Чиновницький «формат»

«Любите ли вы театр? Любите ли вы его так, как люблю его я, то есть всеми силами души вашей...», — звертався до публіки, наче моїми словами, півтора століття тому критик В. Бєлінський, з якого, за великим рахунком, і почалася фахова театральна критика на теренах тодішньої Російської імперії. Якщо і ви любите театр так, як люблю його я, тоді вперед, читачу, в зали київських театрів, на полиці вашої емоційної пам’яті, де зберігаються найсильніші театральні враження і викликані ними думки. З нагоди Міжнародного дня театру і премії «Київська Пектораль» згадаймо прем’єри 2007 року, поміркуємо...

ПОВЕРНЕННЯ ДО ПСИХОЛОГІЗМУ

Минулого року всі 36 київських театрів — від національних до приватних і районних — випустили 71 нову виставу. Хто одну, а хто й шість. Через важку (але вже подолану) хворобу я півроку в театр не ходила, і все ж мені пощастило подивитися 38 з них — трохи більше половини. Схиляюсь в глибокому вибаченні перед театрами «Браво», «Срібний острів», «ДАХ», «Ательє-16», «Свободный театр», Новий театр на Печерську, Опери і балету для дітей і юнацтва, «Актор», куди я в минулому році на прем’єри так і не дійшла. Наші зустрічі попереду. І все ж певні загальні риси театральних новинок-2007 в столиці України вимальовуються досить виразно.

Головне — ніякої творчої кризи не спостерігається. З’явилися вистави з яскраво вираженими естетичними позиціями. І мене особисто тішить те, що збуваються мої прогнози — театр повертається до глибокого психологізму, наближається до людини як в залі, так і на сцені, не полишаючи ексклюзивних творчих експериментів. Модний нещодавно сценічний епатаж, жонглювання символами, знаками, формами, претензія на багатозначність, за якою часто відкривалася порожнеча думки, здає позиції. Глядачу пропонується видовище просте, ясне, зрозуміле, де можна відчути характер і мотивації персонажа, розділити його долю. Наразі це аж ніяк не спрощене, не примітивне мистецтво, навпаки — засоби виразності режисера й акторів сповнені образності, парадоксальності, сягають ментального коріння і апелюють до уважної культурної публіки. І вона є! В театрах більшає глядачів!

Декілька вистав цього ряду. В Національному театрі ім. І. Франка тішить українську душу «Кайдашева сім’я» за І. Нечуєм-Левицьким. В постановці П. Ільченка вона перетворюється на своєрідну міфологему українського національного характеру з усіма його позитивами і вадами. П. Панчук гідно доповнив своїм Кайдашем галерею створених цим артистом образів українських мужиків, достовірних, як земля. Наталя Сумська вигаптувала образ Кайдашихи феєрверком яскравих, пізнаваних, смішних деталей поведінки та інтонацій. Таким чином творчо оновилась. По-новому засвітились тут і Н. Задніпровський (Лаврін), і Н. Ярошенко (Мотря), і дует бабів Параски й Палажки (Н. Гіляровська та З. Цесаренко). Коротше, той рясний фінальний дощ, що загнав під одні ночви Кайдашиху з онуками від ворогуючих братів, скупав та очистив і мою душу.

А в «Маленьких подружніх злочинах» Е.-Е. Шмітта народні артисти І. Дорошенко (Ліза) та О. Богданович (Жіль) зіграли чи не найкращі свої ролі. Вони виявились спроможні на такі психологічні мережива, такий психологічний двобій кохання й ненависті, почуттів та інтелекту, що хотілось би побажати їм на подальшому творчому шляху не менш складної і глибокої драматургії, і значно кращої режисури. Наразі те, що ці актори демонструють у виставі «Одруження Фігаро» (граф Альмавіва та Марселіна) інакше ніж акторською забавкою назвати важко — настільки часто режисура Ю. Одинокого в цій модернізованій претензійній виставі полишає артистів без смислової опори, без дійових задач. О.Богдановичу легше — на його графа працює сюжет. А осучаснена бізнес-леді Марселіна, буває, просто красиво й порожньо відсиджує на сцені.

