«Дядьки отечества чужого...»

Один із центральних у поезії Тараса Шевченка — мотив національного відступництва. З’явившись уперше в його вірші «Розрита могила», він ще не раз «виринатиме» у творах Шевченка пізнішої пори. Мотив цей пов’язаний із його болісними роздумами про українську еліту, яка в часи Катерини ІІ швиденько «перелицювалася» у дворянство, після чого Україна надовго залишилася без національного проводу, бо ж яка там із «дядьків отечества чужого» еліта?! Потурнаки, перевертні, відступники, та й годі...

Отож — три характерні епізоди 1843, 1845 і 1860 років; три Шевченкові твори, у яких відбилися мучення його душі й розуму, його сподівання, прокльони, заклинання...

«РОЗРИТА МОГИЛА»

Появі цього вірша (9 жовтня 1843 р., Березань) передувала небувало велика пауза у творчості Т.Шевченка. Від лютого 1843-го, після поеми «Гамалія», він нічого не писав. Хронологічно вірш «Розрита могила» розміщується, отож, між «Гамалією» — і присвяченою Варварі Рєпніній поемою «Тризна» (листопад 1843 р.).

Затяжна (дев’ятимісячна!) творча пауза між лютим і жовтнем 1843 року була заповнена багатьма подіями, поїздками, знайомствами... Шевченко сподівався на поїздку до Італії, а потрапив на Україну. Качанівка, Убіжище, Мойсівка, Березова Рудка з її спокусами, Яготин — ось неповний перелік місць, де побував поет, перш ніж приїхав до Березані, у гості до історика й фольклориста Платона Лукашевича.

«Розрита могила» — це плач над сплюндрованою Україною, яка постає тут в образі матері, скривдженої власними дітьми. Вражений поет розмовляє з нею, і у відповідь на свої перейняті стражданням запитання чує монолог матері-України, — монолог, що складає основну частину вірша.

У «Розритій могилі» Тарас Шевченко вперше виставив рахунок Богданові Хмельницькому, — звісно ж, за Переяславську угоду 1654 року. Історичні порахунки з гетьманом тим прикріші, що висловлені вони вустами самої України:

Ой Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

І далі звучать слова матері, що нагадують національний апокаліпсис:

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває.

Найбільше ж гіркоти в тих словах матері, що стосуються перевертнів, відступників:

А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помагайте, недолюдки,

Матір катувати.

Проте поет усе ж не залишає своїх читачів (слухачів) наодинці з безнадією. Він завершує вірш натяком на захований «старими батьками» скарб, який так і не знайшли ті, хто розривав могилу. Загубили його слід і діти матері України, — проте, може, колись-таки відшукають:

Ех, якби-то,

Якби-то найшли те, що там схоронили,

Не плакали б діти, мати не журилась.

Скарб — це символ долі, сподіваної волі. Національні мріяння про інше — вільне — життя рано чи пізно збудуться, каже нам поет, і його слова звучать як навіювання, викликання надії.

Мотив захованого скарбу, що його належить відшукати українцям, згодом з’явиться у кіносценарії «Звенигора», написаному Юрком Тютюнником, уродженцем села Будище, що на Звенигородщині (це те саме Будище, де Тарас Шевченко в часи отроцтва козачкував у пана Енгельгардта!). Олександр Довженко, знімаючи фільм, виразно апелював до Шевченкових «Гайдамаків»: перша частина має назву «Гупалівщина». Задум режисера, як і сценариста, полягав у тому, щоб наголосити на зв’язкові часів, на ідеї спадкоємності поколінь і радості віднайдення скарбу...

І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕНИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ

«Посланіє» датується кінцем грудня 1845 року. То був зоряний час Шевченка-поета: гостюючи у Переяславі в лікаря Андрія Козачковського, він створив кілька шедеврів. Саме тоді, 14 грудня, у селі В’юнище, що біля Переяслава, було написано і поему «І мертвим, і живим...».

