Боксер

З тим, що Андрій Жолдак, який працює зараз у Європі живучий і могутній, важко не погодитися (своє ім’я навіть у Москві він принципово пише по-українськи). У той час як у Києві, всупереч підступам недругів, які не пускають його вистави на столичну сцену, Жолдак таки покаже свої роботи в Національній опері, в Москві його «Федра. Золотий колос» бере участь у Міжнародному фестивалі NET. Успіх і пробивна сила Андрія Валерійовича дратують заздрісників не менше, аніж його епатажне мистецтво.

На фестивалі Нового європейського театру позаминулого року український режисер показував дві вистави — «Гамлет» і «Один день Івана Денисовича». На торішній фестиваль вистав, що не вписуються ні в яку традицію, він не зміг привезти скандального харківського «Ромео і Джульєтту» лише через відсутність грошей. На малобюджетному NETі, як правило, граються камерні вистави, Жолдак же любить маніпулювати акторськими масами.

Щоправда, у «Федрі» від масових сцен він відмовився. У московських постановках, щоб вони добре продавалися, режисер робить ставку на відомі, яскраві акторські особистості. Федру, вірніше несамовиту дружину радянського партпрацівника, яка уявила себе героїнею стародавньогрецького міфу, грає Марія Миронова. Вигадана разом із художнім керівником Театру Націй Сергієм Коробковим історія про змучену нав’язливою ідеєю жінку, відповідно, розігрується в божевільні. Вміщена чоловіком у богадільню на лікування, від «комплексу Федри» Віра Павлова, природно, не вилікувалася. Запалившись, відповідно до міфу, злочинною пристрастю до юнака (пацієнта клініки), вона, зрештою, вбиває чоловіка, якого сприймає як царя Тезея.

Сюжет, проте, в жолдаківських виставах відіграє другорядну роль. Головне для нього — емоційний, вражаючий відеоряд, яскраві, шокуючі образи і метафори. Жахи лікування електрошоком він передає в «Федрі», катуючи електрикою виставлених на авансцену мишей; фізіологічна правда вбивства Павловим-Тезеєм Хлопчика-Іпполіта доноситься розправою над живою рибою (так, принаймні, було на прем’єрі).

Який би протест не викликали сценічні опуси Андрія Жолдака, з погляду ремесла зроблені вони бездоганно і, відповідно, вписуються в нові віяння європейського театру, які відстежуються організаторами NETу. Ми ж лише можемо висловити жаль, що з Україною Жолдак, як до нього хто не ставиться, тепер у розлученні. Що й не дивно.

Ні в якій мірі не виправдовуючи заздрісників, які з рідної країни виживають режисера, все ж визнаймо, що витримати його провокаційні вистави й виступи не просто. Ось і в цей приїзд Жолдак, зібравши журналістів, прочитав їм лекцію про те, як убити поганого актора. Щоправда, лекції, в звичному її розумінні (логічний, послідовний розвиток якоїсь теми), не було. Режисер сумбурно поділився уривками своїх театральних і соціальних теорій, показав слайди з «Ромео і Джульєтти» та відеофрагменти з берлінської «Медеї». Попутно він оголосив все, що робиться в театрах України, мертвим, самі театри — концтаборами, їхніх керівників — наглядачами, акторів — ув’язненими, а саму нашу «знедолену неньку» — відсталою і дикою з усіх поглядів країною. Сам же він, потрібно вважати, на всьому світовому театральному просторі сьогодні є живішим навіть усіх живих, а не лише померлих для творчості колег з театрального цеху.

Щоб зразу покінчити з усією поганою спадщиною в ментальності українських акторів, він намагається стерти з їхньої пам’яті всі культурні файли, які раніше визначали їхні переконання і поведінку. У процесі стирання цивілізованих стереотипів поведінки, актори повинні пробудити в собі сховані під тонкою плівкою культури інстинкти, перетворившись на тварину, яка рухається за їхньою допомогою. Краще за все цій дееволюції від людини до тварини сприяє публічний стриптиз, який Жолдак змушує здійснювати всіх вірних йому акторів. Наприклад, у «Ромео і Джульєтті» близько півсотні абсолютно голих акторів і акторок, трусять перед носом глядача своїми членами і молочними залозами, випорожнюючись при цьому (або імітуючи цей важливий у житті людини акт) на унітазі. До речі, унітаз став мало не головною дійовою особою у виставах театрального авангардиста, не обходиться без нього, наприклад, і в «Медеї».

Подібний експеримент із розлюднення людини режисер не один рік проробляв із тими, хто задихається від відсутності свіжих театральних вітрів, невідомими провінційними українськими акторами театру «Березіль». Звичайно ж, славний нащадок Тобілевичів не говорить у відкриту, що він прагне переробити людей на скотину, і без того принижених жебрацькими зарплатами і залежністю від начальства (він цей процес розуміє, як боротьбу з хибними ототожненнями, не задумуючись, що справжнього еґо, не володіючи духовним досвідом, він своїм підопічним дати не може).

