День народження кінематографіста. В раю

Він народився на Водохрещу. Не дожив трохи до свого 85-ліття, пішов від нас 4 грудня минулого нещасливого року, у Москві, де жив упродовж останніх років -  рівно через 7 літ після смерті сина, Олексія Сергієнка, теж режисера.  Так зійшлось… Душа Роллана Петровича надто сильно прагнула поєднатись із  сином. Сином, який пішов так рано, так трагічно.

СОН. У КОЖНОГО СВІЙ…

Сергієнко – син учителів з Чернігівщини. І  онук, по материнській лінії, священика. Це багато що пояснює – і в його долі, і в тому моральному кодексі, який він сповідував: через мистецтво. А ще він був учнем великого Довженка - справжнім учнем, який засвоїв передусім моральні уроки вчителя.

У ніч проти Водохрещі і дня народження  Роллана Петровича мені наснився сон. Я прокинувся о пів на п’яту, ближче до ранку, і записав те видиво смутне. Смутне і  дивне, оскільки в ньому самого Сергієнка не було. Одначе йшлося про день його народження. І про те, що цей день відзначався в Раю. Це знання йшло від мене, оскільки напередодні я вирішив, що мій текст про режисера матиме назву «День народження в Раю». Просто я упевнений, що душа Сергієнкова (а від моменту його смерті вже минуло більше 40 днів), опинилась там, де й мала бути, там, де її місце.

Сон снився мені під кутом цього знання. Ми, якийсь невеликий гурт людей, дивились фільм - про нього, фільм, який напередодні я передивився, уже не вперше. Його зняв син Сергієнка, Олексій - «Здрастуй, батьку. Роман про Роллана», який побачив світ 2013 року - року, коли Олексій абсолютно неочікувано помер. Ні, у сні я фільму як такого не бачив, я просто знав, що на великому темному екрані показують саме його… І що десь поруч у великій притемненій кімнаті сидить серед глядачів Олександр Довженко.

Потому ми їхали в авто - без Сергієнка знов, але з Довженком. Знов-таки, я знав, що це він,  він прийшов на день народження свого учня. А тепер  повертається. Куди? До Москви? Ми були в Раю - я гість, він - на постійному проживанні. Я щось намагався сказати Довженкові. Запам’ятав тільки одне, із сказаного: ваш, Олександре Петровичу, небіж помер, Тарас Дудко. У Різдвяні дні.

Сказав про Дудка - у відповідь мовчанка. І тихий безшелесний проїзд далі. Чомусь моторошний - може тому, що у німоті і безмов’ї. На тому я й прокинувся.

Чи ж справді це був Рай? Коли так - значить він чорно-білий, що світла у ньому чомусь не вистачає. Може, саме тому  й спрямовують туди душі праведників? Щоби вони підкручували  гніт тамтешніх освітлювальних приладів. А Сергієнко і був праведником…

НЕ ЗАТОПТАТИ

Роллан Сергієнко закінчив ВДІК /ВГИК, справді навчався на легендарному курсі, яким набрав 1955-го Олександр Довженко (разом з Ларисою Шепітько, Миколою Вінграновським, Отаром Іоселіані, Георгієм Шенгелая…). Своєму наставнику він присвятив фільм «Сповідь перед учителем» (1995). А  про свого однокурсника і побратима він зніме фільм «Микола Вінграновський. «У синьому небі я висіяв ліс…» (2007).

Інший однокурсник Сергієнка, Отар Іоселіані, пригадував: Довженко в кінці першого курсу сказав, що ні йому, Отарові, ні Сергієнкові не треба займатися кінематографом. Чому? «Вас затопчуть, – сказав Довженко. – Ви надто делікатні, надто інтелігентні». Делікатні, а тут треба бути іншим: пробивним, зухвалим… Ні той, ні другий не послухались і в режисуру все ж таки пішли, і слава Богу. Одначе ж мабуть не раз Сергієнкові пригадувалось оте «вас затопчуть»…

У фільмі Олексія Сергієнка про батька звучать слова Джемми Фірсової, ще однієї однокурсниці: «Довженко створював із нас особистості». І далі: він не мав власних дітей, а відтак він нас усиновив, ми стали його дітьми… Може тому Учитель і прийшов у мій сон - Сергієнко був не тільки його учнем, а й сином.

Ще одна вдіківська колежанка Сергієнка, Ірина Поволоцька, говорить, що саме Роллан Петрович був кращим Довженковим спадкоємцем, саме в його фільмах, у його творчій та громадській поведінці утілилась Довженкова моральна парадигма, а з тим разом прозирає і дещо з естетики вчителя.

Роман Балаян - в риму: у присутності Сергієнка було неможливо фальшувати, говорити неправду. І взагалі: «з усіх кінорежисерів Роллан був найпоряднішою людиною!».

