Чорна діра, або Страшна правда про Придністров’я

Її героями стали як прості мешканці, так і політики невизнаної світом Придністровської республіки. Життя у ній, зафіксоване неупередженим оком об’єктива, лякає навіть не тим, що в Україні тепер є свої невизнані квазідержави, так звані ДНР і ЛНР, а людською схильністю до ілюзій, до марних надій.

«Російська людина не любить жити, російська людина любить згадувати» — цей убивчий висновок Антона Чехова, російського класика українського походження, чи не найкраще пояснює природу тих сепаратистських настроїв і процесів, які нині маємо на Донбасі. Власне, естонський фільм, презентація якого відбулася з участю режисера Мееліса Муху, відомого своїми картинами про події на пострадянському просторі, є відстороненою, позбавленою будь-яких коментарів, розповіддю про приреченість тих, хто віддає перевагу ностальгії, а не життю. Бо там, де люди марять минулим і бояться майбутнього, надія, яка помирає останньою, набирає досить примарних і зловісних для життя форм.

Картина знімалася три роки тому, коли Тирасполь організував чергові вибори президента невизнаної республіки. Саме наприкінці 2011 р. завершилося більш ніж двадцятирічне царювання у Придністров’ї сумнозвісного Ігоря Смирнова, який сприяв сепаратизму на землі Молдови. Ніхто не міг тоді подумати, що стрічку «ПМР» майже через три роки після прем’єри демонструватимуть в Україні. Це фільм про сепаратизм (тобто, про спробу відділитися) по відношенню до самого часу. До чого ж призводить бажання стати осторонь плину часу і не підпорядковуватися його вищій волі, бачимо на прикладі того ж таки Придністров’я.

Упродовж усього фільму не покидає враження, що ти, потрапивши у «чорну дірку», опиняєшся в іншій, паралельній реальності, у якій вже колись жив. Біда навіть не в тому (хоч і це жахає), що не розвивається інфраструктура таких міст, як Тирасполь чи Бендери, оскільки вони опинились в економічній, політичній та культурній ізоляції. Зарослі травою і бур’янами будівельні та спортивні майданчики, напівпусті вулиці і хрущоби доби розвиненого соціалізму — все це якось можна пережити, якщо не бути палким прихильником технічного прогресу. Найбільше жахає те, що бур’янами поросла свідомість мешканців цього забутого Богом краю, щедра земля якого була колись окупована радянськими інтернаціоналістами. Це вони хочуть вічно жити в СРСР, і заради своєї химерної мрії підтримали інспіроване Кремлем від’єднання Придністров’я від Молдови, а отже, й від усього світу. Бог почув їхні молитви і, відвернувшись від тих, хто давно відвернувся від нього, законсервував сепаратистську територію в осколкові застиглого часу. Потрапляючи завдяки кінокамері у реальність фейкової держави, опиняєшся у вивернутій реальності, де бабусі збираються для того, щоб, відсвяткувавши чергове свято своєї молодості, співати про те, як їм «дороги, приднестровские вечера», а молодь, або марить еміграцією, або бере участь в ура-патріотичних заходах на кшталт піонерсько-комсомольських шабашів.

Палке бажання цих людей випасти з плину історії зіграло з ними сумний жарт — опинившись на її, історії, узбіччі, вони втратили здатність адекватно реагувати на світ, що їх оточує. Тому громадяни ПМР впродовж майже чверті століття марять тим, що їхній президент підніме з руїн і приведе до міжнародного визнання цей «форпост Росії проти Заходу», як самі придністровці цю кремлівську колонію характеризують.

А ще у цьому фільмі вражає «естетика» ПМР, яка в усіх своїх проявах примушує згадати такі слова, як «вульгарність» і «пошлість». Принагідно згадалося і визначення пошлості відомим кінорежисером Михайлом Роммом, як катастрофічної невідповідності форми і змісту. Тобто, пошлість завжди буде виникати там, те куций, примітивний зміст хоче виглядати солідним і значущим, тому і претендує на яскраву, пишну, кричущу форму. І отримує в результаті те, на що заслуговує — якщо не на презирство, то на співчуття. Тому й не дивно, що і нове, ніким не визнане квазідержавне утворення на Південному Сході України отримало у народі ту назву, яка йому найбільш пасує, — «Лугандон». Тим більше, що вона асоціюється з ім’ям, даним футбольними фанами президенту РФ, до створення Лугандону безпосередньо причетному. Бог, як відомо, мітить усяку шельму. Зокрема й політичну...