Театр Юного глядача на Липках поставив на малій сцені шлягер шістдесятих років — «Мій бідолашний Марат» О. Арбузова. Режисер Максим Михайличенко подивився на події в п’єсі 1941, 1945 та середини 50-х років як на фантоми часу — костюми, промальовані крейдою по швах, ґудзиках, кишенях, орденах, окремі деталі старого побуту і вікно-гойдалка. А от крізь часова, вічна проблема відповідальності молоді за своє кохання вирішена засобами сучасного психологічного театру з елементами цирку і дитячої гри. Особливо тонко малюють своїх персонажів Н. Гончарова (Ліка), що передає дорослішання жінки від дівчинки до втомленої життям сірої мишки, та Р. Гафуров (Леонідик). В його герої слабкодухість, яка викликає жалість друзів і є козирем Леонідика в боротьбі за власну долю, змінюється, врешті, внутрішньою силою і мужністю. На жаль, для стосунків героїв це відбувається запізно, бо підмінювати кохання жалістю, перетворювати життя на веселу гру у його вирішальні, доленосні моменти — безвідповідально і трагічно.

На великій сцені ТЮГу його художній керівник Віктор Гирич поставив власний варіант повісті Елеонор Портер «Поліанна». Як не умитись солодкими слізьми, коли дитина- сирота, нікому не потрібна, зневажена рідною тіткою, позбавлена тепла, ласки, уваги, вчить (і навчає!) дорослих — і вас, глядачу, також — радіти життю. В наших умовах це так важливо, так потрібно, так мудро. Режисер уникає надмірної сентиментальності, у виставі є тепла зворушливість. І приємно бачити творче відродження актриси Наталії Заболотної (ні, зовсім не моєї родички) у великій і складній ролі тітки Полі. Колись Наталя грала центральні ролі в новонародженому Молодіжному (тепер Молодому) театрі, а потім десь блукала, та нарешті — новий сплеск її майстерності й таланту. Поруч діамант Валерії Чайковської — місіс Сноу, — що на наших очах під впливом Поліанни виборсується з хвороби і злої капризності до жіночності й доброти. Та й обидві Марини — Кукліна та Андрощук — в ролі Поліанни приваблюють сонячністю і щирою мудрою дитинністю.

АНСАМБЛЕВІСТЬ АКТОРСЬКОЇ ГРИ

Психологізм, цікавий глядачам, виникає ще й з ансамблевості акторської гри. В цьому ряду вирізняються вистави Молодого театру. Чорна комедія «Четверта сестра» Я. Гловацького рясніє добірно складеним букетом образів трьох сестер: старша — красуня Віра (Н. Васько), внутрішньо випалена коханка депутата, середня — Катя, безробітна юристка, що годує сім’ю м’ясом, вкраденим у хижаків зоопарку, в жорсткому виконанні О. Узлюк, молодша — хитрунка Таня (Р. Зюбіна), наївна і зворушлива у своєму темпераментному авантюризмі. З цих актрис неможливо вибрати кращу, настільки вони працюють в унісон. А поруч ще персонажі «другого плану» — сусідка-дурепа (В. Авдєєнко, як завжди, безжальна до власної краси і малює свою Бабусю різкими насиченими фарбами), а ще батько трьох сестер, п’яниця-генерал в карикатурному відтворенні С. Боклана, а ще четверта «сестра» — переодягнений у дівочу сукню хлопчик- приблуда (вдалий дебют С. Дудника). Наразі майже весь акторський ансамбль вистави, вдаючись до комічного перебільшення, не втрачає при тому психологічної точності. Мабуть, їм допомагає досвід роботи з драматургією абсурду, чим особливо захоплюється актор/режисер А. Петров (тут — в ролі депутата Івана Павловича).

«Звичайна історія» колишньої киянки Марії Ладо — п’єса, як кажуть, самогральна. Чітко виписаний конфлікт, виразні характери домашньої худоби та її господарів і сусідів, зворушлива мораль про цінність життя і чистоту душі — є що грати акторам. То ж постановник Т. Криворученко нічого дивовижного не вигадував, а допоміг акторам знайтися в просторі, в реакціях і стосунках. Серед волоокої спокійної Корови з вічною жуйкою (С. Бочарова), пухкенької і водночас легенької Свині (Т. Стебловська), строкатого амбітного Півня (О. Галафутник) і всюдисущого захеканого Собаки (В. Чигляєв) навіть В. Шептекіта, який часто полюбляє «тягти ковдру на себе», створює напрочуд точний фізично і психологічно трагічний образ старого Коня. А Я. Гаврилюк в ролі сусіди п’яниці проникливо зіграв трагедію втраченого кохання. Та й інші персонажі-люди, відтворені досвідченими і молодими артистами театру насичують виставу зворушливою правдою.

