Фанатик нового мистецтва

Хто, на його місці, не наступив би на початку 30-х собі на язик і  серце? Хто би в тому моторошному Мордорі, де людська гідність і честь втратили цінність для більшості, не відрікся би, як Микола Бажан, не був би розстріляним у сибірських мерзлотах, як більшість творців нової української літератури? Не покінчив би самогубством, як-от Аркадій Казка чи Микола Хвильовий? Таких стоїків чи щасливців майже не було...

Він був сином письменниці-аматорки Марії Проскурівни (до речі, впевнений, якби вона народилася в інший час, то стала би популярною авторкою з великими накладами власних книжок).

Народився на Полтавщині. Родина мала семеро дітей. Хотів стати музикантом — і зберіг цю любов до трагічної смерті. В Петербурзі вчився на музичних курсах, де було задороге навчання для селянського сина з «Малоросії».  Потім вступає до Психоневрологічного інституту, тягнучись до глибокого розуміння людської душі.

Усе життя шукав любові, будучи не надто щасливим сам, разом із першою дружиною-вчителькою, яку в поривах люті пізніше називав «просвітянкою», Лідією Горенко (спільні дочка Ірина і син Ростислав) і другою дружиною — знаменитою актрисою Наталією Ужвій (спільний син Михайло), з якою виникали, відомі на весь тодішній харківський будинок «Слово», сварки і бійки. 

Так, це він писав ту епатажну сентенцію: «Ти вхопився за свого  «Кобзаря», від якого смердить дьогтем і салом... Я палю свій «Кобзар», маючи на увазі «Кобзар» Тараса Шевченка. Зрештою, не він був першим. Російськомовний українець поет-футурист Василіск Гнєдов (він потім відсидів своїх 20 літ у сталінських концтаборах; помер, звісно, далеким від будь-якого футуризму в кінці 70-х у м.Херсоні), що іноді спромагався і на українську, писав ще 1913-го: «Перша еґо-футурна пісня українською мовою//всім набридли Тарас Шевченко та гопашник Кропивницький».

І тут будьмо дуже уважні, перш у чомусь підозрювати цього поета, приклеюючи йому «смачні» епітети. Михайль Семенко  боровся не проти Шевченка, а проти обмеженого культурницького ідолізму та колінкування , проти ритуалізованої просвітяншини, що не бачили (і часто дотепер не бачать!) Шевченка інакше, ніж божком у смушевій шапці, який виправдовує своєю символічною присутністю всі національні лінощі чи необов’язковість.

До речі, Семенко любив твори Шевченка, зазнавши їхнього впливу в своїй першій збірці.

Михайло/Михайль писав вірш «Понеділок. Вівторок. Середа. Четвер» не тому, що сумнівався, що хтось може не знати переліку днів тижня. Він протестував проти народницького шаблону, проти малоросійської мистецької несвободи і прокрустівських поетичних рамок.

Він також писав, ця «жахлива дитина», ця «ахіллесова п’ята» української літератури доби її розквіту на початку ХХ століття:

Сьогодні вдень мені було

так нудно,

Ніби докупи зійшлися Олесь,

Вороний і Чупринка.

Почувалося дощово й

по-осінньому облудно —

В душі цілий день парикмахер

на гітарі бринькав...

Чи це означало, що Михайль (остання буква імені була, звісно, лише певною маскою ) Семенко ненавидів усіх найпопулярніших до його появи тогочасних поетів? Ненавидів римовану поезію і загалом літературну традицію? Ненавидів українську літературу і тодішню, ранньорадянську Україну? Чи навпаки був фанатично залюбленим у все радянське, як його колега, молодий футурист Ніко Бажан? Звісно, не означало.

Він, на мій погляд, лише протестував проти мотузяної мертвотності літературного канону. Проти народницької нежиттєвої закам’янілості. Супроти нудної одноманітності проблематики та ритміки тогочасної національної поезії. Він інакше любив українську літературу і мистецтво.

Навіть назви ранніх збірок «Селянські сатурналії», «В садах безрозних», «П’єро кохає», П’єро мертвопетлює» можуть зараз викликати підбадьорливу усмішку. Зате більшість пізніх віршів Семенка, після самобичувальницького визнання «помилок» —  «З радянського щоденника», «Китай в огні», «Міжнародні діла» — дорогою до Парнасу, здається, десь загубили свою душу...

Курив люльку. Любив, як стверджують сучасники, алкоголь. А, як на мене, тягнувся до наркотичної легкості буття, адже в радянській дійсності її було годі відшукати деінде, крім вживання замінників.

Він ненавидів не «просвітянство», не «Кобзар» Шевченка (пізніше не раз долучався до його популяризації іншими видами мистецтв), не рушник і вишиванку, не фольклор (сам любив співати народні пісні), а безенергетичну порожнечу, нудьгу, фальш, безчесні спекуляції, які творилися під цими вічними національними символами!

Звісно, хтось скаже про безмежне еґо і нарцисизм Михайля Семенка. Як мовиться, щось у тім є. Наприклад: «Взагалі чого я сюди прибув у Київ?/ Місто досить нудне/весною смердять акації/улицями ходить гидко/і не знаєш чи це ти в парк попав/ чи десь в селі між чумаків».

Але не забуваймо, що Семенко намагався творити нову українську європейську літературу, «метамистецтво», з його тугою за мегаполісами, де зароджуються нові смисли... Він був справжнім фанатиком нового мистецтва, не шкодуючи ні себе, ні своїх дружин чи дітей, ні друзів...

Я не є його, зрозуміло, ні  адвокатом, ні обвинувачем, хіба безпристрасним літописцем. Лише нагадую, який потужний новаторський талант, що приніс у нашу літературу верлібр, ми втратили на вішальниці Мордору, страшного 1937-го...

Чесний Юрій Яновський у романі «Майстер корабля» скаже про вплив Семенка на тогочасну літературу: «Михайль — мій колишній метр. Футурист, що йому завше не хватало якоїсь дрібниці, щоб бути велетнем».