«Чудовий приклад «лагідної українізації»

«Спіймати Кайдаша» став справжнім явищем в українській культурі. Обговорення у дописах на «Фейсбуці»; в інтернеті — численні інтерв’ю з акторами серіалу, сценаристкою; на сайтах — лінки «Чи буде другий сезон?»... Без сумніву, «Спіймати Кайдаша» потребує національного обговорення. І цього разу подивимося на серіал крізь призму сприйняття молоді.

«СПІЙМАТИ КАЙДАША» — ЦЕ ШАНС

Аліса ПОЛIЩУК, кореспондент відділу політики газети «День»:

— «Спіймати Кайдаша» — це шанс. Шанс, що на українському телеканалі можуть знімати якісні серіали, з не примітивним сюжетом та виразною грою акторів, з посилом, з підтримкою класики, розумінням, врешті-решт. Такі думки у мене були після перегляду серіалу. А що ж було «до»?

Коли мама вмовляла подивитися разом із нею, бо цікавий, актуальний і так далі, — я хіба не сміялася. У мене складні стосунки з українським кіно, щиро намагаюся підтримувати, проте якщо поверхневе і неякісне — мовчати теж не буду. Уявити, що в цьому випадку помилюся, було складно. Помилилася.

Як фанатка реалізму, від детальності змальованої дійсності, гри акторів, якій віриш одразу, та справжніх почуттів я була справді здивована — це дуже якісне українське кіно, зроблене з мінімальною грошовою підтримкою. Мене вразило те, як майстерно була вплетена класична історія Нечуя-Левицького у нашу дійсність (може, тому, що, на жаль, Кайдаші — наш сутнісний вимір), зокрема, через повторення діалогів із твору, які у серіалі відчуваються цілком органічними. Тому можна тільки щиро подякувати шоуранерці та сценаристці серіалу Наталці Ворожбит за цю історію.

Хотілося б, щоб на цьому виробництво питомо українського контенту не припинялося, щоб моє покоління мало змогу дивитися кіно та серіали не про «тупих хохлів» у примітивних комедіях, а про людей зі своєю державою, особливостями, поглядом на світ. Ми не маємо забувати нашу історію та культуру. В українській літературі залишилося ще безліч творів, яким можна було б дати неймовірно яскраве продовження чи відтворення. Чого варте хоча б «Місто» Валер’яна Підмогильного. Такі постаті, як Павло Скоропадський, Липинський, Шептицький, не менше заслуговують власного, зваженого кіно. Сподіваємося, що приклад «Кайдашів» навчить нас робити українське для українців і про українців, адже культурна політика та самоідентифікація — шлях до здобуття незалежної європейської нації.

«СЕРІАЛ «СПІЙМАТИ КАЙДАША» ДАЄ НАМ МОЖЛИВІСТЬ РОЗІБРАТИСЯ ЗІ СВОЇМ «ХУТОРЯНСТВОМ»

Олександра КЛЬОСОВА, учасниця Літньої школи журналістики газети «День»-2017:

— Деякий час мені здавалося, що серіал «Спіймати Кайдаша» став хітом сезону і його подивилися ледь не в кожній українській родині. Принаймні таке враження на мене справляла стрічка новин у «Фейсбуці», яка мерехтіла сотнями схвальних коментарів, репостів і подекуди запальними суперечками щодо суржика та сумнівних вчинків головних героїв. Однак, виявляється, «Фейсбук» знову показав мені хибну реальність, і у поза-фейсбучному світі серіал залишився майже непоміченим. Особливо серед молоді, на жаль.

Отож, я довго думала, як заохотити своїх знайомих до перегляду фільму, і чому українцям варто познайомитися із сучасним переспівом повісті Івана Нечуя-Левицького. Бо тут йдеться не про дружню пораду, мовляв, подивися фільм, який мені сподобався. «Спіймати Кайдаша» — це про нас усіх, це про національне.

Україна була зіткана з хуторів та сіл, і, по суті, ми всі є вихідцями з провінцій. Навіть якщо тобі пощастило народитися у місті, твої діди-прадіди жили саме в селі. Так, зараз мало хто захоче цим вихвалятися, і сільські картинки не для «Інстаграм», але то є наше коріння.

Сьогодні ми чомусь вперто намагаємося довести свою урбаністичність і сприймаємо село як щось меншовартісне, але тільки повернення до своїх початків і своїх традицій може зробити нас цілісними. Відомий український мовознавець і філософ Олександр Потебня зауважував, що глибока роз’єднаність освічених і неосвічених класів, неувага чи зневага перших до останніх робить неможливою творчу взаємодію високих і низьких, нових і старих течій думки. «Хто любить і знає, той не може бути радикалом». 

Серіал «Спіймати Кайдаша» дає нам можливість розібратися зі своїм «хуторянством». Не заперечувати, ігнорувати та уникати, а побачити, почути, прислухатися і стати ближчими. Зрозуміти, ким є ти сам і який світ тебе оточує.