Акторський ансамбль «Голубки» Ж. Ануйя в режисерському диригуванні А. Бакірова теж достатньо цілісний. Хоча в ньому явно яскравіють таланти метресси Молодої сцени Т. Яценко в бенефісній ролі прими-актриси мадам Александри та дебютантки В. Ходос в ролі початкуючої актриси Коломби.

Бездоганним я б назвала ансамбль акторів зрілого покоління у виставі театру ім. Лесі Українки «Тепленьке місце» О. Островського (режисер А. Кац, Росія). Благородний на виду можновладець Вишневський (В. Шестопалов), хижак в зграї чиновників, в останній сцені — живий мрець, він наче осипався всередину самого себе і йде за лаштунки помирати вже на останньому видиху. Юсов (О. Гетманський) подібний до скелі, яку лижуть хвилі підлеглих — в шаленому танці він легкий і на злеті, тут він направду царює. Роль прагматичної мамаші дорослих дочок Кукушкіної чи не найкраща в творчому доробку Т. Назарової на теперішньому етапі — м’якенька кішечка зовні й жорстка хижачка всередині. Крок в крок за старшими ступають і молодші — Р. Семисал надав своєму Білогубову таку строкату палітру реакцій, мотивацій, пристосувань, що від нього важко відірвати увагу, хоч актор, безперечно, існує в партнерстві з іншими. А молоду І. Борщевську в ролі Юліньки, гідної донечки своєї «мамєньки», можна було б просто похвалити за добре і грамотно поданий образ, адже один її гіркий і заздрісний погляд, кинутий «нещасній» сестриці, розкриває страшну правду її заможного подружнього життя.

Глибоке хвилювання викликає проникливий дует С. Орліченко (Франческа) та А. Ященко (Роберт) у виставі «Рожевий міст» за романом Р. Д. Воллера театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Актори могутньо, цнотливо, відверто і глибоко зіграли шалене коротке кохання своїх героїв так, що глядачам повернулась віра в те, що високе кохання можливе і є найвищою цінністю долі.

«НЕСПОДІВАНА РАДІСТЬ»

Я дуже ціную в житті й мистецтві те, що можна назвати «несподіваною радістю». А таких у прем’єрах-2007 трапилось мені кілька. Театр «Колесо» започаткував мистецький проект «Молода надія», надаючи свою малесеньку сцену (15 м 2 ) початківцям. Так народилася вистава «Зоряний хлопчик» за О. Вайльдом — у режисурі молодого режисера Анатолія Суханова, де виконавці дитячих ролей, дванадцятирічні студенти театрального факультету Київської дитячої Академії мистецтв, показали себе цілком професійно. А музика студента консерваторії Сергія Паригіна вразила мелодійністю і прозорістю.

Тут же, в «Колесі», могутньо і щедро працює Марія Грунічева в моновиставі «Я чекаю на тебе, коханий!..» Д. Фо та Ф. Раме. Хіба що режисер В.Семенцов, прочитавши п’єсу по поверхні тексту, не допоміг актрисі розподілити себе в ролі.

А ще зовсім несподівана радість — не балетний за статурою актор Молодого театру Кирило Бін у пластичній фантазії Сергія Швидкого «У полоні КАРМЕН у полоні» легко і вишукано представив мовчазного мандрівного клоуна, що мовою руху іронічно і трагічно нагадав нам всіх основних персонажів «Кармен» — саму пристрасну Кармен, солдата Хозе, мужнього Ескамільйо і... могутнього бика.

А ще Дмитро Богомазов, автор театру «Вільна сцена» на 20 глядацьких місць, володар кількох театральних Пекторалей, вразив виставою «Жінка з минулого» за п’єсою Р. Шиммельпфеннінга. В усіх своїх постановках режисер розплутував проблему смерті, кінця життя як такого і завершення людини як такої. А тут Дмитро, лишившись вірним своєму некрофільству, дивиться на проблему наче з протилежного боку, наголошуючи на відповідальності людини за власне життя, на значимості кожного вчинку і кожної зради, бо все відлунюється в нащадках, нагадує про відповідальність кожного з нас за майбутнє інших, всіх.