Неминуче постає запитання про адресата послання. Хто вони, оті мертві, живі і ненарождені земляки, до яких звертається поет і яким адресовано стільки його саркастичних слів? Відповідь очевидна: «своє» панство, українців-перевертнів, «інтелектуалів» ХІХ ст., чий потенціал реалізується на користь чужого, а не свого. Йдеться про тих, хто мав би бути національною елітою України.  Спрямовані в їх бік Шевченкові єреміїади містять болючі докори, що межують із прокляттями. Причому, поетові докори весь час обертаються довкола двох основних тем: соціальні кривди і національне відступництво. Ці два мотиви так тісно переплетені, що їх не варто й розводити по різні боки, адже творці обох кривд — одні й ті ж!

Отож, кривди соціальні. З них і починається це дивне послання, причому слова знайдено такі, що важко сказати, де закінчується біль і починається лють до «оглухлого» панства, не здатного почути лихо тих, кого воно визискує:

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають,

Людей запрягають

В тяжкі ярма...

Нагадування про Господа в Шевченковому посланні звучать як рефрен. Поет постійно нагадує про Божий суд, про те, що примноження зла на землі рівнозначне зневазі до Господа. Він і в інших творах не раз апелюватиме до християнської свідомості тих, кому адресувалися його слова. Авторитет Бога, його заповідей видавався йому найголовнішим, найсильнішим, — може, навіть останнім аргументом у полеміці з тими, хто чинить зло. Щоправда, не забував Шевченко й про суд земний, прозоро натякаючи на помсту посполитого люду, доведеного до межі відчаю, що його слід було б назвати екзистенційним:

Орють лихо,

Лихом засівають.

А що вродить? Побачите,

Які будуть жнива!

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!

І ось тут починається чи не найбільше диво Шевченкового послання: від люті й гніву він раптом блискавично переходить до зовсім іншої інтонації, в якій домінує замилування:

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя правда,

І сила, і воля.

Поетові інвективи набувають нових значень, ключовою стає різка опозиція «своє — чуже». Тарас Шевченко із просто-таки апостольською одержимістю скликає блудних синів України, то проклинаючи їх, то заклинаючи, то погрожуючи знову страшним судом, що вершитиметься уже й не на небесах, а на землі:

Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших...

Подібні візії згодом зринатимуть у поезії Лесі Українки: «Великий буде жах, велике й визволення, Тоді впадуть всесвітні її окови...»

Шевченко не шукає меж для свого лютого сарказму — він віщує страшний пароксизм помсти «немудрого» й «невченого» простолюду, криваву стихію, апокаліпсис, який неминуче настане, якщо «діти юродиві» не схаменуться. Тільки ж річ у тім, що всі ці страхіття не є, сказати б, безальтернативними! Про Шевченкові альтернативи я скажу трохи далі, тому що перед тим важливо не пропустити блискучий портрет малоросійської квазі-еліти, ураженої вірусом національного відступництва.

Передусім, вона, ця квазі-еліта, безлика. Криза ідентичності, асимільованість, втікання від свого національного «Я» і запобігання перед чужинцями неминуче призводять до моральних хвороб, що починаються із втрати елементарної гідності. Запитання «хто ви?» — фатальне для малоросійської свідомості. Відповіді на нього немає — все залежить від того, що скаже німець (німець у Т.Шевченка — не обов’язково власне німець; це слово він уживає в ширшому значенні, як маркер чужості, чужинності). Може, моголи. Може, слов’яни. Одне слово — ніхто.

Але Шевченко на цій осудливій ноті не зупиняється: він чудово знає, що квазі-еліті з її безликістю потрібні якісь психологічні компенсатори; що національна безликість, виявляється, легко уживається з малоросійською чваньковитістю, пихою, самомилуванням, квасним патріотизмом! Ідеться ж бо, не забуваймо, про перелицьованих у російських дворян нащадків козацької старшини, а то й гетьманів. Про Галаганів, Кочубеїв, Скоропадських першої половини ХІХ ст., які, як відомо, тішилися своєю родовитістю, часом зберігали в маєтках сімейні реліквії, що нагадували їм про славну старовину, предків...

