший рядок… «Дикі гуси» народжена синтетично. Я написав сотні варіантів першої стрічки, доки не з’явилося «Ой летіли дикі гуси», Поклад не казав мені «Стоп!».

Далі Ігор на увесь заспів написав музику і я написав продовження. Так народився перший куплет. А приспів Ігор сказав мені написати будь-якого розміру, він уже допише музику на мій вірш. Так і було. Заспів написано на музику, а приспів — на вірш. Коли написали пісню, постало питання: хто може її виконати. Складність полягала в тому, що з одного боку, пісню було написано для народного голосу, а з іншого — ця сама пісня є й естрадною. Доки ми не знайшли Ніну Матвієнко, цю пісню ми нікому не віддавали.

Коли зробили аранжування для Ніни, вона робила запис вже коли була вагітною першим сином. І я чудово розумів, що співає не одна Ніна, а ще й співає дитина в ній. Складність запису була в тому, що Матвієнко а капельна співачка, а тут довелося співати під супровід живого оркестру. Дуже марудно все відбувалося. Інколи вона відставала, а інколи вперед ішов оркестр. Зробили тоді 16 чи 17 дублів для остаточного запису. Але треба віддати належне, що мучилися недаремно. Вже після першого звучання на радіо «Дикі гуси» стали дуже популярними.

«СІЛА ПТАХА БІЛОКРИЛА НА ТОПОЛЮ»

На початку 1970-х уперше прозвучала «Чарівна скрипка» Юрія Рибчинського та Ігоря Поклада. Текст я писав на Ігореву мелодію, але мелодій було дві: заспіву й приспіву, — зазначає Ю. Рибчинський. — Я спочатку написав вірша на заспів, оминаючи приспів. А потім — мені нічого не вдавалося. Ба більше, той вірш почав мене дратувати! Прийшов тоді до Поклада і сказав: «Ти знаєш, у цій пісні приспіву не треба». «Як може бути пісня без приспіву!», — заперечував він. «Існує така форма, як балада, нехай одна з наших пісень буде баладою», — підсумовував і переконував я свого колегу. Балада — це завжди сюжет. Тоді Ігор замість приспіву придумав так, щоб кожний наступний куплет мав модуляцію на півтону до останнього куплету, який повторює перший. А та модуляція робить повернення назад…  

«Чарівну скрипку» вперше було виконано жіночим вокальним ансамблем Ігоря Поклада «Мрія», як і всі інші з нашого циклу. Загалом пісня писалася для того, щоб було багатоголосся. Найкраще вона звучить, коли є розклад щонайменше на три голоси: нижній, середній, верхній. Щоб отримати популярність, «Чарівна скрипка» мала отримати й солістку. Популярність їй принесла Ніна Матвієнко.

Хоча багато виконавців співало й переспівувало цю пісню, краще передати канонічно й точно задум авторів за Ніну нікому не вдалося. Коли її слухаєш з її народним і тужливим голосом співачки, то здається, що в цієї пісні немає віку, що вона нібито завжди була.

«КОЛИСКОВА» РАЗОМ  ІЗ ХОРОМ ХЛОПЧИКІВ «ДУДАРИК»

«Колискову», обробку якої зробив Ігор Білозір наприкінці 1970-х, розкладено на сім голосів. Життя їй дав він у львівській «Ватрі», а згодом пісню підхопили Ніна Матвієнко та львівський «Дударик».

«Кожний талановитий композитор у свій певний час викопує власний скарб, — вважає Ніна МАТВІЄНКО. — І цей скарб возвеличує нашу націю. Якщо Ігор знайшов і дав друге життя «Колисковій», то це говорить про його внутрішній дух і про велич його таланту, його мудрості. Бо саме він відкопав, саме він доторкнувся до цієї глибини. Я її співала, але ніяк не могла записати, адже вона була низька за регістром. Але не можна було її піднімати вище, адже тоді вона втратила б «іскон», свою правду і її глибину. Я все-таки змусила себе взяти ті низькі ноти й заспівати для запису. Хочу до землі вклонитися Галичині за сина такого, за Ігоря Білозіра. Сина  — чистого у своїх музичних ідеалах і в мелодіях свого рідного краю...