Чарівний, небезпечний, геніальний

Його насправді звати Альфредо Джеймс.

Але його всі знають за скороченою формою, схожою радше на підліткове прізвисько, що давно стало власне його іменем: Аль.

НА СТАРТІ

Аль Пачіно народився 25 квітня 1940 в кримінальному районі Нью-Йорка — Східному Гарлемі, у родині бідних сицилійських емігрантів Роуз (при народжені ДЖЕРАРДІ) та Сальваторе Альфреда Пачіно. Будучи емоційно вразливою й не витримавши покладених на неї обов’язків, мати переїхала до своїх батьків. Тому перші два роки хлопчик жив з батьком.

Але зі вступом США у Другу Світову війну в 1942 Сальваторе призивають до армії, тому Альфредо переїжджає у Південний Бронкс до батьків Роуз — Кейт та Джеймса Джерарді. В основному онука виховувала його бабуся, яка, гостро переймаючись його долею, обмежувала контакти хлопця з зовнішнім світом. Дружніші стосунки склалися з дідом. В 1946 повертається Сальваторе, але налагодити родинні стосунки не вдається. Він переїжджає до містечка Ковіна, штат Каліфорнія, а відносини з сином обмежує рідкісними зустрічами.

У підлітковому віці Альфредо мав серед своїх друзів прізвисько «Сонні» або «Актор», прагнув стати бейсболістом. Провалив усі випускні іспити, окрім англійської. Після школи працював на низькооплачуваних роботах, зокрема рознощиком повідомлень, помічником офіціанта, двірником та поштовим клерком. Почав палити у 9 років, вживати алкоголь у 13, проте завбачливо уникав важких наркотиків. Два його друга померли від героїну у віці 19 та 30 років.

Врятував хлопця природний талант до гри, який проявлявся все більше й більше. Альфредо почав виступати в нью-йоркських напівпідпільних театрах, приєднався до студії Херберта БЕРГХОФА «HB Studio», яка розташовувалася в Грінвіч-Віллідж — осерді богемного життя Нью-Йорка. У цей період у молодого актора часто не було ані роботи, ані даху над головою, іноді доводилося ночувати на вулиці. У 1962, у віці 43 років, від лейкемії померла його мати, а через рік не стало діда Джеймса — одного з найважливіших людей в житті Аль Пачіно.

Можливо, саме ці втрати зміцнили його в намірі стати актором. У 1966 після безлічі спроб Аль нарешті пройшов прослуховування в Акторської студії на Манхеттені, причому на курс знаменитого театрального педагога й актора Лі СТРАСБЕРГА, який виховав багатьох зірок. Дуже швидко, протягом трьох сезонів, він дістав визнання на бродвейській сцені.

КІНО: ВИСОКИЙ СТАРТ

Запрошення  в кіно стали надходити після успіху на Бродвеї. Першу велику роль Аль Пачіно отримав у 1971, зігравши наркомана у фільмі Джеррі ШАЦБЕРГА «Паніка в Нідл-Парку». Після цієї стрічки його помітив Френсіс Форд КОППОЛА й запросив у свій новий проект «Хрещений батько» на роль Майкла Корлеоне (батьки актора, за чистим збігом, були родом з того ж міста, з якого головний герой першої частини саги Копполи — Віто Корлеоне), відмовивши таким серйозним кандидатам, як Роберт Де НІРО, Роберт РЕДФОРД і Воррен БІТТІ. Менеджмент Paramount Pictures був проти, бо вважав Альфредо недостатньо високорослим для цього персонажу. Побоювання виявилися безпідставними.

У всіх трьох частинах саги Пачіно показав вражаючу трансформацію героя — від щиросердого відставного військового до безжального мафіозі, здатного вбити рідного брата, а потім до безпомічного старигана, якого карає саме життя. Актор втілює це перетворення майстерно й тонко — обличчям, голосом, рухами, жодного разу не впадаючи в пафос і не фальшивлячи. Недивно, що за «Хрещеного батька» 30-річний Альфредо був номінований на «Оскар».

У 1973 Пачіно виконав головну роль у кримінальній драмі Сідні ЛЮМЕТА «Серпіко», заснованій на реальних подіях, зігравши нью-йоркського поліцейського Френка СЕРПІКО, що намагається розкрити корумпованість своїх колег, стаючи, по суті, ізгоєм і мало не накладаючи головою.

Тут Пачіно задіює свій виконавський арсенал на повну потужність. То він веселий тусовщик і влучний дотепник, то він улюблений усіма сусід, а то — типовий «добрий коп», здатний розговорити підозрюваного завдяки правильно знайденим словам, а ось він — коп принциповий, що не боїться йти наперекір начальству, а може бути й хатнім деспотом, що зневажає свою подругу. Пачіно цією роллю спростував поширене уявлення про те, що позитивні персонажі зазвичай програють в харизматичності антигероям. Таке вдається далеко не всім.

1975: знову Люмет, знову сценарій за реальними подіями, знову місце дії — Нью-Йорк, але цього разу — роль не правоохоронця, а правопорушника. 22 серпня 1972 ветеран в’єтнамської війни Войтович зі спільником намагалися пограбувати банк, щоб оплатити операцію по хірургічної корекції статі для дружини Джона — транс-жінки. Ось про це й історія.

