Дивовидно – як у раю

Картина «Патерсон» Джармуша, одного із найвідоміших режисерів кінематографічної планети («Дивніше, аніж в раю», «Кава і сигарети», «Зламані квіти»...), була в конкурсі останнього Каннського фестивалю і здобула приз. Доволі екстравагантний, треба сказати: премію Palm Dog присудили бульдогу Моллі, яка виконала роль пса Марвіна, — як кращій собаці фестивалю. На жаль, Моллі не дожила до цього тріумфу, полишивши світ за два місяці до тієї епохальної миті. Не дійшла до неї отака суперприємна новина...

РОСТУТЬ... З ЯКОГО СМІТТЯ?

Можливо, собачку покарали за нешанобливість до засобів транспортування інформації — кожного дня фільмовий Марвін вибігає з хати і штовхає лапами стовпчик з поштовою скринькою, аби той скособочився. Така вже у його уяві правильна картинка, красива картинка! А от в його господаря інша — тож повертаючись додому, він повертає скриньку у звичну, стандартну, а чи й класичну позицію. Сказати б, два погляди на красу повсякденного життя — собачий та людський. І кожен має право заявити про себе у Джармушевому витворі.

Фільм має назву «Патерсон». Патерсон — це місто в штаті Нью-Джерсі й водночас — прізвище героя стрічки. Який працює водієм автобуса, себто драйвером. І так, ви вгадали — цю роль грає актор на прізвище Драйвер, Адам Драйвер. Тут усе римується: іноді в отакий відвертий і безпосередній спосіб, а іноді й віддалено-метафоричний. Але римується обов’язково — і в цьому, мабуть, основний чар фільмової конструкції: виявляти в запропонованій картині життя поетичну організацію матеріалу.

А тим часом те життя більш ніж прозаїчне — прозаїчніше не буває. Сім днів одного року, один тиждень життя водія Патерсона. Усе починається у понеділковий ранок. 6.15, він прокидається у подружньому ліжку, цмокає дружину в плече, тихенько збирається і йде на роботу. Сідає за кермо автобуса і з’їдає приготований дружиною бутерброд. А головне — у зшитку мережить вірші. Так, він поет, тим і цікавий для нас. Хоча поет, який невідомий нікому. Ті вірші написані для фільму — за замовленням режисера — відомим американським поетом Роном Патгетом, який і є поетом повсякденного життя, який знає, «из какого сора растут стихи, не ведая стыда», за відомою усім формулою поета з іншого культурного контитенту.

Потому підходить диспетчер, аби дати команду на виїзд на маршрут. Щоразу Патерсон увічливо цікавиться в того, як справи. Щоразу той заходжується оповідати про численні біди — і родичів в Індії, і сина, і ще там когось. Проза життя, одначе від постійного повторювання вона починає сприйматись як поетична матерія. Яка так само годиться для того, аби зшити з неї вірш.

Автобус рушає, драйвер прислухається до розмов пасажирів. І в них чується музика буття — неначе мелодія годинникового механізму: монотонічна, знов-таки, поезія побутових реалій. Увечері Патерсон вертає додому, де на нього чекає дружина, експансивна персіянка Лора (Гольшифте Фарахані). Вона вивергає на чоловіка купу новин і купу вже зреалізованих ідей щодо покращення їхнього сімейного життя вже сьогодні — від нових фіранок до оригінального рецепта якоїсь смачнющої страви. Вона теж поет — кулінарний зокрема, свої витвори вона продає щосуботи на ярмарку, щиросердно радіючи творчому і комерційному успіху починань.

Лора вважає Патерсона великим поетом. Одна журба — він ніяк не збереться зробити копію своїх віршів із того самого зшитку. Ну, ніяк. А тре’, бо ж світ не завжди усміхається піїтам.

Вислухавши Лору, герой стрічки йде на прогулянку із псом. Заходить в пивничку, перепросивши Марвіна, якому доведеться трохи почекати. А там свої піїти. Скажімо, бармен Док (Беррі Хенлі), який збирає матеріали про знаменитостей Патерсона, вишиковуючи їх у ряд, неначе віршові строфи. А Еверетт (Вільям Харпер) у постійній гризоті щодо відсутності взаємності у любові — і його жалобні напівплачі так само виглядають як поезія у прозі.

І так щодня, нічого більше. І нічого менше.

РУКОПИСИ БЕЗСМЕРТНІ

Одна із рим, повторів життя — поет Вільям Карлос Вільямс (1883—1963), якого любить Патерсон і чию життєву канву він проходить. Той так само прожив усе життя в цьому ж місті, працюючи лікарем і пишучи вірші. Автор — до речі сказати — поеми «Патерсон». Усе, усе повторюється: структура повітря, малюнок хмар і жіночого убрання, архітектурний пейзаж міст і силует життя, яке і через сто літ виглядає дивовижно схожим. Повторюваним — і в цій повторюваності ритм, поетичний буттєвий ритм.

От тільки субота трохи випадає з колисанки буднів. Лора спродується на базарі. Затим вони із Патерсоном підуть до кінотеатру і подивляться — ну, звичайно ж! — старий-старий фільм, у якому насолоджуватимуться сходженнями з такими знайомими їм реаліями сучасного життя. А повернувшись додому, побачать жахливу картинку — собачка Марвін, у поетичному вочевидь захваті, зжер Патерсонів зшиток з віршами. З яких так і не було зроблено копії. Рукописи не горять, одначе про це нічого не знають собаки. Одним легким собачим порухом (ще одна рима) Марвін обрушує стовпчик, на якому було прикріплено скриньку з посланням Патерсона до світу людей... От тільки до тварин не дійшло.

Ну, діла. Добре, що хоч попереду неділя і можна піти до водоспаду, аби японічно розслабитись. Звісно, в режимі того споглядання логічною є з’ява чужоземного японця (Магатосі Нагасе). Він турист, котрий завітав до міста, в якому жив його ідол, отой самий поет Вільям Карлос Вільямс. «Ви поет із Патерсона?» — запитує він, дещо несподівано. І сподівано водночас. Ну, звичайно ж, він пізнає у Патерсоні реінкарнованого великого поета. Поет завжди унікальний, й водночас його буття має всі шанси тривати в часі і просторі. Був Вільямс, лікував дітей і писав вірші. Тепер от сей — водить автобус і творить вірші. Цей світ унікальний: його шал, його натхнення западають у душу і творять поетів — а вони вже одухотворюють місцину і весь космос, хоч американський, хоч український чи індійський.

Втім, Патерсон відповість японцю, що він лишень водій автобуса. «Як поетично!» — вигукне той. Бо ж вихований на японській поезії, на віршах Вільямса. Й відтак знає: поезія народжується з прози, із сльози водоспаду, з хвилі жіночого волосся, з тихого промінчика світла, яке прогріває твою душу наскрізь. Наскрізь, назавжди. Японець дарує Патерсону чистий зшиток — вірші потечуть далі... Без початку. Без кінця. Віддзеркалюючи прозову течію життя.