Чи любите ви театр?

Чи любите театр так, як люблю його я, тобто всіма силами душі вашої... Приблизно так освідчувався в коханні мистецтву сцени один відомий критик позаминулого століття. Це і мої слова а можливо, і ваші. Наразі що ми з вами любимо? Що таке театр? Це і красива споруда з колонами, і килим на піску, і весільний обряд, і «ранок» в дитячому садочку... Хіба ні?

Театр — одне з найдавніших мистецтв, його коріння сягають у таку давнину, що й побачити важко. Бо перш ніж на СКЕНЕ (сцену) і в оркестру амфітеатру в стародавній Греції вийшов назустріч КОРИФЕЮ хору, що славив бога Діоніса, другий АКТОР, а за ним і третій, звичайні люди родом, припустимо, з неандертальців чи австралопітеків, теж переодягалися в щось незвичне, фарбувалися (гримувалися), танцювали, удавали з себе якихось істот... І це було не забавою, а серйозним актом життя, частиною полювання, здобування їжі, навчання, чогось важливого. Так HOMO EREKTUS (людина прямохідна) поступово перетворювалася на HOMO SAPIENS (людину мислячу), бо від природи ця суспільна тварина була HOMO LUDENS (людина граюча). Саме ГРА допомагає людству упорядкувати суспільство, навчитися жити в ньому, працювати, спілкуватися.

Придивіться уважніше — ви помітите, що кожна людина (і ви також) повсякчас грає якусь РОЛЬ: покупця, продавця, пасажира, студента, викладача, бабусі, сина, сусіди, лікаря, читача... І в цій ролі вона ДІЄ, тобто впливає на оточення, аби переформатувати його у власних інтересах. Якщо людина в цих діях докладає неабияких моральних і фізичних зусиль, ми називаємо це ВЧИНКАМИ. А якщо ці вчинки таки повертають життя людини в якомусь новому напрямі, трапляється ПОДІЯ — вступ до інституту, одруження, розлучення, нова робота, народження дитини, переїзд в інше місце... Наразі на життєвому шляху, в процесі дій, вчинків людина часто стикається з протидіями, перепонами, КОНФЛІКТАМИ. Бо особи навколо неї мають власні інтереси, інші цілі, бажання, цінності...

Якщо ваше (і моє) життя узагальнити, то в «сухому залишку» одержимо обов’язкові поняття: ЛЮДИНА — КОНФЛІКТ — ДІЯ — ВЧИНОК — ПОДІЯ — РОЛЬ — ГРА. А це і є КЛЮЧОВІ СЛОВА театру. Просто театр зробив їх професійними, перетворив на мистецтво. І відтворює їх через ОБРАЗИ, через удавання, через художню гру. Адже ніколи в театрі Отелло не задушить Дездемону. Театр прекрасний тим, що його мертві оживають, — казав великий французький поет Кокто.

Ну, а засоби створення театральних образів строкато різноманітні. Якщо головним чинником є музика — маємо музичний театр. А в ньому є ОПЕРА, де спів і музична драматургія утворюють джерело нашої насолоди. В Німеччині мало не кожне більш-менш велике місто має свій оперний театр. В Москві їх декілька. В Києві два, а по всій співучій Україні ще тільки п’ять — мало. Можливо, нам не вистачає глядацької музичної культури класичного штибу. Наші вуха забацані децибелами важкого року і попсовим примітивом.

Музичний театр — це і БАЛЕТ. Ритмізовані рухи пластичного тіла танцівників, організовані музикою, здатні навіяти радість і сум, захват красою і драматизмом конфлікту. Розрізняємо класичний балет, що родом із Франції, а «попереду всієї планети» — російський, та балет модерновий. Балетна трупа класичного варіанту Київської національної опери має успіх в Японії, Іспанії, Бразилії, а модерним балетом в Україні системно займається хіба що один Раду Поклітару і трупа «Київ-модерн-балет». Натомість у світі домінує саме модерн-балет...

На основі музичного тексту існують також театри — як би їх точніше назвати? — театри тіла. В Києві у маленькому підвальчику на Печерську працює Театр пластичної драми під керівництвом Віри Мішньової. Практично це класична пантоміма. В безсловесному репертуарі — Леся Українка, Сент-Екзюпері, Карло Гоцці, Гоголь, Шекспір. А у Кривому Розі діамантом яскравіє «Академія руху» Олександра Бєльського. Це не пантоміма, не танок, це філософія тіла в русі. Мотиви поезій Шевченка, прози Стефаника, Голодомору, Пушкіна, Беккета, дикого степу...

