Чита, Сталін із Черчиллем і Александров проти Голлівуду

Програма показів фестивалю завершилася дещо несподівано. Молода співробітниця Держфільмофонду Росії Анастасія Терентьєва, помітно хвилюючись, вийшла до зали і повідомила про смерть, що сталася наприкінці минулого року: у Сполучених Штатах у віці 80 років померла суперзірка світового кіно... Усі нашорошили вуха: хто се, як це? Щось не чутно було останні місяці: зірки з неба не злітали, лишались на своїх орбітах. Як же так, що не було почуто?

Анастасія ще потримала паузу, а потому сказала: «Чита померла, славнозвісна зірка «Тарзана». Хто? Яка там іще Чита? І враз дійшло: шимпанзе, друг Тарзанів... А хіба мавпи так довго живуть? Виходить, так.

ЧИТА ЯК УМИКАЧ ПАМ’ЯТІ

Тут і увімкнувся струм пам’яті. У 1950-ті аж чотири фільми про Тарзана вийшли в радянський прокат, і дух абсолютно вільної й природної людини, що виросла у джунглях, оволодів підростаючим поколінням. І то було саме на часі — після сталінських заморозків. Як то славно — стрибати з гілки на гілку, ба навіть з дерева на дерево, як легендарний Джонні Вейсмюллер. І як шимпанзе Чита... Сьогоднішні діти стрибають з одного комп’ютерного дерева на інше, а з нами те відбувалося в натурі. Ми були дітьми Природи — ось що. Тоді, півстоліття тому, убогими були наші домівки, у квартирах — пустка (коли порівнювати із сьогоднішнім днем): мінімум меблів та іншого домашнього скарбу. Ми не були хатніми мишами — ми завойовували і відповідно облаштовували навколишній світ. Без підручних засобів, голіруч...

А здавалося, що від тих часів залишилась тільки дражнилка «Чита американська». Так іноді неполіткоректно називали незугарних дівчат. Аж ні, у глибинах свідомості (особистісної та колективної) лишилися цілі поклади... Архів, можна сказати. У цьому, так видається, і полягає основна функція архівів (кінематографічних — у тому числі). Вмикати пам’ять, підключати її до світового, колективного. Будити в нас особистість. З’єднувати пошматовані часом фрагменти власної біографії. Поновлювати цілісність життя як такого.

СТО, І СТО, І ЩЕ РАЗ СТО...

Фестиваль «Белые Столбы» уже багато років проводить Держфільмофонд Росії («Госфильмофонд России»), один із найбільших у світі за обсягами своєї колекції. У ній чимало стрічок і українського виробництва, адже за часів СРСР туди передавалися на збереження всі ігрові фільми, а точніше — комплекти фільмових матеріалів. Нині є проблемою передавання таких матеріалів (у вигляді дублікатів, одначе таких, що забезпечують якісне відтворення кінострічок) до державного архіву, яким є Національний центр Олександра Довженка. До речі, у фестивалі брав участь новоспечений заступник генерального директора Центру 30-літній Іван Козленко, який привіз із собою щойно виданий комплект DVD-дисків із шістьма відреставрованими українськими фільмами ще «німого» періоду (до комплекту входить і доволі об’ємний том із коментарями та довідковою інформацією). Так що процес пізнання вітчизняного кіно поволі розгортається, входячи в фазу тіснішого і предметнішого контакту з кінематографічними текстами.

До речі, в традиційній «бєлостолбовській» рубриці «Великі століття» відзначили і недавній січневий ювілей нашого Тимофія Левчука — багаторічного лідера Спілки кінематографістів, постановника фільмів «Іван Франко», «Киянка», «Дума про Ковпака»... Серед інших ювілярів назву Мікеланджело Антоніоні (показали його «Подруг», 1955 р.), Жоржа Франжо («Тереза Дескейру», 1962 р.). А ще — знамениту акторку Еліанор Пауелл. Фільм «Бродвейська мелодія 1940-го» Нормана Таурога (поставлений справді 1940-го) оповідає історію двох танцівників, у яких виникають непрості стосунки із зіркою балету Клер Беннет ( саме її грає Пауелл). Напівказковий танцювальний сюжет закінчиться, звичайно, щасливою розв’язкою для Джонні (суперкласик мюзиклу — Фред Астер) та Клер. Роки не владні над цією іскрометною, надартистичною картиною, в якій є справжнє натхнення жити і творити. На жаль, життя самої Пауелл було не таким щасливим. Активно знімаючись у 1930-ті, вона, після народження сина (до речі, це актор Пітер Форд), тривалий час не знімалась, потому пережила чимало важких літ, працювала на телебаченні. Померла у 70 років від раку, похована на голлівудському цвинтарі поруч Рудольфа Валентино та іншими зірками.

