Двічі на місяць — радіопрем’єра!

«День» (у №236 за 2009 р.) вже повідомляв про переможців III Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс «Відродимо забутий жанр», організатором якого є Національна радіокомпанія України. Започаткувавши два роки тому цю масштабну і благородну мистецьку акцію, поставивши вже понад два десятки радіоп’єс фіналістів попередніх конкурсів, можемо впевнено сказати: цей проект видався вдалим. Нагадаємо, що в Україні, і в колишньому СРСР, цей унікальний жанр впродовж десятиліть був якщо не заборонений, то принаймні не бажаний і не пропагований. Хоча можна пригадати про світову радіоп’єсу, і про класиків радіодраматургії — Б.Брехта, А.Крісті, С.Лема, Р.Бредбері, Ф.Дюренматта, Ф.Фелліні, і про національні школи радіодраматургії — фінську, німецьку чи американську, і про те, як поставав і розвивався цей жанр у світі, і як нищився у нас. Причому нищився не лише радіожанр, а й його творці (це дуже драматична сторінка нашої історії)... Нині ситуація змінилася і завдяки конкурсу популярний серед слухачів жанр відроджується — про це розмова з президентом НРКУ, головою журі Віктором НАБРУСКОМ.

— Якщо згадувати перший конкурс, то перед його оголошенням ми ще мали певні сумніви — чи знайдуться радіодраматурги, чи надійде на нашу адресу хоч одна справжня радіоп’єса, зрештою, чи взагалі відбудеться й сам конкурс? Та коли на адресу Українського радіо почали приходити бандеролі з десятками й сотнями радіоп’єс — стало зрозуміло, що конкурс дуже потрібен. Експерти відбирали найкраще і найпрофесійніше, — пригадує В. НАБРУСКО. — Нині на Першій програмі УР кожної першої і другої неділі місяця о 17 годині 30 хвилин слухачі мають змогу чути нові твори. І кожного разу — прем’єра! Символічно, що їхнім режисером-постановником є відома актриса Театру ім. І. Франка Наталя Сумська. Цей конкурс настільки її зацікавив, що ось уже третій рік поспіль вона активно співпрацює з творчим колективом радіо «Культура» цей дуже непростий жанр, адже режисер радіоп’єси мусить поєднати у собі звуковика, режисера, музикознавця, і до всього бути ще й людиною з вишуканим мистецьким смаком, бо вухо режисера радіоп’єси має чути багато чого — від найрізноманітніших звуків і шумів до тонів і півтонів музики. А це дуже непросто.

Сьогодні сформувалися два творчих колективи довкола своєрідних театральних менеджерів — завідувача редакції радіотеатру Світлани Гудзь-Войтенко і її заступника Наталі Коломієць. Нині їхня робота — це ще суцільний експеримент і пошуки. Вони першопрохідці і вони весь час у творчому пошуку. Це тяжкий труд, але як бачимо, вже є добрі результати.

Нині ми пробуємо свої сили на міжнародних теренах, усвідомлюючи, що хоча ще далеко нам до європейського рівня (за технічним оснащенням і за фінансами), хоча маємо кадри і гарний «продукт» виготовити можемо. Так, на минулорічному берлінському фестивалі «Приз Європа» ми продемонстрували радіоп’єсу лауреатки нашого першого конкурсу Наталі Коломієць «Хрематофобія», яка викликала велике зацікавлення. Шведське радіо виявило бажання купити у нас цей твір, аби продемомтрувати його своєму слухачеві. А на цьогорічному фестивалі «Приз Європа» постановку радіоп’єси «Бабай» Сергія Щученка, також лауреата нашого першого конкурсу, представляв перший віце-президент НРКУ Валерій Колінко, і вона також мала добрі відгуки.

— Чим був цікавий третій конкурс? Якою була географія авторів і за яким принципом добиралися фіналісти?

— Фіналістів цього разу добирали не сторонні експерти, а люди зацікавлені, ті, хто сам ставить радіоп’єси, тобто працівники радіо, яким завтра працювати з цим матеріалом, і кожен, ніби приміряв, проектував, як це виглядатиме у звуці, музиці, акторському виконанні. Твори до нас надходили з усієї України. Маємо навіть одну радіоп’єсу зі Словаччини — з Пряшівщини. Вік авторів — від 14-річного школяра до пенсіонерів. Фах — письменники, журналісти, вчителі, інженери, студенти, школярі...

