«Феноменальний, він такий один!»

Серед його творчих здобутків – плідна праця у сфері книжкової та станкової графіки, кінематографа й театрального мистецтва.  У XXI столітті графіка Сергія Георгійовича  стала символом епохи, її яскравою сторінкою.

«Майстер давно вийшов за межі такого поняття, як художник. Він - феноменальний, він такий один! Такого більше не буде…» - сказав  галерист Павло Гудімов.

Дитинство майбутнього художника минуло у батьківській майстерні (Георгій Якутович – український графік середини ХХ ст., відомий також роботою в кіно, зокрема над фільмом "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова. – Т. П.). Там серед клаптиків маминих живописних робіт, татових гравюр та численних книжок і почав складатися його унікальний авторський стиль. З 14 років юнак професійно займається мистецтвом.

“Я виріс у такому середовищі, що просто є мистецтвом, але воно було поза середовищем. Коли ти приїздив на Захід, там усі казали: “Що з тобою робити? В якому контексті тебе сприймати? Якщо тебе сприймати як приїжджого з тодішнього Радянського Союзу - то ти не звичний для нас дисидент”, - розповідав  Сергій Якутович 24tv.ua.

До часів Незалежності Сергій Георгійович ілюстрував  класику світової та вітчизняної літератури, твори Гоголя, Пушкіна, Толстого, Дюма, Гончара, малював картини до французького епосу "Трістан та Ізольда", оформлював  книжки Ліни Костенко… Загалом - майже дві сотні видань!

У творчій спадщині митця є унікальна графічна серія з портретів усіх українських гетьманів! Кожен з них - не просто сторінка з підручника з історії, а жива людина.

«ІСТОРІЯ — ЦЕ НЕ ТЕ, ЩО БУЛО, А ТЕ, ЩО Є ЗАРАЗ, ЩО ПРОХОДИТЬ КРІЗЬ ТЕБЕ»

 - По-перше, я — художник. Може, навіть не художник, а інтерпретатор та імпровізатор текстів, - розказував у інтерв’ю «Дню» №23, 2012 р. Сергій ЯКУТОВИЧ. -  У мене є відчуття, що історія — це не те, що було, а те, що є зараз, що проходить крізь тебе. Одна з величезних проблем українців щодо сприйняття історії полягає в тому, що у нас немає героїв. Якщо наша свідомість і робить з когось героя, то моментально суспільство стає байдужим до цієї постаті. Поставили пам’ятник — і все, «закрили тему»! А тема історії не може бути закрита. Ми не можемо вважати історії Богдана Хмельницького або Івана Мазепи завершеними. Я передусім ставлюся до них як до людей. Мені дуже цікаво, чому вони робили те чи інше. Адже політичний діяч (попри те, що він завжди у боргу перед своїм народом) - насамперед усе ж таки людина. Його випестила ненька, когось він любив, чогось прагнув. Якщо самоідентифікуєшся в історичну постать, ти розумієш, що це ти — з усіма вадами, чеснотами, зі своїм острахом, бажаннями. Мене нещодавно назвали придворним художником. Ну, спасибі, хай буде. Був би імператор...

Але еліта, що жила на українській території, довгий час не відчувала себе українською, самостійною. Це, між іншим, одна з причин Руїни. Так званій українській еліті не була притаманна одна важлива риса, властива польській шляхті чи російському дворянству, — вона не була «стовпом» держави. Це ж стосується і нинішньої політичної еліти.

Ми досі не можемо зрозуміти, що з нами відбувається, бо не можемо усвідомити, що ніколи не були державою. За часів Київської Русі ще не було української нації як такої. Процес формування національних держав у Європі розпочався набагато пізніше. Українська нація, наскільки я розумію, сформувалась у ХVI столітті та під час війни Богдана Хмельницького. Але тоді ще не було держави. Тому впродовж більш як трьох століть українська нація існувала відокремлено від держави. І раптом ми отримали державу. Але у нас немає історичного досвіду, як працювати з державними механізмами...

Справжньою шляхтою, у моєму розумінні, були шістдесятники ХХ століття. Вони виробили в собі оцей ідеалізм, без якого не можна, бо тоді немає героїв, а залишаються тільки вареники з маком у ліпшому разі, навіть не з м’ясом, а з маком.

З усіх пострадянських держав ми — найбільші «совки». Це страшно. Тому що «совок» абсолютно нівелює особистість щодо суспільства. Для українця генетично абсолютно нормально казати «я» — дає про себе знати хуторянство. Оце «я» тільки-но починає з’являтися, незважаючи на географію. І воно сходиться на понятті «Україна». Я не є прихильником назви «Україна» і волів би, щоб наша держава називалася по-справжньому — Русь. Але люди, які живуть у Центрі, на Заході, Сході країни раптом розуміють, що їхні руки, їхній розум не потрібні державі»...

Яскраву сторінку залишив Якутович й у кіно. Він був  головним художником фільму "Молитва за гетьмана Мазепу" Юрія Іллєнка, телефільмів "Ще як ми були козаками", "Загублений рай". А в 2005-му долучається до масштабного проекту - фільму Володимира Бортка "Тарас Бульба". Якутович малює понад 2,5 тисячі ескізів, і майже всі вони входять до фільму.