А ще композиція за «Макбетом» В. Шекспіра в унікальному театрі Маріонеток, де режисер Михайло Яремчук перемішав світи, часи, іграшки, ляльoк, живих людей, пісок, метал, дерево, відьом — вони перемішалися в пристрасній жадобі влади заради влади.

А ще несподівана радість — «Кавказьке крейдяне коло» в театрі ім. І. Франка таки переконало, що епічна драматургія-модель Бертольда Брехта може бути достойно інтерпретована театром слов’янського типу. Хіба що для цього знадобився європейський талант режисера Лінаса Зайкаускаса.

А ще «Річард після Річарда» — монтаж монологів і реплік знаменитого «Річарда Ш» В. Шекспіра, створений режисером Іриною Волицької і одноосібно зіграний Лідією Данильчук в «Театрі у кошику» (центр ім. Леся Курбаса). Від того, як безстатева істота бере в ножі качани капусти (ніби голови) на чорному пластику для загортання трупів, мороз дере по спині — відчувається кінець історії...

Різними гранями яскравіє чимало інших київських вистав. Ще кілька радостей:

— «Оскар — Богу» Е. Е. Шмітта в театрі «Сузір’я» — режисер О. Кужельний, акторський дует досвідченої В. Чайковської (Рожева пані) та молодого Ст. Голопатюка (Оскар), про дитячу мудрість і мужню просвітленість смерті.

— Епатажні «Небезпечні зв’язки» за Ш. де Лакло (режисер А. Білоус) в театрі на лівому березі Дніпра, де порочний світ є кінцем людства, а блюзнірство нищить кожного і всіх.

— Принципове оновлення Київської оперети поступово набирає оберти. «Містер Ікс» І. Кальмана в постановці Б.Струтинського зіграний без штампів «старої ідіотки-оперетки» (вислів Ю. Тувіма), а відтак вистава вийшла помітно драматизованою, віртуозно проспіваною і прикрашеною образно вирішеними танцями та підйомами артистів-співаків на трапеції.

— Режисерський пошук В. Мішньової у виставі «Маленький принц» за А. де Сент-Екзюпері в театрі Пластичної драми на Печерську.

Не берусь аналізувати й цінувати вистави музичних театрів, зокрема Національної опери, але скажу як пересічний глядач: при потрясаючому вокалі солістів та хору (що поза сумнівом), помітним стає тенденція акторів існувати в музичній партії за законам драми, навіть попри всю недолугість режисури А. Солов’яненка. Це помітно в «Нормі», це вражає і в «Макбеті». Театр також презентує незвичний, близький до сучасної хореографії балет «Майстер і Маргарита» в постановці Д. Авдиша (Росія), чарівну іронічну музику Ю. Шевченка до балету «Буратіно» за мотивами відомої казки.

Раду Поклітару продовжує свої хореографічні новації (як для Києва) в «Модерн-балеті». Наразі, як на мене, пародія на традиційного «Лускунчика» вийшла у нього злою сатирою, що не властиво казці. Проте його «Шексперименти» є сміливою сучасною молодіжною версією веронського міфу. Щоправда, вимовляння текстів Шекспіра балетними акторами видаються недоречними і зайвими — і без цього аматорства все зрозуміло й хвилює.

Також траплялися у 2007 році вистави, які викликали запитання, незручність, розчарування, нерозуміння. Одна з таких — «Тарас Бульба» за М. Гоголем в муніципальному театрі «Київ». Вистава дає красиву і яскраву «картинку» — молоді артисти акробатично рухаються і танцюють, гарно співають, але п’єса Неди Нежданої з гарними віршами трактує Бульбу, як амбітного вояка, що з перепою тільки й шукає, з ким би повоювати і похизуватися синами. А брати, виявляється, обидва закохані в одну панянку і тому чубляться між собою. І Андрія вбиває не батько, а Остап. А панянка вбиває Остапа. А матері лишається тільки оплакувати разом з іншими вдовами своїх дурних задерикуватих мужчин і невідомо за що і ким спаленого (чи спаленого?) Бульбу. Щось надто далеко завела Неждану її квазі-смілива фантазія...

І все ж приємних, обнадійливих вражень було в минулому театральному році достатньо. Після творчого застою в режисурі з’явилося чимало принципових, концептуальних вистав, дебютувало багато цікавих постановників: М. Голенко («Свободный театр»), І. Калашнікова («Актор»), К. Кашліков (театр ім. Лесі Українки), А. Май («Сузір’я»), Ю. Маслак (Молодий театр), К. Степанкова (театр на лівому березі Дніпра).