Тематика радіоп’єс була широка: Голодомор, бідність, наркотики, передвиборчі пристрасті... Та перевагу ми надавали творам із оптимістичним фіналом. Мусить бути світло в кінці тунелю, хоча зовсім уникнути таких тем ми не могли і не ставили такого завдання перед експертами. Окрім того, чи не найголовнішою вимогою до п’єс була мистецька довершеність і добра мова. До фіналу експерти відібрали 30 радіоп’єс (27 «дорослих» і 3 «дитячі»).

Нині ми можемо вже говорити не просто про радіоп’єси переможців конкурсу, а й, зокрема, про такі номінації як «радіосеріал» і «дитяча радіоп’єса». Такі твори є. І вони вийшли у фінал. Це талановиті автори. Якщо радіоп’єс для дорослих практично не писали до нашого конкурсу, то про дитячі годі й говорити! Редакція освітньо-виховних передач УР на чолі з головним редактором Ларисою Тарасовою погодилася ставити дитячі радіоп’єси, а це означає, що ми в такий спосіб відроджуємо й дитячу радіодраматургію. Яка з радіостанцій сьогодні може запропонувати такий продукт сучасній українській дитині? Жодна! А радіосеріал — жанр, якого ми практично не знали. Були поодинокі спроби, але тепер на Українському радіо можуть йти спеціально написані для УР радіосеріали від вітчизняного автора. Серед п’єс-фіналістів маємо два серіали — один побутово-житейський, а другий — детективний.

— І хто ж вони, переможці третього конкурсу?

— Серед переможців і дипломантів третього конкурсу — не лише кияни, а й представники майже всіх регіонів України. Так, Іван Кидрук з Рівного став володарем першої премії з радіоп’єсою «Політик і психіатр». Сама назва цього твору свідчить, що це про наше непросте сьогодення з його безкінечними виборами і суцільною заполітизованістю, але не це було визначальним при голосуванні членів журі. Художня довершеність цього твору — ось що було головним! А хто такий Іван Кидрук? Працював у школі, писав у місцевій рівненській пресі (гумор, фейлетони, памфлети). Він автор збірок гумору та сатири «Дай характеристику» (Київ), «Прихованою камерою«(Львів), «Магазин правого черевика» (Рівне). Та значна кількість його творів неопублікована... А нині він переможець!

Другу премію виборола Марина Павленко за радіоп’єсою «Стіл». Вона — професійна письменниця з Умані. Автор кількох поетичних і прозових книжок, переможець кількох літературних конкурсів («Гранослов», «Смолоскип», «Золотий лелека», дипломант «Коронації слова-2004». Викладач кафедри української літератури Уманського державного педагогічного університету ім. П. Тичини, кандидат педагогічних наук, доцент. Її радіоп’єса — про Голодомор 1947-го року. Родина — мати, дві доньки і син вирішують продати останнє, що залишилося в хаті, — стіл дуже гарної роботи, бо вже всохлі від голоду. Майже безсилі, вони ледве дотягли стола до базару, але за весь день його ніхто не купив. Нарешті з’явився покупець... А що було далі слухачі почують в нашому ефірі. Тема, піднята у п’єсі дуже непроста. Хтось на ній вже навіть спекулює, але Марина Павленко, створивши у радіоп’єсі образ Стола — як символ добробуту і достатку в домі, довела, що навіть на такі непрості теми можна писати оптимістично і дуже щиро.

З третьою премією вийшла цікава історія. Колими підраховували голоси, то з’ясувалося, що за дві радіоп’єси «Самотня жінка бажає познайомитися, або Ігри для риб» і «Тополинка» отримали однакову кількість голосів — по 23. Тобто треба було третю премію розподілити між двома авторами. Але — обидві радіоп’єси написала одна авторка Надія Гуменюк з Луцька...

Традиційно маємо дев’ятьох дипломантів конкурсу. Про кожного з них та про їхні п’єси можна розповідати багато і цікаво, та про це все йтиметься у наших радіопрограмах. Зауважу лише, що серед дипломантів цього року маємо й радіодраматурга з-за кордону. Це відомий український письменник зі Словаччини Іван Яцканин. Тож, з часом наш конкурс може перетворитися на міжнародний.

— Колись ви говорили про те, що мрієте про створення Національної школи радіодраматургії? Чи реально це нині?

— Звичайно, реально! Ми шукаємо і знаходимо таланти по всій Україні, ми ставимо радіовистави, їздимо на конкурси. Нині у нашому доробку вже понад два десятки поставлених радіоп’єс і я впевнений, що деякі з них через багато років демонструватимуть вітчизняну класику української національної радіодраматургії.