Після прем’єри критики наголошували, що фільм варто дивитися лише через роботу художників та гру Богдана Ступки. Останній відіграв у творчості Якутовича значну роль - надихав. До 70-літнього ювілею актора випустив серію графічних робіт, в кожній з яких не просто Ступка в ролі, а багатогранна особистість Богдана Сильвестровича.

У 2009 році Сергій Якутович представив сміливий арт-проект. Істини щодо безсмертних образів з книжок Гоголя відтворює в інсталяціях з пластикових скульптур, відео та музики. Проект за підтримки ЮНЕСКО показували у Парижі, Львові, Москві та Києві.

Червоною ниткою у творчості Сергія Якутовича стала і тема жінки. Різна в картинах - цнотлива чи відверта, в житті художника вона була одна - дружина Ольга.

Смерть дружини зробить з художника філософа-одинака. Він - поза медійним простором…

Ілюстрації з-під пальців художника виходили за межі людської уяви, а невеликий аркуш немов живе власним життям. Щоправда, після серйозних проблем зі здоров’ям ювелірно сплітати образи на папері Якутовичу ставало все важче…

«ВІН ЗАЛИШИВ ПРЕКРАСНУ ТВОРЧУ СПАДЩИНУ»

Андрій ЧЕБИКІН,  президент Академії мистецтв України, художник-графік, педагог:

- Це величезна втрата для українського мистецтва. Сергій Якутович був прекрасним художником, який гідно продовжив творчу династію. Його батько теж був прекрасним митцем, графіком, кінохудожником. Сергій змалечку бачив народження всіх мистецьких процесів. Своє професійне навчання він розпочав у Московському поліграфічному інституті, але вже з другого курсу перевівся до нашої Академії мистецтв.  Відразу проявив себе прекрасним студентом. Він у мене навчався офорта. Якутович на ходу  все схоплював, швидко орієнтувався, хоча приїхав у Київ без підготовки з цього предмету. Якщо інші студенти за семестр робили одне завдання, то Сергій встигав представити 5-6 робіт, і всі різні, талановиті. Сергій цікаво працював і в книжковій графіці. До речі, достроково захистив диплом, провчившись  не шість, а п’ять років у Академії. Після четвертого курсу йому дозволили робити диплом. Це були блискучі ілюстрації до роману Олексія Толстого «Петро I», які увійшли до анналів мистецтвознавства і в історію української графіки. Якутович отримав «Срібну медаль» Академії мистецтв України. Сергій був завжди попереду у творчості. Він створив цікаві не лише графічні, а й станкові серії. Останні роки дуже плідно працював у кіно. Зробив оригінальні декорації і, по суті, всю художню частину фільмів «Молитва за гетьмана Мазепу» і «Тарас Бульба». У його активі робота над телефільмами  «Ще як ми були козаками», «Загублений рай» (за Миколою Гоголем), «Останній гетьман»… У 2004-му  отримав Шевченківську премію, зокрема за проект «Мазепіана», ілюстрації до роману Ліни Костенко «Берестечко» (вийшов у видавництві «Либідь», був визнаний найкращою ілюстрованою і художньо оформленою книжкою, представленою на виставці-ярмарку у Ашхабаді)…

Ми завжди пишалися, що Якутович закінчив нашу Академію. До речі, від був наймолодшим академіком… Сергій був амбіційним художником, постійно працював і залишив прекрасну творчу спадщину.

«ЯКУТОВИЧ УЖЕ З ПЕРШИХ СВОЇХ ТВОРЧИХ КРОКІВ ЗАЯВИВ ПРО СЕБЕ ЯК ЦІКАВУ ОСОБИСТІСТЬ»

Ольга ПЕТРОВА, мистецтвознавець:

- Я познайомилася з Сергієм ще у 1960-х і добре  знала його родину. Пам’ятаю, як ще дитиною він разом із своїм батьком, Георгієм Якутовичем, їздив до Параджанова на зйомки стрічки «Тіні забутих предків»… З тих часів з уваги я Сергія не випускала. До речі, я стала першим автором, яка написала про нього статтю (велику, на 25 сторінок), щодо його графіки і дипломної роботи. Якутович уже з перших своїх творчих кроків заявив про себе як цікаву особистість. Роботи дуже якісні і з цікавим особистим почерком. Відчувався величезний талант і родинна мистецька спадкоємність.