Перехід під повну владу інстинкту відбувається під час багатогодинних, виснажливих репетицій, коли виконавець повністю зрікається своїх звичних думок і бажань — цією методикою, як найпрогресивнішою, ділиться сам Жолдак, — неподільно віддаючись волі режисера. Що, проте, не означає, начебто він виховує слабких, безвільних рабів. Порівнюючи постановку вистави (та й життя в суспільстві) з боксом, Жолдак вирощує амбіційних, кровожерливих гладіаторів, навіюючи їм як головні цінності життя ідеї сили, боротьби, суперництва (останнім часом, цитуючи Ніцше, любить поговорити про надлюдину). Для того щоб розвинути в собі риси борця, боксера, наш найпрогресивніший режисер навіть зустрічався в Берліні з одним із Кличків.

Жолдакові потрібно віддати належне — багаторічні тренування на різних сценічних майданчиках, які він перетворює на ринг, дають свої плоди. Одним ментальним ударом він відправляє в нокаут на очах у заціпенілих від подиву журналістів не лише своїх конкурентів, але й усю театральну Україну, і навіть всю 47-мільйонну країну на чолі з Президентом, міністрами та іншими марґіналами, якими всі ми бачимося нашому колишньому землякові з ситої, доглянутої, культурної Європи.

Ніхто з більш ніж п’яти десятків моїх колег, які слухали промови метра під час лекції, не виявив гидливості, ніхто не образився видовищем українських і німецьких акторів, які обпльовують і бруднять один одного мало не екскрементами. Ніхто не зніяковів від видовища величезного голого акторського натовпу в «Ромео і Джульєтті», ніхто не пояснив режисерові, що Шекспір писав сумну повість про трагічне кохання, а не про безсоромно роздягнутих чоловіків і жінок, які сидять на унітазі. Ніхто не заступився за вистави Богомазова, Мойсеєва, Малахова, Зайкявічуса, Данченка, Лісовця та інші, які йдуть на наших сценах, пояснивши авангардистові, що ми живемо не посеред мертвої пустелі. Що життя плине не лише на смітнику чи в унітазі, що воно втілилося в інших, не таких прозаїчних матеріях, які наявні у вистражданих роботах українських режисерів.

Ніхто не сказав руйнівникові традицій, що новації його сумнівні. Бо в інших, бездоганно створених ним сценічних картинках, які вражають публіку, яка не бачила кращих образів світового театру, знавці виявляють цитати з визнаних шедеврами чужих робіт. Про зміст же й говорити не випадає. Він у останніх виставах Жолдака (і його міркуваннях) виявляється плоским, позбавленим свіжості, аналітичної та емоційної глибини. Хто з нас не знає чи боїться публічно сказати про те, що ми живемо в брудній, напівзлиденній, малописьменній країні? Що наша влада корумпована, що з країни емігрують талановиті люди? Що мистецтво наше вимагає уваги влади та бізнесу? Все це ми знаємо й бачимо без вистав і повчань Андрія Валерійовича. Чого ми в його виставах не бачимо, так це тієї борні людського духу, того опору своїй нижчій, тваринній природі, яке, як показали в «Острові» Лунгін і Мамонов, і є справжнім предметом мистецтва.

Заперечити Жолдакові варто було не для того, щоб вибухнути на його адресу гнівною прокурорською промовою, звинувативши в усіх смертних гріхах. Жолдак як ніхто інший потребує доброї дружньої поради та співчуття. Бо в своєму успіхові, в своїх театральних перемогах, у своїй постійній браваді талантом і удачливістю, він глибоко нещасний. Він тому постійно і розповідає про свої творчі звершення, тому й жонглює країнами, містами, іменами перед нашими в захопленні роззявленими ротами, щоб приховати своє вічне незадоволення. Він тому так відчайдушно (і, як бачимо, не безрезультатно) домагається світової слави, пошани, грошей, становища, що в глибині душі відчуває себе ураженим. Цей зовні сильний, успішний у своєму ремеслі чоловік потребує нашого співчуття тому, що буде нещасним завжди, якщо лишень із ним не станеться цілюща метаморфоза, і він почне працювати з усім даним йому Богом незвичайним талантом і завидною енергією не з почуття протесту та суперництва, а з любові. Зійшовши на найвищу вершину успіху, він буде глибоко нещасним у Берлінах, Парижах та інших світових столицях, доки не зживе в собі комплекс скривдженого, розлюченого підлітка, який вимазує дверні ручки лайном, мочиться в чужі портфелі, підкладає вчителям і однокласникам на стільці кнопки… Він мучитиметься виснажливим прагненням слави, визнання, доти, доки не позбудеться домагань місця Бога. Не потрібно бути психоаналітиком, щоб виявити в його теорії «п’ять Я» бажання посісти місце того, хто спроможний поширювати себе в незліченну кількість експансій, хто володіє необмеженою енергією, хто контролює не 50 голих акторів, а цілі всесвіти (Жолдак розповідає, що перемагає суперників завдяки вмінню психологічно ставати п’ятьма Жолдаками з п’ятьма головами, п’ятьма пенісами і подібне).

