Час корифеїв

У цьому році культурна громадськість України відзначає дві визначні дати: 125-річчя створення першого українського професійного Театру корифеїв (1882 р.) та 100 річчя створення Миколою Карповичем Садовським у Києві першого Стаціонарного театру (1907 р.), які вiдіграли значну роль у загальному процесі розвитку нашої культури і формуванні нації.

«ЗАСПІВУВАЧІ»

Історію українського театру з другого десятиліття ХIХ ст. до другого десятиліття ХХ ст. можна розділити на дві доби: до 1881 року, коли український театр не відокремився ще від польського та російського (всі три театри працювали спільно й актори змушені були грати трьома мовами), й від 1881 року, коли український театр визволився від цього й вийшов на свій самостійний шлях.

1882 року було створено перший Український професійний театр — Театр корифеїв («корифей» у давньогрецькому театрі — керівник хору або заспівувач). Його засновником та організатором став Марко Лукич Кропивницький, який однаково володів усіма театральними професіями (але більш за все любив акторство). Він був не лише актор, а й режисер, драматург, композитор, виконавець музичних творів, художник, педагог та організатор театральної справи.

В історії культури важко знайти сім’ю, яка б дала таке сузір’я талантів, як скромна, роботяща сім’я Тобілевичів, де було шестеро дітей, і четверо з них стали корифеями національного театрального мистецтва: драматург і актор Іван Карпенко- Карий, актори Микола Садовський і Панас Саксаганський, їхня сестра — відома актриса і співачка (померла у віці 36 років) Марія Садовська-Барілотті. Усі вони продовжували розвивати славну справу зачинателя і, як його називали сучасники, батька українського театру М. Л. Кропивницького.

Найдіяльнішим після Марка Кропивницького був Микола Карпович Садовський (Тобілевич-середній). Життя його бурхливе, насичене мистецькими і громадськими звершеннями, — починаючи від російсько-турецької війни 1877—1878 рр., у якій він брав участь і отримав Георгіївський хрест за хоробрість, і в подальшому — боротьба за права українського слова й театру в умовах їх заборони.

Щастя посміхнулося Миколі Садовському ще змолоду. Він зустрівся з Марією Костянтинівною Заньковецькою і поряд з нею пішов шляхом, який для обох був єдиним у житті покликанням — обоє випили з одного келиха чарівне зілля театру і ніщо вже не могло розлучити їх на сцені, незважаючи на тимчасові незлагоди та розлуки у житті. Розповіді сучасників про їхню першу зустріч свідчать, що зблизила майбутніх митців театру українська народна пісня. І це до якоїсь міри символічно. Чи не знаменням є й те, що обоє мали однакові ініціали — М.К.Заньковецька, М.К.Садовський.

Ось як це було. Маленьке містечко Бендери в Бессарабії, поблизу південного кордону Російської імперії. Наприкінці 1870 х років, коли йшла російсько-турецька війна, це містечко надзвичайно пожвавилося. Там стояв великий військовий гарнізон. Молодий піхотний офіцер М.К.Тобілевич, який добровільно пішов на фронт, був контужений, нагороджений за відвагу Георгіївським хрестом і відправлений потім у Бендери. Тут він перебував у колі місцевих офіцерів та їхніх родин.

Одного разу, проходячи біля будинку з відчиненим вікном, Тобілевич почув, як дружина артилериста Хлистова, Марія Костянтинівна, в майбутньому геніальна актриса Заньковецька, граючи на фортепіано, наспівувала українську пісню «Коло млину, коло броду»... Марія Костянтинівна здивовано обернулася і побачила за своєю спиною офіцера, голова якого була перев’язана чорною шовковою пов’язкою, а на грудях виблискував новий Георгіївський хрест.

Офіцер коротко представився:

— Тобілевич. Я з Херсонщини. З Єлисаветграда.

— А я чернігівка, — сказала вона.

Садовський-Тобілевич порівняно легко й вільно пішов шляхом артиста, вступивши до трупи М.Л.Кропивницького, створеної у рідному Єлисаветграді 1881 року.

Марії ж Костянтинівні, уродженій Адасовській (сценічне ім’я Заньковецька — за назвою села Заньки на Чернігівщині, де вона народилася), довелося багато чого перебороти: гнів батька, судді й дрібного поміщика, який вважав акторську професію недостойною дворянського роду, опір чоловіка, що призвело до розриву з ним, інтриги театрального світу. Все перемогло бажання стати справжньою професійною актрисою і саме в українському театрі.