Музичний театр — це і ОПЕРЕТА — найскладніша, як на мене, форма театру, бо вона поєднує і вокал опери, і танок балету, і дію та діалоги драматичного театру. Притому в одній виставі співіснують і комедія, і драма. Згадайте «Сільву» або «Принцесу цирку». Хіба що оперета — це казка для дорослих, умовна, обов’язково красива, жартівлива, часто позбавлена побутової логіки — в ній батько може на пізнати власну дочку, бо та одягла нові рукавички...

Музичний театр має багато жанрів і форм. Комічна опера і опера-буф, мюзикл і рок-опера, камерна і моноопера, евритмія і театр пісні... Обирайте на власний смак.

Драматичний театр відтворює на сцені життя у формах самого життя. Часто це схоже на реальну дійсність, і ми пізнаємо в цих вигаданих історіях себе, своїх знайомих, подібні ситуації. Навіть коли це «Наталка Полтавка» чи «Кайдашева сім’я», «Сто тисяч» або «Хазяїн». Але не завжди напряму. Форми нашого життя — це дія, вчинки, конфлікти, емоції, психологічні стани. Театр подає їх умовно, узагальнюючи, удаючи, граючи. І тоді ми віддзеркалюємося в Мавці, Перелеснику, Русалках водяній й польовій, в Гамлеті, норовливій Катаріні, Дон-Жуані. Пізнаємо Гітлера в бандиті Артуро Уї (Брехт) і будь-якого тирана в Ричарді Ш (Шекспір). Бо театр — це не стільки саме життя, скільки його модель. Драматург, автор п’єси створює конфліктну ситуацію, поміщає в неї персонажів і випробовує їх у поведінці, реакціях, почуттях. Театр цей експеримент, психологічний дослід оживляє, відтворює, показує нам, глядачам. А ми робимо з того свої висновки — про людей і людство, про життя і його цінності, про себе.

Для того й ходимо в театр — щоб співставити себе з тою грою, де нам, навіть у трагічних ситуаціях, нічого не загрожує, але ми можемо спостерігати поведінку інших людей і, підсвідомо ототожнюючи себе з ними, вчитися «тримати удар», вчитися бути людиною і вдосконалювати себе.

Дійсність можна уявити собі по-різному. Скажімо, у вигляді перехрещених стріл. Стрілка вгору — це повітря, вниз — земля. Стрілка праворуч — вогонь, ліворуч — вода. На перехресті людина, що існує в цих протиставлених стихіях. Це також схема театру, його жанрів. Повітря —ТРАГЕДІЯ, високі почуття, політ філософської думки. Земля — ДРАМА, яка найбільше схожа на повсякденне життя, адже ми стоїмо ногами на землі. Вогонь — КОМЕДІЯ, інколи так і кажуть «іскрометна» комедія, вимагає вогнистого темпераменту. Вода — МЕЛОДРАМА, тут багато сліз, нещасних героїнь і красивих страждань.

Це чотири основні жанри драматургії театру. Хоч кожен з них, зберігаючи основні свої прикмети, має варіанти і різновиди. Скажімо, комедія — сатира, фарс, водевіль, памфлет, гротеск, буф, жарт, скетч і т.ін. Або драма — лірична, психологічна, документальна, епістолярна, філософська, історична і так далі. Наразі ХХ століття, насичене протилежностями, спромоглося об’єднати жанрові протилежності — народився жанр ТРАГІКОМЕДІЇ, де трагічний зміст подано в комедійній формі, типу «ми смерті сміялись в обличчя».

Ви гралися в дитинстві ляльками? А є дорослі, які граються ними професійно. В кожному обласному центрі України працюють театри ляльок. У Києві їх три. В Дніпропетровську два. Грають вистави для найменших глядачів та для їхніх батьків. І ляльки різноманітні — на тростинах і на нитках (маріонетки), як рукавички і на зріст людини (тамтамарески), вирізані з паперу і силуетно показані тінню на екрані, або плаваючі у воді (східний театр). А у нас здавна побутував вертеп — різдвяний театр з біблійним сюжетом, де дія розгорталася на двох поверхах спеціальної скриньки, де в прорізах «підлоги» рухалися і крутилися на паличках волхви, цар Ірод, смерть, чорт, баба, солдат, діва Марія. Переслідували вертеп войовничі атеїсти, а нині у Луцьку відроджується цілий фестиваль вертепу. А ще на дійову особу в ляльковому театрі може перетворитися будь-що — кулька на пальці, хустинка, кольорова спіраль, мохнатий шарф-боа, листок паперу, чайник, навіть унітаз. Ляльковим театром для всіх вікових станів захоплюється увесь світ.