У 1970-х, коли був період загравання влади з молоддю і віжки трохи послабили, три Сергії – Гета, Базілев і Якутович – представили свої роботи у виставковому залі молодих художників на вул. Червоноармійській (нині це галерея «Митець»). Я виступила і розказала про цих талановитих людей. Офіційному представнику тодішньої Спілки художників Віктору Шаталіну не подобалось, що багато теплих слів говориться про цих самобутніх митців, і він буквально закривав мені рота, стягуючи з трибуни… Потім цим майстрам прийшлося у Москві виставлятися, бо там була більш демократична обстановка. І це попри те, що батько Сергія був дуже потужною особистістю. Та попри родинні зв’язки пішов своїм творчим шляхом. Спочатку у Києві Якутовичу було складно, але він все одно заявив про себе як майстер і як кінохудожник. Згодом отримав Шевченківську премію. Сергій був чесною, порядною і послідовною людиною. Дуже шкода, що смерть забрала від нас такого прекрасного чоловіка і митця. Сергій дуже важко пережив смерть свої дружини, яка була для нього опорою і Музою, а також сина поховав… Парадокс  - мати Сергія жива, їй вже за 90 років. Вона лишилася з молодшим сином Дімочкою, який  хворий ще з дитинства… Смерть Сергія - величезна втрата для родини і всього мистецтва України.

«СЕРГІЙ ГЕОРГІЙОВИЧ БУВ ЛЮДИНОЮ ЕНЦИКЛОПЕДИЧНИХ ЗНАНЬ»

Наталія ПОНОМАРЕНКО, керівник літчастини Національного театру ім. І. Франка:

- Новина про смерть Сергія Георгійовича нас, франківців, приголомшила. Це трагедія! Я вдячна долі, що мала щастя особисто знати і спілкуватися з цим неординарними чоловіком і художником. Ми познайомилися після  виходу на екрани стрічки Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». Пам’ятаю, який резонанс викликала виставка графічних робіт Якутовича, яку він присвятив 60-річчю Богдана Ступки (вона з великим  успіхом демонструвалася у нашому театрі). Ці дві особистості товаришували, і цей творчий союз притягував людей…  Для вистави «Урус Шайтан» - про легендарного Івана Сірка, Якутович створив вражаючі декорації та костюми. Він ходив на всі репетиції і майже щоденно приносив декілька десятків різних варіантів художнього оформлення вистави, і це завжди було дуже цікаво. Сергій Георгійович був людиною енциклопедичних знань, багато знав про епоху Гетьманщини, а ще дуже інтелігентний і скромний чоловік. Коли готувався творчий бенефіс Богдана Сильвестровича, присвячений 70-річчю актора, Якутович придумав оригінальне оформлення сцени  і зробив серію графічних портретів легендарного Ступки, на яких зобразив його знакові ролі у театрі й кіно. Серед них — Тев’є-Тевель, Тарас Бульба, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Городничий із «Ревізора» тощо. Кожна з робіт художника була  стислою, але дуже змістовною ілюстрацією до кінофільму чи вистави, де на чільному місці Ступка поставав у різних образах…Шкода, що такі талановиті митці йдуть, але пам’ять про них житиме в наших серцях і творах, які вони нам залишили…

Похорон Сергія Якутовича та прощання з ним відбудуться 29 червня. Об 11:00 розпочнеться служба в церкві Святого Вознесіння на Байковому кладовищі, після чого відбудеться поховання С.Г. Якутовича на 33-й ділянці.

«День» висловлює співчуття родині Якутовичів, колегам та друзям митця.

Довідка «Дня»

Сергій Якутович народився 21 листопада 1952 року в родині митців Олександри Павловської та Георгія Якутовича. Отримав художню освіту в Московському поліграфічному інституті (1973) та Київському художньому інституті (1973-1974). Одразу ж почав брати активну участь у виставковій діяльності в Україні та за кордоном, з 1978 року став членом Спілки художників СРСР. З того часу був відзначений численними нагородами та званнями: премія з графіки Академії мистецтв СРСР (1979), гран-прі Всесоюзної виставки «Молодість країни» (1980), гран-прі міжнародного конкурсу «За мир» у Берліні (1981), премії міжнародних бієнале графіки в Братиславі, Любляні, Кракові (1983-1988) тощо. У 1987 році отримав почесне звання «Заслужений художник України». З 1996 до 1999 року працював у Іспанії.

У 2003 році отримав «Золоту медаль» Академії мистецтв України, а в 2004-му став лауреатом Національної премії України ім. Тараса Шевченка. Того ж року – член-кореспондент Академії мистецтв України. У 2008 році здобув почесний приз фонду «Україна-3000» за внесок у розвиток українського кінематографа, а також був відзначений почесним званням «Народний художник України».

З великої кількості мистецьких праць С.Г. Якутовича слід відзначити проілюстровані книги Миколи Гоголя «Тарас Бульба» та «Вечори на хуторі біля Диканьки», авторський проект «Мазепіана», ілюстрації до твору Ліни Костенко «Берестечко»; виставки Сергія Якутовича проходили у Києві, Львові, Парижі, Москві та багатьох інших містах світу. У кінематографі Якутович реалізував себе як художник-постановник у фільмах Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу», Володимира Бортка «Тарас Бульба» та Олеся Саніна «Поводир».

Сергій Георгійович був одружений з художницею Ольгою Якутович (1950–2009), з якою мав сина Антона Якутовича (1975–2014). Передчасна втрата рідних людей стала трагедією для митця. Впродовж останніх років Сергій Якутович працював мало через тяжку хворобу...