Едуард МИТНИЦЬКИЙ: «Ми ніколи не дотягнемося до Гоголя...»

Хтось сказав: тема неоригінальна! Ще б пак: спектаклі про кохання, спробу щастя й недосяжну гармонію, здавалося б, існували вічно. Проте багато глядачок, вочевидь, порівнюючи власну долю з долею головної героїні, залишали залу з мокрими від сліз очима. Хтось із досвідчених естетів назвав «Так закінчилося літо» варіацією на серіальну тему «любити — не любити», але театр має свій убивчий аргумент: жива реакція глядачів. Чим керувався театр, включаючи до репертуару «Так закінчилося літо», журналіст Наталя СПЕКАЧ поцікавилася у постановника спектаклю й головного режисера Театру драми та комедії Едуарда Марковича Митницького.

— Найголовніше, ми завжди шукаємо хорошу драматургію. У цьому сенсі завжди цікаво працювати з Ярославом Стельмахом, бо він — профі. Ледь не єдиний у цій рідкісній на сьогодні професії. Ми з ним почали працювати понад 20 років тому, і наша постановка «Драма в учительській» не сходила зі сцени впродовж дванадцяти років. Я також ставив його «Провінціалок», «Зустрінемося — зідзвонимося», а тепер «Так закінчилося літо».

Як не дивно, мені ця п'єса, дія якої відбувається в 30—50-ті роки, здається доволі сучасною. У ній досить пильно помічено одну з головних проблем: людина всю себе сповна присвячує роботі, забуваючи, що основне — це лірика. Кохання, дружба, яскраві емоції допомагають людині відчувати життя, його смак і запах, а не тільки шалений ритм. Саме особисте життя формує людину.

— А вам не здається, що ви йдете на поводі у смаків глядачів?

— Мені навіть складно це собі уявити. У яких глядачів? Глядачі, а відповідно, й їхні смаки надто різні: одні готові заплатити за квиток 400 гривень, а інші ледь-ледь за місяць назбирають 4 гривні. Тому ми орієнтуємося на себе. І, як виявилося, що потрібно нам, людям театру, — то це треба й широкому загалу глядачів.

— А яка сьогодні головна проблема театру?

— Театр — як камертон. Сьогодні ми в очікуванні майбутнього. Й хоча це вельми неромантично звучить, але щоб театр існував, у нього необхідно вкладати капітал. А театр нині, як жебрачка біля прилавка: півгодини лічить свої копієчки. Як тут говорити про вишукану режисуру чи оригінальну сценографію? Театру з простягнутою рукою сьогодні не до макіяжу. Лишень вижити б.

Друга болісна проблема — кадри. Я певен, що театр ще тримається на кадрах, вихованих у колишньому Радянському Союзі. Є, звичайно, дуже нечисленна група сучасних режисерів та акторів. Але для України, де близько п'ятдесяти театрів, це не просто мало — це ніщо. Тому деякі обласні театри мають вигляд циганських таборів. Спектаклі йдуть раз на тиждень. Решту часу приміщення віддають під дискотеку, комерційні заходи, під кіоски. А артисти переважно займаються городами. Інакше вони просто не виживуть, адже по півроку не отримують зарплати! Загалом про який розвиток театральної справи може йти мова в країні, де театр — нахлібниця, за винятком кількох, так званих національних театрів?!

— Із чим ви як професіонал над усе не миритеся сьогодні?

— За старою ще традицією я не мирюся з байдужістю до справи, якій я віддаюся цілком. Надміру нетерпимий у цьому. Мене дратують артисти, котрі приходять на репетиції не готові внутрішньо... Хоча розумію, що в сім'ї не вистачає грошей, що необхідні підробітки. Проте, якщо почну входити в обставини, то рівень вимог до артиста зменшиться, а отже, зменшиться вимогливість до себе.

І ще — я не визнаю цинічного режисерського підходу до класики, через це у мене в театрі почасти й виникають конфлікти. Не можна протиставляти класиці своє режисерське «я». Ми ніколи не дотягнемося до Гоголя, Чехова, Достоєвського. Це інші, космічні величини. Наша планка, духовна й професійна, порівняно з їхнім рівнем надзвичайно низька. Від неможливості дотягнутися до класиків режисер починає підміняти їх собою. Я ж вважаю, що це звичайнісіньке невігластво.