Засвітилося кілька талановитих акторів-неофітів — в Молодому і в Маріонетках.

Радували сценографи, в основному, досвідчені — А. Александрович-Дочевський, О. Вакарчук з К. Корнійчук, О. Гавриш, В. Карашевський, О. Луньов. А от молоді тут не спостерігалося. На жаль. Та в сучасній київській сценографії новина — образно і точно режисери використовують мальовані слайди, синхронізовані з дією акторів, та образний відеодизайн («Жінка з минулого» — Олег Чорний, Геннадій Хмарук та «Оскар Богу» — Степан Коваль, автор славетного мультика про трамвай № 9).

27 березня — Міжнародний день театру. Майстри сценічного мистецтва одержать свою нагороду — «Київську пектораль». Я щиро вітаю усіх нагороджених — випадкових серед них нема, творчі здобутки 2007 року безперечні. Хіба що сама підготовча робота по визначенню номінантів та переможців пройшла цього разу з грубими порушеннями Положення про цю премію. Зокрема, на 1-му етапі не було визначено жодної «п’ятірки» претендентів (як годиться), а лише «трійки» та двічі «четвірки», тобто другий етап голосування втратив сенс — адже саме тут мали визначитись «трійки» номінантів; поза увагою лишились прекрасні роботи, більшість яких вийшли на сцену під кінець року тощо.

ПРЕМІЯ «БРОНЕК»

Наразі особливо анекдотично виглядають «Витяги з Положення про театральну премію «Київська пектораль», додані до результатів 1-го етапу, в яких експертів грізно застерігають, щоб не утворювали будь-яких груп (це після того, як дев’ять експертів з вісімнадцяти офіційно звернули увагу Оргкомітету на недолугості 1-го етапу), що «не допускається участь експертів у зібраннях органів та організацій, непричетних до «Київської пекторалі» (щоб, значить, негайно повиходили з Партії регіонів та Блоку Юлії Тимошенко абощо), і висловлювати власну думку вони мають «виключно шляхом заповнення експертних листів» (тобто, з колегами, знайомими, родичами, своїми студентами, творцями вистав — ані пари з вуст). Та найдивніше те, що в офіційному тексті Положення про «Пектораль» жодного з наведених пунктів не існує!

Отож, хай собі існує та процвітає в будь-якому форматі театральна премія «Київська пектораль», до народження і роботи якої я колись мала безпосереднє відношення. Наразі я, Заболотна Валентина Ігорівна, професійний театральний критик, професор Національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, заслужений діяч мистецтв України, засновую власну театральну премію — «БРОНЕК». Бронеком називали мого діда, славетного актора Амвросія Максиміліановича Бучму, що пішов з життя півстоліття тому, навіки лишившись в історії українського театру, в кінострічках, в назві київської вулиці, в пам’ятних знаках Одеси і Львова. Вручатиму рідкісне фото А. М. Бучми з відповідним написом та гонорар — одну металеву гривню. А за бажанням лауреата на нього чекатиме дружній обід в родині нащадків Бучми (онуки-правнуки-праправнуки) з традиційним бучмівським меню: пісний борщ з пампушками, галицькі вареники, чарка горілки і солоний огірок.

Премія «БРОНЕК» вручатиметься 14 березня, в день народження А. М. Бучми. А цього року, нехай із запізненням, але до свята Благовіщення, буде її «пілотний» варіант. Отже, премія «БРОНЕК-2007» присуджується актрисі Київського театру на Подолі Тамарі Плашенко за роль Марії Каллас у виставі «Майстер-клас Марії Каллас». Я захоплювалась грою Т. Плашенко в багатьох ролях. Але образ геніальної співачки Марії Каллас, на мою думку, це робота ВЕЛИКОЇ актриси. Не «большой», а саме «великой». Вишуканої краси тендітна жінка всю дію живе в музиці й мистецтві. Музика пронизує її постать, очі, нерви, породжує інтонації й жести, бринить в широкому діапазоні глибокого голосу, імпульсах реакцій, синкопах темпоритму тривання в ролі. Низький уклін партнерам актриси, що, лишаючись самодостатніми в образах своїх персонажів, «грають свою королеву».

Любіть театр, шановні глядачі! Любіть його так, як люблю його я, тобто всіма силами душі вашої...