Чехов із... хвостом

Жолдакові можна докоряти за що завгодно, але не за одноманітність. За 25 років свого творчого життя український режисер встиг випробувати, здається, всі можливі театральні форми. Він ставив багатогодинні епічні полотна у дусі «театру художника» і вистави, дія яких майже повністю відбувалася на відео. У нього була заслужена репутація провокатора: так, в його «Одному дні Івана Денисовича» табірні охоронці з вівчарками заганяли глядачів до тісної зали темними сходами. Жолдак часто дозволяв собі такі витівки, які до нього на пострадянському театральному просторі не влаштовував майже ніхто.

На цьому тлі його «Дядя Ваня» здається постановкою якогось іншого режисера, зазначає gazeta.ru. Його складно назвати зовсім класичним, але від звичайного для Жолдака буяння фантазії, від його демонстративного нехтування всіх норм тут не залишилося майже жодного сліду. Ще жодна його вистава не була настільки побутовою, такою традиційною за формою і ритмічно повільною.

Жолдак раптом вирішив поставити Чехова, вибравши два головні принципи — «як годиться» і «як написано». Дія його вистав раніше відбувалася то в сучасній Москві, то на космічному кораблі в далекому майбутньому, то в умовному метафізичному просторі. Цього разу наявне XIX сторіччя, хоча і з рідкими вкрапленнями сьогоднішнього дня. Дощата підлога, дерев’яні стіни, відгороджена веранда. Маленький басейн із містком над ним. Красиві і елегантні костюми на більшості персонажів. Все це давні і легко впізнавані прикмети кожної третьої вистави за Чеховим.

Від Жолдака в такій ситуації весь час напружено чекаєш на каверзу:

Ось зараз ця акторка роздягнеться, дістане рушницю і почне стріляти в залу, а ще за хвилину вода з басейну затопить усю сцену.

Але нічого подібного не трапляється, і до самого кінця «Дядя Ваня» так і існує за законами добротного психологічного театру, хай і присмаченого рідкими метафорами і яскравими ефектами.

Чеховська туга роз’їла тканину вистави, витягнувши з неї життєві соки.

Жолдак не додає майже нічого нового і несподіваного до традиційного сприймання героїв. Войницький і Астров — оброслі густими бородами і розповнілі чоловіки, жалюгідні в своїй нікчемності. Соня — не дуже гарна дівчина, яка з дитячою наївністю закохана в Астрова і невміло намагається його спокусити. Олена Андріївна — білосніжна темноволоса красуня, яка згоряє від того, що їй бракує кохання. Її чоловік професор Серебряков — капризний і самозакоханий тиран, у першій половині вистави не виголошує нічого виразного і лише повторює на всі лади «Бла-бом-бом, бла-бом-бом».

Та все ж у цьому «Дяді Вані» є одна особиста і вистраждана тема, важлива і в Чехова, але тут доведена до краю.

Жолдак поставив виставу про невгамоване жадання кохання, про людей, які без нього живуть, але жити не можуть.

Наприкінці вистави Олена Андріївна спробує поцілувати Астрова і відразу відсторониться, чи то злякавшись, чи то просто погребувавши притискатися до його колючого і зморшкуватого обличчя. Олена Андріївна Крісти Косонен — русалка в царстві маніяків, п’яниць і імпотентів. Вона, зі своєю бурхливою пристрасністю і вибуховим темпераментом, не пасує до цього світу. Тут кожен обирає собі предмет обожнювання, але вона точно знає, що їй тут кохати нема кого. Одна з найсильніших сцен у Жолдака — коли дядя Ваня і Олена Андріївна плачуть під звуки арії Калафа з «Турандот» Пуччіні («І мій поцілунок розвіє тишу, що зробить тебе моєю!»). Бажання кохання апріорі нездійсненно, воно вимотує душу і розпирає зсередини тіло, але так і не знаходить виходу — вирватися можна лише в порожнечу.

Олена Андріївна і Соня відкривають дерев’яні віконця в стіні, схожі на пічні стулки, і відчайдушно вдихають зовнішнє повітря, намагаючись увібрати в себе свободу, яку в результаті так і не можуть отримати.

У фіналі, коли Олена Андріївна з чоловіком виїдуть, Серебряков повернеться за забутим дружиною в шафі хвостом, після чого остаточно залишить Соню і дядю Ваню наодинці один із одним, роботою і приживалою Телєгіним — строго за Чеховим. Вони сядуть поруч, Соня відчайдушно прокричить монолог про небо в алмазах, якому сама не віритиме, а потім, як на початку, запалить лампадку, яка відразу ж згасне, і почне награвати на кларнеті мелодію з Пуччіні. І подібних фіналів «Дяді Вані» ми бачили дуже багато.

Вистава Жолдака раз у раз виривається з нав’язаних чомусь самому собі суворих рамок, але до кінця повертається до своєї раптової вірності театральним канонам... Він поставив виставу майстерно, але ідеально рівно і нудно. Його колишні роботи обурювали і розбурхували, здавалися комусь графоманськими, комусь безумними, комусь позбавленими смаку, а комусь геніальними. До «Дяді Вані» жоден із цих чотирьох епітетів не застосовний — і це є найсумнішим.

Виставою «Дядя Ваня», поставленою Андрієм Жолдаком у фінському театрі Klockrike, завершилася «Маска плюс», спецпрограма фестивалю «Золота маска».