Пачіно з дрібного бандита витворив воістину трагічну фігуру. Сонні — так його звати у фільмі (ще один збіг) — це озброєний злочинець, який не хоче вбивати і хвилюється щодо своїх заручниць. Останнім він подобається — і справа не тільки в стокгольмському синдромі, а в тому, що цей невротик з рушницею є глибоко вразливим, здатним відчувати чужий біль і діє з міркувань не користі, а кохання.

У 1977 Пачіно зіграв автогонщика у фільмі Сідні ПОЛЛАКА «Боббі Дірфілд». За цю роль був номінований як найкращий актор на «Золотий глобус», але програв Річарду БАРТОНУ. Наступним фільмом стала драма «Правосуддя для всіх». Гра актора отримала позитивні відгуки серед критиків, він був учетверте номінований на «Оскар», але, за іронією долі, програв Дастіну ГОФФМАНУ, який отримав нагороду за роль Теда Крамера у мелодрамі «Крамер проти Крамера»; спочатку ця роль пропонувалася Альфредо, але він від неї відмовився.

СПАД І ПОВЕРНЕННЯ

На початку 1980-х в кар’єрі Аль Пачіно трапився спад. Актор навіть припинив зніматися на 4 роки. Повернувся в 1989, зігравши в успішному трилері «Море любові» детектива, який намагається зловити маніяка. Наступного року актора ушосте номінували на «Оскар» за роль у фільмі Воррена Бітті «Дік Трейсі», в якому його партнерами були сам режисер і Мадонна. Того ж року актор повернувся до головного персонажу свого життя, знявшись у третій частині «Хрещеного батька».

І ось у 1992, нарешті, відбулося: Пачіно отримав «Оскара» за найкращу чоловічу роль, зігравши сліпого відставного офіцера Френка Слейда у «Запаху жінки» (режисер — Мартін БРЕСТ). Цей фільм був посереднім рімейком одноіменної італійської драми (режисер — Діно Різі, 1974), але робота Пачіно власне й зробила цей фільм подією. У цьому ж році актор був номінований і на найкращу чоловічу роль другого плану за «Американців» і, таким чином, став першим актором, який отримав дві номінації в один рік і переміг в одній з них.

Весь сюжет «Запаху жінки»  — це історія 3 днів, які полковник проводить в компанії студента Чарльза Сіммса, найнятого родичами Слейда для нагляду за скандальним і непосидючим старим.

Пачіно впорався з дуже складним завданням: перевтілився не просто в незрячого, але й у офіцера вищого рангу, ловеласа й гуляку, чий характер коливається від хвацького бешкету до розпачливої кататонії. Епізод, у якому Слейд танцює танго в ресторані з юною незнайомкою, увійшов в історію. Тож недивно, що кіноакадеміки нарешті здригнулися й  дали Альфредо давно заслужену статуетку.

Жанр кримінальної драми, втім, не відпускав Аля: в 1993 в «Шляху Карліто» знявся разом з Шоном ПЕННОМ, зігравши колишнього мафіозі, який вийшов на свободу й вирішив жити чесним життям, але криваве минуле не дало йому цього зробити, а в 1995 в «Сутичці» (режисер  — Майкл МАНН) знову перевтілився у безстрашного й принципового детектива, причому його антагоніста грав Де Ніро (вони грали в другій частині «Хрещеного батька», але в різних епізодах).

У «Адвокаті диявола» (1997) в Аль Пачіно роль другого плану; протагоніст тут — Кеану РІВЗ в ролі надуспішного юриста, якого наймає на роботу сам диявол. Останнього власне і грає 67-річний актор — і його гра виводить Люцифера далеко за рамки усталених уявлень. Весь арсенал прийомів у Альфредо під рукою: сексуальний, вкрадливо-оманливий, діловитий, дотепний, простакуватий, цинічний. Одним словом, ідеальний ловець заблукалих душ.

У 2000—2010-х актор регулярно підтверджує свій легендарний статус. Навіть епізодичні ролі в нових режисерів отримують розголос, зокрема, в кримінальній комедії Стівена СОДЕРБЕРГА «Тринадцять друзів Оушена» (2007). Крім самого Пачіно, картина зібрала ціле сузір’я знаменитостей, таких як Джордж КЛУНІ, Бред ПІТТ, Метт ДЕЙМОН, Енді ГАРСІА — але він там аж ніяк не губиться.

Торік відбулося чергове відродження зірки: у липні вийшов «Одного разу в... Голлівуді» Квентіна ТАРАНТІНО, де Аль вперше знявся разом з Леонардо Ді КАПРІО й зіграв невелику, але, як завжди в Тарантіно, яскраву роль. А вже в листопаді з’явилася кримінальна драма Мартіна СКОРСЕЗЕ «Ірландець», де Пачіно й де Ніро знову зіграли разом.

Одна з останніх новин: Аль Пачіно повернеться до свого улюбленого Шекспіра й зіграє короля Ліра, а автором екранізації виступить британський класик Майкл РЕДФОРД.

СЕКРЕТ ЙОГО МАЙСТЕРНОСТІ

Акторський темперамент Пачіно сповнений воістину безмежної енергії. Кого б він не грав — хоч лицаря, хоч негідника — це завжди буде з пристрастю, але водночас і точно. Гострі риси обличчя, виразні великі очі, хороша фізична форма навіть у 80 — недивно, що Аль цікавий досі й режисерам, і глядачам. І яку б роль йому не давали — він просто фізично нездатний зіпсувати її.

Тож — многая літа, любий Альфредо.