Безкровні турніри «Оргії»

Оргія. Чи не правда, якесь дивно-незвичне слово? В античних народів воно означало святкування й обряди на честь богів і веселощів. У переносному значенні — це розгульний бенкет, або й дика страшна розправа. А ще «Оргія» — драматична поема, яку на початку єгипетської весни 1913 року завершила Леся Українка. У березні 2004 року на сцені Львівського національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької відбулася довгоочікувана прем’єра «Оргії». Втішаюся власним переконанням, підтвердженим і моїми щирими колегами-театралами, що й через століття поезія Лесі Українки-драматурга звучить, як ніколи, актуально. І це, вочевидь, завдяки мудрому прочитанню. На 91 році з часу написання ця блискуча драматична поема зайняла своє належне місце у творчому репертуарі театру з ініціативи і наполегливості художнього керівника, народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Федора Стригуна.

Відверто кажучи, Леся Українка не відразу «піддалася» досвідченому режисерові. Він довго зважував, оцінював, обмірковував, детально обдумував: котру ж із 20 драм, які геніальна літераторка створила за останні 12 мученицьких років свого життя, ввести у репертуар заньківчан. У XX столітті на цій сцені ожили — «Блакитна троянда», «Лісова пісня», «Камінний господар». Остання — у «львівському періоді» творчості незабутнього Сергія Данченка. А потім — «така тривала відсутність, таке непросте повернення»...

Ясна річ, що «Оргія» писалась не для вічності. І якщо її заново уважно перечитати, то побачимо, насамперед, глибокий драматизм її сюжету. Для вислову своїх думок і спостережень з українського життя письменниця обрала неукраїнське тематичне тло: дія відбувається у Коринфі, одному з грецьких міст, що перебуває під римським пануванням.

Але минають роки, а проблеми долі мистців, народів — залишаються. Все ті ж «гетерії» — таємні політичні товариства, Федони і Хілони, що зраджують себе, Учителя, вступаючи до школи Мецената, чи у хор панегіристів, віддаючись «в руки ворогу, як мертва глина, з якої кожне виліпить, що хоче...». І як тут не порадіти, що складна Лесина «метафорична річ», створена під гарячим єгипетським небом на сюжети, взяті з грецької та римської історії, обізвалася мовою Богів до сучасників на знаменитій львівській сцені.

Не хотілося б уподібнюватися до окремих, цілком поважних театральних критиків і навмисне спотворювати те, що віддзеркалює світові нас. Убивчі театрознавчі теракти не в моєму смакові. Волію мати на все власну виважену думку. «Оргія», нарешті, відбулася. А це головне! В одному з листів Леся Українка зауважувала: «Цікаво, як прийняла публіка сюю «пробу». Догадуюсь, що не ворожо, коли артисти мають охоту і далі пробувати, а все ж хотілось би знати, як саме, — се навіть об’єктивно-інтересно, не тільки суб’єктивно».

Як на мою скромну думку, то перша «проба» вдалася. Артисти «мали охоту пробувати». І, якщо бути об’єктивним, то й режисер Федір Стригун таки зумів прочитати і поставити «Оргію» так, щоби на сцені усі без винятку актори могли цікаво вести дискусію.

У ролі Мецената — багатого римлянина, який щедро підтримував письменників і митців, використовуючи їхню творчість в інтересах політики імператора Августа, пощастило побачити народного артиста України Богдана Козака і згодом заслуженого артиста України Тараса Жирка. Це два різних характери, і їхні підходи до не другорядних ролей — неподібні. Тлумачення образу Богданом Козаком не тільки захоплює, а й зворушує, бо тільки він міг так геніально передати усі «словесні турніри» й гостро відчути настрій «Оргії».

Кілька штрихів до портрету головного «діяча» — співця з безсмертним іменем Антей. На цю роль обрано заслуженого артиста України Степана Глову та Олександра Норчука. Свідома того, що в образі закладено так багато, що кожен актор може якнайдостойніше проявити себе, адже Антей «цінує вище хист, ніж тії гроші, що приходять з нього», тому й в «громаді не займає місця, належного своєму талану». Степан Глова, якого довелося бачити впродовж двох прем’єрних вечорів, доволі успішно розкрив багатогранність (або поліаспектність) характеру співця. «Ліпив» свого героя не декоративно, і аж ніяк не «руйнуючи поетичної форми» оргії.

Нерісу, жінку його, пощастило бачити такою, якою намалювала уява Альбіни Сотникової та Валентини Копоть: емансиповану танцівницю, що не може жити без слави, бо вона потрібна їй як хліб, вода і повітря. У цій трагічній ролі і Лесин характер ввижається. А які можливості шукань відкриває для кожної актриси саме Елліда (таке ім’я початково мала Неріса)! Вона видалася багатьом дещо традиційною. І це, впевнена, тому, що несміливо, обережно торкаємося спадщини Лесі Українки. Драми її на українській сцені, на жаль, приємна рідкість. Але обидві актриси ще молоді й багатообіцяючі, а «Оргія» — перша в їхньому творчому житті.

Казати щось про прем’єру і не згадати Прокуратора — заслуженого артиста України Євгена Федорченка, який зумів дослухатися до голосу свого серця і донести до публіки велич думки, було б несправедливо. На жаль, його «двійник» Тарас Бобиляк «навіть жестом у стиль не потрапляв», хоча це, можливо, чисто суб’єктивне власне судження.

Можна було б окремо, детально і конструктивно говорити про кожну дійову особу «Оргії». Актори чесно і талановито працювали на сцені. Зрештою, як і весь творчий колектив театру. Режисер-постановник Федір Стригун, художник-постановник, заслужений діяч культури Польщі Валерій Бортяков, композитор Іван Небесний витворили цікавий творчий настрій і заінтригували усіх своєю новою творчою роботою.

Леся Українка живе. Вона повернулася на львівську театральну сцену у XXI столітті сміливо і талановито. На терезах вічності й совісті вона завжди переважить «зборовських», котрі спекулюють навколо її імені і часто заганяють читача у глухий кут, бо бачать усе зі скалкою в оці. У Львові починаємо говорити про театр Лесі Українки. Курбасівці ставлять «Апокрифи» за її творами, а перед тим бачили ми тут «Камінного господаря» у репертуарі «Театру в кошику» — вистави «На полі крові», «Одержима». Заньківчани поставили «Оргію». Не криваву, і не традиційну, а суспільну драму, таку актуальну і таку доречну.