Театр — як хочете — явище містичне. Тут відбуваються чудеса і вирують енергетичні потоки. У великій споруді класичного театру є чарівна вертикаль. Уявіть собі — під сценою є трюм (тут механізми, що крутять поворотне коло, сюди «провалюються» і звідси «виринають» артисти, коли треба). Зверху сцена — височенька, чи не так? Ще вище — так звана верхня сцена. Це простір по висоті навіть більший, ніж той, який ми бачимо. Сюди підіймаються деякі декорації (мальований задник, скажімо), тут сяють численні прожектори освітлення, яких найчастіше не видно глядачам. Зверху робочі містки — колосники. Ну і, нарешті, дах. Вийшов такий собі височенний колодязь. В колодязі, де ви берете відром воду, з дна і вдень видно зорі. «Колодязь» високої церкви з-під купола і панікадила гріє і поколює вашу долоню (підставте тільки) космічною енергією. Те саме і в театрі. Його «колодязь» наче допінгує артиста енергетичним потоком всесвіту. Хворий актор на сцені видужує. Якщо на сцені розташований глядач (таке інколи буває), він зовсім інакше себе почуває.

А між сценою і глядачевою залою під час вистави відбувається активний енергообмін. Перед початком вистави глядачі, що розсаджуються і гортають програмки, поводяться хаотично, в залі триває «броунівський рух». Через п’ять-десять хвилин від початку хорошої вистави зал перетворюється на своєрідний монокристал (виміряно петербурзькими фізиками), його енергетика концентрується і посилається на сцену, де нею живиться актор у відповідь на той імпульс свого темпераменту і харизми, який він підсвідомо (а часом і свідомо) послав глядачам, вийшовши на кін. Отакий енергетичний маятник дає неабияку насолоду усім учасникам і можливий лише в театрі. І за тим ми туди ходимо. А збуджений по виставі актор не спить до півночі...

А ще театр прекрасний тим, що вбирає в себе всі інші мистецтва. Література дає йому п’єси, а іноді й проза, і поезія з’являються на сцені в автентичній формі. Так ставив колись «Гайдамаків» Шевченка геніальний Лесь Курбас. Нещодавно Шевченківську премію одержала вистава Рівненського театру «Берестечко» Ліни Костенко в постановці Олександра Дзекуна. Музика буває підѓрунтям окремого виду театру, а може оздобити його вистави. Образотворче мистецтво створює зоровий образ вистави, організує її простір, кольорову гаму, вирішує костюми і грими. В ХХ столітті, щойно народившись, на сцену вийшло й кіно. Першими тут були німці — режисер Ервін Піскатор. Та й Лесь Курбас не забарився — дозняв на плівку пробіги по вулицях селища американського робітника Джіммі Хіггінса, а вже потім актор Бучма вибігав на сцену. Нині на сцені працюють телевізори, що транслюють заздалегідь або щойно зняті сюжети, інтерв’ю (Театр ім. І. Франка, Молодий театр). Ось уже і комп’ютерна графіка зустрічається у виставах Олексія Кужельного та Дмитра Богомазова.

Як тільки не називали театр — кафедрою, з якої можна сказати людству багато добра, дзеркалом, збільшувальним склом, гріхом проти Творця. Вірили, що вплив театральної вистави може перевиховати людину і викрити злодія. В античності на вистави приводили арештантів, принц Гамлет організовує королю Клавдію виставу, сюжет якої повторює злочин короля, і той себе мимоволі виказує. Але те, що театральне мистецтво задовольняє творчі потреби духовно розвиненої людини, — це факт. Недарма існує так багато студій, драматичних гуртків, творчих центрів, самодіяльних і напівпофесійних театрів. Театральна гра входить як особливий метод освоєння шкільної програми, особливо в країнах Європи. А театр називають ознакою повноліття нації. Наразі хай би це зрозуміли наші можновладці. А ми будемо театр просто любити і ходити в нього частіше...