Тим, хто не спроможний пробачити А. Жолдакові його мистецтво, яке крушить у людях залишки культури, віри й надії, варто б було розділити з ним провину не лише за спробу переконати нас у тому, начебто в світі немає нічого гідного поклоніння, немає чистоти, немає кохання, немає святості. Потрібно знайти в собі мужність і пробачити його за ментальне зґвалтування, якщо хочете, за ментальний інцест, який здійснюється ним кожного разу, коли він публічно роздягає на сцені жінок, які годяться йому в матері чи сестри. При цьому він ще бравірує тим, що серед п’яти десятків роздягнутих ним нещасних чоловічих і жіночих тіл, десять належать народним артистам України. Не потрібно бути психоаналітиком, щоб у натовпах голих акторів, які безчинствують на сцені, не розгледіти його особистих сексуальних фантазій, його невгамовного бажання всіх нас принизити, підпорядкувати весь світ своїй брутальній чоловічій волі, зосередженій у п’яти пенісах.

Особисто я, як громадянин і театральний критик, готовий взяти на себе частину провини за те, що не встиг підготувати благодатний ґрунт для появи в українському театрі режисера з такою багатою, невгамовною фантазією, таким несамовито одержимим жаданням змін. Наша спільна провина перед кожним нашим режисером і глядачем полягає в тому, що в нас, наприклад, дуже мало гідних вистав психологічного театру, мало добрих акторів, що дає тому ж Жолдаку право фрондувати своїм театром маріонеток. Винен я перед ним і в тому, що, підтримуючи публічно його революційні почини, вчасно не попередив про те, що в усякій революції важливо вчасно зупинитися. Інакше вона перетворюється на терор, який, зрештою, пожере самого натхненника революційних перетворень. Я навіть готовий покаятися за начальство, яке розподіляє «Київську пектораль», і яке я так і не зміг переконати в тому, що Андрій Жолдак у чесній і самовідданій праці давно заслужив цю нещасну нагороду (і не одну). Відчувши себе незаслужено знедоленим, він, на відміну від інших наших талантів, які тихо спилися і тихо емігрували, кинув усім нам виклик.

Андрій Жолдак потребує нашого співчуття, тому що проходячи життєві і театральні університети у таких чудових вчителів (до них він зараховує Анатолія Васильєва, Сергія Параджанова, Кшиштофа Зануссі), він, добре засвоївши ремесло, так і не зміг у них навчитися таким необхідним у його професії речам, які дають митцеві мудрість.

Наприклад, він так і не зрозумів, що потрібно не боротися з культурою, викидаючи на смітник її форми, які стали класичними, а заповнити їх тим початковим змістом, для яких їх було створено.

Як і всякий бунтар, будучи одержимим ідеєю свободи, він намагається звільнити себе й інших від сорому, бо численні вчителі так і не дали йому розуміння, що сором, який відрізняє людину від тварини, є похідною совісті. Позбавляючи людину сорому, ми руйнуємо її совість, яка є перешкодою лише для одержимих ідеєю надлюдини фашистів усіх мастей. Поневіряючись світом, Жолдак так і не зрозумів, що влада інстинктів, які пробуджуються ним у акторах, позбавляє людину особистісного начала, робить її частиною навіть не натовпу, а стада.

У ньому не виростили розуміння, що перемагає не той, хто розвиває в собі дух суперництва, хто бореться з іншими за місце під німецьким, іспанським чи якимось іншим сонцем. Перемагає завжди той, хто здолав своїх внутрішніх ворогів (жадання, гнів, жадібність, заздрість, страх, гордість), набув спокою і умиротворення; хто сприймає всіх живих істот як своїх духовних братів і сестер. Називаючи себе віруючою людиною, він так і не усвідомив, що переміг оббреханий, побитий, убогий, вмираючий у людській неславі Ісус, а не Пілат і Синедріон, які володіють багатствами, славою та владою.

Розділивши з учителями провину за інфантилізм нашого талановитого режисера, ми маємо покаятися за те, що не дали йому подорослішати, швидко пройшовши притаманний митцям- бунтарям його плану період «бурі та натиску». Ми повинні були допомогти Андрієві Жолдаку відмовитися від ідеї «руйнування до підвалин», щоб розпочати спокійну, збагачену найрізноманітнішим досвідом творчу працю мудрого майстра.

Попрохаймо у нього пробачення і крикнімо йому всім майже п’ятдесятимільйонним хором нашої щедрої на таланти землі, що він дуже обдарований Богом, що ми любимо його й потребуємо його таланту, в його креативі, в його силі. Зробімо це хоча б для того, щоб він не мав права нас ні в чому звинуватити. Але після нашого колективного покаяння, нехай нарікає на самого себе. Нехай не скаржиться, що йому не дають в Україні ставити і що тут його не люблять, бо це буде неправдою. Але головне, нехай не ображається і не зазіхає на наше, дане нам згори право, робити свій власний вибір між інстинктом і культурою, між темною безоднею відчаю і світлом віри, між суперництвом і любов’ю.