За кілька років трупа Кропивницього зміцніла і добилася права гастролювати в Києві, Петербурзі, Москві; зачаровувала своєю грою тисячі глядачів. Молодий театр недаремно став називатися Театром корифеїв. Кропивницький, Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський були неповторними артистичними індивідуальностями. Самий стиль синтетичного театру, який поєднував драматичне й комедійне дiйство з музичними і вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав чисто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.

«ЗОЛОТИЙ ВІК»

Не лише в Україні, а скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх. Навіть реакційна преса не могла вже ігнорувати або замовчувати це значне і своєрідне явище — появу Театру корифеїв.

І тільки на початку ХХ ст. актори мали щастя отримати «свою хату» — театральне приміщення.

1907 року Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити у Києві постійний Український театр. Дарма, що актори, як і раніше, називалися малоросійськими або просто російськими, дарма, що з великими труднощами орендоване приміщення Троїцького народного дому (нині це приміщення Театру оперети) було далеко від центру. Тут, у цьому великому і не дуже затишному будинку, де раніше виступала російська драматична трупа «Товариства грамотності», все було перебудовано й перероблено М.К.Садовським.

Як керівник, він надавав однаково великого значення як зовнішньому, так i внутрішньому вигляду театру. І в цьому він був схожий на великого К.С.Станіславського.

Одержавши стаціонарний театр, Микола Карпович уперше міг сформувати трупу, яка була потрібна йому для великих постановочних вистав. Важливим елементом у театрі Садовського була музика. Крім справжніх опер («Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина») йшли вистави мішаного жанру — музично-драматичні, де велику роль мали пісні й танці, як, наприклад, «Енеїда» — інсценована самим М.К.Садовським поема І.П.Котляревського. Тому в театрі був постійний і зіграний оркестр. Який набував особливого звучання, коли за пульт диригента став український композитор О.Кошиць. Свої музичні твори охоче давали М.К.Садовському і М.В.Лисенко, і К.Стеценко й інші відомі композитори.

Великою сміливістю, навіть зухвалістю реакційні кола тодішнього суспільства вважали постановку українською мовою «Ревізора» М.Гоголя у перекладі М.К.Садовського, яку театр здійснив 1907 року. Це була блискуча перемога українського театру (Садовський грав Городничого).

У репертуарі театру було чимало історичних п’єс iз героїчного минулого українського народу. Більшість з них, що належали перу М.Старицького, М.Кропивницього, І.Карпенка- Карого, трактували минуле в романтично-національному дусі. Там нерідко допускалися анахронізми і довільне поводження з історичними фактами, але вони мали великий вплив на глядача. У режисерській практиці Микола Карпович не дотримувався заздалегідь розробленого плану постановки: працюючи з акторами, він давав волю фантазії й імпровізував не лише мізансцени, а й окремі сценічні пози.

Слід сказати, що М.Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за іншi київськi театри, навіть по десять копійок за місце, тоді як в Оперному і Соловцовському (Російський театр, тепер —Театр ім. І.Франка) найменші ціни були по 32 коп. за місце. Місць у театрі Садовського було лише близько 600, а в Оперному — вдвічі, у Соловцовському в півтора рази більше.

Дешеві ціни на місця сприяли тому, що в цей Український народний театр валом йшли люди з усіх передмість — Деміївки, залізничної Солом’янки, робітничої Шулявки...

Театр Садовського успішно пропрацював у Києві сім років: з 1907 до початку Першої світової війни 1914 р. Тоді царський уряд припинив не тільки існування цього театру, а й взагалі всіх українських газет, журналів, книгарень.

Сила й роль корифеїв були в тому, що вони, створюючи репертуар, формували по-справжньому народний національний театр, впливаючи цим на свідомість людей. Вони створили школу акторської та режисерської майстерності і, працюючи в умовах заборон з боку царського уряду, піднесли український театр на значно вищий щабель професіоналізму, зробили його впливовим і визначальним чинником національної культури. Завдяки їхній діяльності II пол. ХIХ ст. увійшла в історію української культури як «золотий вік» театру.