На вигляд Сергієнко і справді нічим не нагадував класичний образ вольового, цілеспрямованого  режисера. Тихий голос, розважлива манера спілкування, коли співрозмовник дивиться тобі в очі. Можна уявити собі, як виглядав  на першому вдіківському курсі  19-річний юнак з рідної для Довженка Чернігівщини. Довженко, який сам був людиною доволі жорсткою у всьому, що стосувалось виробничих процесів, вочевидь вирішив уберегти його від знущальних ударів кінематографічної долі.

А він не послухався, хоча ж стільки потім було їх, тих ударів. 

Серед його фільмів лише кілька ігрових – «Білі хмари», «Щастя Никифора Бубнова», дебютна короткометражка «Карти». А більшість це неігрові, документальні, серед яких безсумнівні, як на мене, шедеври: «Освідчення в любові», «Відкрий себе», «Закон Вернадського», «Дзвін Чорнобиля», «Поріг», «Чорнобиль. Післямова»…

Затоптали і заборонили, зрештою, «Освідчення в любові» (1966), феноменально зняту оператором Едуардом Тімліним (це одна з кращих, на мою думку, операторських робіт за всю історію світового кіно). Картину про людей українського села, де так мало ідеологічної мішури і так багато про прояви власне людського…     

Заборонили документальну стрічку «Відкрий себе», присвячену Григорію Сковороді, з неповторним читанням закадрового тексту Іваном Миколайчуком.  Уже в часи Перебудови, в кінці 1980-х, її знімуть з «полиці» і навіть присудять Шевченківську премію. Одначе усе це треба було пережити, встояти на ногах.

«Освідчення в любові» потоптали уже в наш час – кілька літ тому адміністрація Президента (ще Януковича) з незрозумілих причин не ствердила присудження фільму Державної премії імені Олександра Довженка (її висунули на премію через багато літ і тому, що вона належала до репресованих стрічок, і тому, що мистецький шедевр).

Аргументація була така:  фільм надто «радянський, прокомуністичний». Дивовижно, але факт: комуністична влада заборонила стрічку, й «антикомуністична» так само. Ніякій владі цей Сергієнко був немилий, що й логічно, мабуть, і говорить про те, що митець ніколи і ні перед ким не прогинався і не пристосовувався.

ЧОРНЕ І БІЛЕ. ЗА ВІДСУТНОСТІ МЕЖІ

Один із випадків, який став окремою новелою фільму «Здрастуй, батьку!», історія документальної стрічки про Олеся Гончара. 1979-й рік, вершечок епохи стоячої болотної води із щербицьким жаботинням навкруги.  Картину благополучно приймають у Держкіно України, одначе вже за кілька днів  депеша звідти ж: з’явитись негайно, чимало такого, що не туди й не так. Як з’ясувалось потім - відділ культури партійного ЦК подивився, і обурився «невідповідності» партійним установкам. Скажімо, навіщо камера так довго затримується на куполах храмів - це ж «не нашинський» культ.

Що робить тихий, сором’язливий на вигляд режисер? Він пише відповідь на 17 сторінках, де нагадує про право митця бачити світ по-свойому, а з тим разом і в суголоссі з вічними образами і цінностями. Така зухвалість у ті роки майже гарантовано оберталась безробіттям і «проробками» в ЗМІ. Одначе ж іноді зухвалість проходила: фільм «Олесь Гончар. Штрихи до портрета» було прийнято майже без змін, в авторській версії.  

Так було далеко не завжди. Скажімо, у 1970-му Сергієнка усунули від зйомок картини «Іду до тебе» – про Лесю Українку, за сценарієм Івана Драча (пізніше фільм  поставить Микола Мащенко). Уже відзнятий матеріал видався начальству нетотожним їхнім уявленням про літературного класика. Сергієнко, на знак протесту, залишив кіностудію імені Довженка і повернувся тільки в другій половині 1980-х – щоби зняти фільм «Поріг», про Чорнобильську трагедію.

На Довженковій студії Сергієнко зняв один із кращих своїх фільмів «Білі хмари» (1968) – син їде до помираючого батька і передумує все життя: своє і родини. Життя, яке складається із суцільних тобі втрат і катастроф…

Втрата і втрати – це відчуття переслідувало Сергієнка довго, надто довго. Витворився чорнобильський цикл: «Дзвін Чорнобиля», «Наближення до Апокаліпсису. Чорнобиль поряд», «Чорнобиль. Тризна», «Чорнобиль. Післямова»… Якби ж то ми не тільки дивились ці фільми, а й вслухались в них – може поменшало б в Україні отих трагедій і катастроф?

У Сергієнковому фільмі «Білі хмари» (за повістю Олександра Сизоненка) син у дорозі, він їде до батька. Знає, що той вмирає, й відтак передумує усе його життя. Не так воно склалося - син пішов раніше від батька, батько  тільки нині  його наздоганяє. Наздогнав, хочеться вірити - таки в Раю.

Життя як сон, смерть як той самий сон. Він триває у своїй чорній вибіленості, у світлій чорноті. Межі стираються, митець іде від нас - і лишається назавжди. І це вже не сон,  це наяву.