Центральна частина Шевченкового послання — це полеміка про історію. Її можна було б назвати зриванням масок: поет рішуче прощається з романтичними уявленнями про героїчну козацьку минувшину, про Гетьманщину. Тепер, 1845-го, йому відкрилися нові, значно гіркіші істини:

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть... та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? Яких батьків?

Ким? За що закуті?..

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Уявімо на мить, що читач цих рядків — хтось із власників Тростянця (рід Скоропадських), або Сокиринців чи Дігтярів (Галагани), або Згурівки (Кочубеї)... Шевченко не залишав їм (та не тільки цим конкретним адресатам, а й іншим «прадідів великих правнукам поганим») жодних ілюзій. Це їм він кинув слова, що згодом повторюватимуться безліч разів як заклинання:

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Здавалося б, гнів поета щойно дійшов вищої точки кипіння. Проте ні: Шевченко не обмежиться інвективами й сарказмом. Він не забуде, що альтернатива для блудних синів, попри все, існує. Як на мене, головний авторський месидж полягає все ж не в тому, щоб осудити заблуканих, а в тому, щоб дати їм шанс. Квазі-еліті пропонується стати національною елітою. Поет кличе блудних синів повернутися до «великої руїни», вийти на дорогу любові до «своєї хати», і освячує це майбутнє навернення до України як праведне діяння, як шлях «своєї мудрості».

Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть... та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? За що закуті?..

Апостольський тон і апостольська лексика в нього вільні від натуги стилізації, оскільки «І мертвим, і живим...» — це не тільки послання, звернене до інших. Це, якщо хочете, ще й поетова тиха молитва за порозуміння «братів» заради матері.

Диво-дивне, розпочавши послання з моторошної картини соціальних кривд, Шевченко закінчив його ідеалом національного порозуміння братів на грунті любові до матері! Порозуміння, яке не залежить від соціальних ніш, що їх займають такі різні «брати». Послання мало нагадати про те, що є значно вищим за соціальні ролі й зумовлені ними протиріччя: Бог і Україна. Йшлося, по суті, про узалежнення любові до Бога — і любові до брата заради України. Такі авторські смисли послання підкреслено епіграфом із соборного послання Іоанна: «Якщо хтось каже, що любить Бога, а брата свого ненавидить, — лож є».

І звісно, Шевченко не був би Шевченком, якби наприкінці — знову ж таки, цілком по-апостольськи, проте й дуже по-людськи водночас — не відхилив завісу перед майбутнім. Тим майбутнім, у якому збуваються найдивовижніші національні мріяння:

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата —

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Що це — як не втілена українська мрія, вистраждана, така жадана ідилія, в якій усе продиктоване любов’ю? Не забутий тут і «найменший брат», той самий, чиє «невчене око», казав поет, може заглянути панам «в саму душу / Глибоко! Глибоко!», якщо вони не схаменуться. Соціальне порозуміння можливе на грунті вищих національних пріоритетів, — про це Тарас Шевченко також казав своїм сучасникам і нащадкам. Він вірив, що мрія досяжна, якщо різноликою українською спільнотою рухатиме головний, єдиномислимий імператив: Бог і Україна.

БУВАЛИ ВОЙНИ Й ВОЙСЬКОВІЇ ЧВАРИ

А тепер перенесімося із В’юнища у Петербург.

1860 рік... Шевченко пише один із останніх віршів, у якому знову повертається до роздумів про «еліту» й еліту. Ось цей вірш:

Бували войни й войськовії свари:

Галагани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї —

Було добра того чимало.

Минуло все, та не пропало.

Остались шашелі: гризуть,

Жеруть і тлять старого дуба...

А од коріння тихо, любо

Зелені парості ростуть.

І виростуть; і без сокири

Аж зареве та загуде,

Козак безверхий упаде,

Розтрощить трон, порве порфіру,

Роздавить вашого кумира,

Людськії шашелі. Няньки,

Дядьки отечества чужого!