«ЦЕ ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ВЛАСНОЇ КУЛЬТУРНОЇ ДІЙСНОСТІ, ВИКЛИК СИНДРОМУ МЕНШОВАРТОСТІ Й НАВ’ЯЗАНІЙ ШАРОВАРЩИНІ»

Максим АНТОНЕНКО, студент Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

— Як і будь-яка дитина нульових, яка народилася в Києві, я ріс на культурно-цивілізаційному фронті. З одного боку, екранами телевізорів вела свій наступ ескадра російських серіалів, «хорошого радянського кіно» і святкових концертів у стилі «неосовєтік». З іншого, комп’ютери та екрани смартфонів, що почали бути доступними широкому загалу, бомбардували нас контентом західного зразка: соцмережами, англійським та італійським футболом, підлітковими мультфільмами. Україна ж була представлена в інформаційному та культурному полі дитини нульових радянською шароварщиною та розчаруванням дорослих Віктором Ющенком, який, здавалося, і є представником цієї «українськості». Паростки українських 5’nizza, ТНМК та Руслани перебували під руїнами заваленої помаранчевої революції.

Однак у 2014 році сталася подія, яка все змінила. Революція Гідності. Пам’ятаю, як я тремтів від гордості та обурення, коли бачив палаючі шини. Пам’ятаю, як трусило вчителів, коли вони не випускали нас зі школи, бо районом шастали банди тітушок. Пам’ятаю, як сіпало від новин про викрадення Криму та початок війни на Донбасі. І ці спазми душі, немов дефібрилятором, запустили пульс країни, а палаючі шини роздмухали вогонь творчої інтелігенції.

«Спіймати Кайдаша» — це не просто мильне кіно. Це не «Свати по-українськи». Це переосмислення власної культурної дійсності, виклик синдрому меншовартості й нав’язаній шароварщині. Те, що почалося у 2014 році. Серіал — чудовий приклад «лагідної українізації»: без чіткого ідеологічного меседжу, але щиро й про людське. Про нікому не потрібного Кайдаша, про амбітну й нещасну Мотрю, про тендітну й скривджену Мелашку, про хитру й по-сільському мудру Параску. Про нас.

Це серіал під гаслом «свій до свого по своє». І не дарма він знятий скоріше «за мотивами повісті». Герої сучасні та живі, історія багатьом знайома. Але питання під час перегляду виникають насправді глибші, сучасніші. Хто я у своїй хаті, на своїй землі? Невже ми самі в цьому вирі чвар? Хто заступиться за ображеного?

Безумовно, «Спіймати Кайдаша» — далеко не ідеальний серіал, але я заздрю дітям, які, не без сприяння карантину, народяться у 2020-му. Вони отримають у своє користування легкий для сприйняття й осмислений український продукт, якого щодня все більшає на ринку. Житимуть у середовищі, яке переосмислює своє минуле, поважає своє теперішнє і мріє про майбутнє. А ще, сподіваюся, житимуть у суспільстві, яке здатне взяти на себе відповідальність і створювати. Хороше українське кіно ж якось створюють.

«ЦЕ ХОЛОДНА ВОДА НА НАШУ МАКІТРУ»

Катерина БЕЛОВА, студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

— Для мене особисто «Спіймати Кайдаша» — трагікомедія. Жодного позитивного персонажа, який би під гнітом обставин не зламався — і як це схоже на наше справжнє життя. Аналізувати зараз кожного окремого героя не на часі, проте, перш за все, це просто люди, які роблять свій вибір, намагаються врятувати себе і своїх рідних, шукають власний шлях. Показово те, що серіал не закінчується на позитивній ноті, як оригінальна повість. Кайдаші продовжують сваритися, а помираючий батько спостерігає за майбутнім поколінням, якого ті чвари не чіпляють.

Серіал викриває аж занадто багато вад сучасного українського суспільства, щоб фокусуватися на якійсь одній. Радше це холодна вода на нашу макітру, щоб нагадати, що ми такі ж — і зміни лише в наших руках. З таких, ніби незначних, людей починається розбудова здорового українського суспільства. Кожен із нас веде всередині маленьку боротьбу, яка врешті, як і в картині, закінчується повномасштабною війною ззовні. І перемога в цій війні визначена перемогою в боротьбі. Борітеся — поборете, як писав Тарас Григорович Шевченко.

«НАМ ВАРТО ЗОСЕРЕДИТИСЯ НА ДОСЛІДЖЕННЯХ ВЛАСНОЇ КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ЗБЕРЕЖЕННІ»

Артур БОРСУК, студент Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

— Для мене серіал про «Кайдашеву сім’ю» став доволі цікавим проєктом сучасного українського кінематографа. Насправді, така культова соціально-побутова повість у сучасному кінематографічному просторі знайшла багато своїх палких шанувальників і дуже легко захопила серця людей.

Ця робота показує нам, що ми повинні цінувати свій культурний спадок. Спадок, який усю нашу історію хотіли знищити, переписати, сплюндрувати, про який хотіли нав’язати чужі думки. З огляду на цю тенденцію, було б неймовірно приємно побачити реалізацію подібних до серіалу проєктів, адже в нашій історії існує ще дуже багато важливих персоналій, про яких варто пам’ятати.