А в рубриці In memoriam, так само традиційній, пом’янули Сідні Люмета, який покинув нас минулого року. Нагадаю, що Люмет починав на телебаченні і саме з його іменем пов’язують еру «золотого телебачення» початку 1950-х. А 1957-го він стає світовою знаменитістю — опісля виходу на екрани стрічки «12 розгніваних чоловіків». Телевізійна, по суті, поетика (усе відбувається в одній кімнаті, зі сталою кількістю персонажів), одначе все це й досі дивишся на одному диханні. Потому були «Серпіко» з Аль Пачино, «Вбивство у Східному експресі» за Агатою Крісті, «Вердикт» із Полом Ньюменом та інші. Люмет вочевидь тяжів до соціальних драм, розкриття гострих суспільних конфліктів. На фестивалі показали «Пагорб» 1965-го року, за п’єсою Р.С. Аллена. Часи Другої світової війни. У британському виправному таборі в лівійській пустелі сходяться в нещадному двобої жорстоко-потворний сержант Уїльямс та ув’язнений Джо Робертс (у цій ролі Шон Коннері). Звична для Люмета ситуація повстання одинака проти безжальної системи, яка не влаштовує нікого, одначе всі їй коряться. І щодо нашого сьогоднішнього суспільства — так само. Малувато в нас Робертсів.

КОЛИ ВІД КІНО... НУДИТЬ

Центральною темою «Белых Столбов» стала анімація — у зв’язку із столітнім ювілеєм російської мультиплікації. З’ясувалося, до речі, що в архіві Держфільмофонду зберігається дві з половиною тисячі анімаційних стрічок тільки вітчизняного виробництва. Скільки їх в актуальному репертуарі, головним чином телевізійному, ми знаємо: ну, десь сотня якась. Безумовною подією фестивалю стала нова зустріч із недавно віднайденими анімаційними фільмами Олександра Ширяєва, який працював іще на початку ХХ століття. Історик кіно Віктор Бочаров навіть приз фестивальний отримав — якраз за те, що поставив під сумнів названий ювілей. Адже Ширяєв почав робити свої картиночки ще 1907 року.

Серед традиційних «конфронтацій» (рубрика є незмінною від самого початку фестивалю) цікавою видалась «дуель» Григорія Александрова із Голлівудом. Адже постановника «Веселих хлоп’ят», а з ним і композитора Ісака Дунаєвського досі звинувачують у плагіаті по відношенню до ряду американських стрічок. От архівісти і виклали на екрані поруч епізоди александровської картини і голлівудських «Віва, Вілья» 1934 року та «Войовничих шпаків» 1924-го. Певна схожість музичних мотивів та інтонацій, руху камери тощо є. Одначе, доводять архівісти, подібне є в сотнях інших стрічок, — власне, це те, що іноді називають «загальними місцями», певними кліше. Словом, зроблено все, аби реабілітувати вітчизняних класиків.

Іще цікавішою видалася «конфронтація» щодо поглядів на події 1937 року в СРСР, коли відбулися масові арешти та політично мотивовані (кажучи сучасною мовою) судові процеси, де відбувалася фактична розправа над опонентами сталінського режиму. Показали фільм Іллі Копаліна «Приговор суда — приговор народа» (Московська студія кінохроніки, 1938 рік) та дещо приголомшливу ігрову стрічку американця Майла Кертіса «Місія до Москви» 1943 р. Нас незрідка переконували в тому, що західні демократичні режими були послідовними критиками і опонентами сталінського режиму. Подивіться Кертіса (за рік до того зробив легендарну стрічку «Касабланка») і переконаєтесь: більш холуйського погляду на тогочасний СРСР і не вигадаєш. Фільм зроблений за книгою колишнього американського посла у Москві Едварда Девіса, і все, що відбувалося у другій половині 1930-х у Радянському Союзі, знаходить в його особі вірного захисника. У певному сенсі американський посол був таким собі «вірним сталінцем». Нічогенько, чи не так? Фільм медоточивий до нудоти...

Історія війни була присутня і в фестивальному секторі, відданому подіям 1942 року. В низці документальних стрічок (передусім у картині «До переговорів В.Черчилля із Й.В. Сталіним») давно призабуте постає в нових історичних контекстах. Власне, саме для цього й треба проводити такі-от фестивалі — аби по-новому поглянути на нібито звичайне й відшліфоване часом.