Не стане ідола святого,

І вас не стане, — будяки

Та кропива — а більш нічого

Не виросте над вашим трупом.

І стане купою на купі

Смердячий гній — і все те, все

Потроху вітер рознесе,

А ми помолимося Богу

І небагатії, невбогі.

Читаючи ці рядки, неможливо не відчути безмежний, із гірким присмаком, сарказм Шевченка. Озираючись у часи минулі, він знову згадує всіх отих «галаганів — киселів — кочубеїв», не приховуючи свого презирства до них. «Було добра того чимало», — в’їдливо іронізує поет. Він знає, що річ не в прізвищах, а в національному відступництві як явищі, яке, до того ж, не залишилося в далеких ХVІІ чи ХVІІІ століттях. Воно продовжує себе в «шашелі», що й досі «гризе... старого дуба».

Як бачимо, Тарас Шевченко заговорив мовою алегорій. Його «старий дуб» символізує козацьку націю, Україну, яка була і є об’єктом спокус не тільки для зайд, а й для, як сказав би Михайло Драгоманов, «турків внутрішніх». За час, що минув після 1845-го, коли писалося «посланіє», настрій поета змінився разюче! Шевченко звільнився від останніх ілюзій щодо «галаганів — киселів — кочубеїв», тому годі шукати в нього колишніх молитовних інтонацій, закликів до «обіймів»... Усе, здавалося б, поглинув пекучий сарказм. Хоча ні: сарказм, хоч яким би пекучим він був, не відібрав сподівань і віри автора в «зелені парості», що непомітно пробиваються з коріння «старого дуба». Ця нова алегорія миттєво пробуджує у поета візію майбутнього, — і в ньому знову прокидається давній поклик до пророкування, навіювання, викликання того майбутнього.

Тільки що то за «козак безверхий», який, упавши, «розтрощить трон, порве порфіру», та ще й «роздавить» того, хто для «людської шашелі» є «кумиром»? Епітет «безверхий» траплявся у Шевченка й раніше, наприклад — у поемі «Наймичка»: «Тяжко дітей годувати /У безверхій хаті»... Найлегше було б думати, що «безверхий» означає «убогий». Насправді ж, слово це у Шевченка приростає новими значеннями. «Безверхою» є та хата, в якій бракує ладу, пуття. Те ж саме — з «безверхим» козаком: у вірші Т.Шевченка цей образ виростає в символ «посполитого» — безелітного! — українського буття, яке, зрештою, не може тривати вічно саме так, у безладності й безнадії.

Шевченко віщує неминуче настання іншого життя, уже без «трону» й «кумира». І в цьому іншому житті він не залишає місця «дядькам отечества чужого», — вони безславно щезнуть. Із сарказму народжуються гнів і прокляття: «І вас не стане — будяки /Та кропива — а більш нічого /Не виросте над вашим трупом...» Проте завершується вірш усе ж не духом разючої інвективи, а таким характерним для Шевченка окрайцем майбутньої ідилії, здійсненої мрії — мовби перед внутрішнім зором поета знову замерехтів його «садок вишневий». «Садок», у якому збувся його ідеал соціальної справедливості (ключем до розуміння цього ідеалу є заключні слова про «небагатих-невбогих», себто — про «середній клас», як би ми сказали тепер!)

Коло замкнулося. Шевченко повернувся до своїх давніх візій «раю тихого», доповнюючи його образ новими штрихами (зовсім не випадково, гадаю, у вірші 1860 року, у картині оновлення, що гряде, з’явилися слова: «без сокири», — вони прозвучали як заперечення поета собі самому, тому, який раніше закликав «добре вигострить сокиру»).

Уже й тепер, на останній межі, Тараса Шевченка не полишала віра в те, що «захований скарб» колись-таки буде відшуканий. І що «козак» також не залишиться «безверхим»: недарма ж із поточеного «шашіллю» «старого дуба» пробивалися оті «зелені парості»...

Чи не тими ж Шевченковими сподіваннями живемо й нині?