На жаль, сучасні українці не усвідомлюють або й взагалі не знають трагічності нашої історії. Не знають про неймовірно тяжку боротьбу української нації за власну незалежність. Не знають про життя власної еліти, яку так палко винищував і водночас боявся ворог. Не знають про тяжкі помилки наших предків. І не розуміють побуту українців. Нам варто зосередитися на дослідженнях власної культури та її збереженні, адже це скарб для майбутнього та для виживання в цьому тяжкому світі. Наша унікальність — у нашій культурі. Її варто любити, досліджувати, берегти та передавати нашим нащадкам.

«УКРАЇНЦІ МОЖУТЬ НЕ ТІЛЬКИ СМІЯТИСЯ З СЕБЕ, ВОНИ МОЖУТЬ І ПИШАТИСЯ СОБОЮ»

Марія ЧАДЮК, кореспондент відділу суспільства газети «День»:

— Для мене головною перевагою серіалу «Спіймати Кайдаша» є його якість. Як на мене, він добре збудований композиційно, герої справді «живі», а не «картонні», тобто психологічно умотивовані вчинки героїв рухають сюжет, а не сюжет приписує героям те, що для них нехарактерне. Сценаристка влучно передала українські вислови, що засвідчили коментарі «от і в нас так кажуть». Суржик став для багатьох неоднозначним рішенням, хоча для мене він має символічне значення. Варто відзначити й переосмислення класики, «осучаснення деталей»: цікаво було спостерігати за вибудовуванням відповідників ХІХ—ХХІ ст. Це далеко не весь перелік позитивних рис, про які вже неодноразово згадували. І справді, цей серіал, безумовно, заслуговує високої оцінки.

Якщо говорити про глибше осмислення, то цей серіал для мене — імпульс для запитань. Напевно, варто зазначити, що до «Кайдашевої сім’ї» я маю специфічне ставлення. Ця повість була для мене одним із найболючіших текстів у шкільній програмі. Одна справа, коли людські трагедії спричиняє фатум, тоталітарні режими, стихійні лиха — те, на що ми практично не маємо впливу, але коли бачиш, як члени родини руйнують життя одне одного, — це вже занадто... У «Кайдашевій сім’ї» сконцентровано ці «способи руйнування». У тексті ж практично немає епізодів, коли головні герої спокійно роблять щось разом, спілкуються на якісь нейтральні, буденні теми, як буває у кожній сім’ї, хоч би як вона сварилася. Майже все у повісті — або конфлікт, або «підводка» до нього. Схоже на те, що Нечуй-Левицький робив це умисно, ніби лишаючи нам послання — фіксацію наших проблем. Майстерно зроблену. Але подивімося на інтерпретацію цього твору нині: показовим тут є підпис до театральної вистави — «комедія». І це справді відображає те, як ми переважно сприймаємо текст, — як смішно вони одне з одним сварилися. Чому зникло це відчуття трагедії?

Так само «Спіймати Кайдаша» лишає для роздумів чимало епізодів, які точно вказують на той стан, що ми маємо зараз. Авторка сценарію так само, тільки не мовними, а кінематографічними штрихами, вказує на ці зміни, що відбулися з нами. Зокрема, мене дуже вразило, можливо, через гіперболізованість епізоду, що коли закінчилися вода, Мотря бере святу воду, щоб почистити зуби. І таких штрихів по всьому серіалу чимало. Але знову, коли дивлюся на обговорення, то бачу висловлення «той мені нагадав того», жарти з серіалу. Проте ж Наталія Ворожбит у своїх інтерв’ю постійно нагадує, що йдеться про проблеми, які ми так і не подолали впродовж 150 років. Чому не обговорюється це? Науковці вважають, що люди зазвичай обговорюють щось суперечливе, щось, що може підвищити їхній статус у комунікації, тощо, але не те, що є нормою, бо це ніби саме собою зрозуміле. І в мене виникає ще одне питання: то що, ми вважаємо життя Кайдашів нормою?

Кайдаші Нечуя-Левицького були «ув’язнені» у своїх моделях життя, зокрема й через історичні обставини, вони не знали альтернативи. Але сучасні Кайдаші у цьому серіалі так само виглядають «ув’язненими». Через зовнішні обставини? Через небажання обрати інший шлях? Через незнання, що існує альтернатива?

Команда «Спіймати Кайдаша» уточнила фіксацію проблем, здійснену Нечуєм-Левицьким. Точний «діагноз» — дуже важливий. Водночас я чекаю на фільми, серіали, які відобразили б ліки — альтернативу, яка вже існує. Дуже чекаю, наприклад, на якісний серіал, де головний герой народився б у селі, завдяки порядності й наполегливій праці досяг успіху й тепер допомагає іншим. Я знайома з багатьма людьми, які могли б стати прототипами таких героїв. Українці можуть не тільки сміятися з себе, вони можуть і пишатися собою! Є інша «норма», і я дуже хочу побачити її на екранах.