Філософія світла

У день відкриття виставки «Подих світла» художниці Олені Нилівні Яблонській виповнилося 90 років. На її полотнах глядач відшукає те, чого в нашому житті завжди мало — сад, дерево у вікні, квіти на підвіконні. Невибагливу красу буднів митець знає, як свято. Йому дано помітити цю красу, полюбити її й розповісти людям про свою любов. Олені Яблонській це вдалося.

А ще її картини схожі на вірші — поетичним настроєм, зануренням у красу миті, яка відлітає. Справжня поезія повітряна, в ній балансує на невловимій грані мудрість із безтурботністю. Такі — «Зимовий пейзаж», «Весняне свято», «Біла лава», «Стара яблуня». І раптом золотим осяянням спалахує «Багаття», картина, яка дивує незвичайною композицією та хвилює таємничим колірним вирішенням. А на полотні «Трави» — фрагмент луки, пам’ять дитинства, справжнє життя. Така висота таланту й майстерності дозволяє «в одну мить бачити вічність... і небо в чашечці квітки» (Вільям Блейк).

Олена Нилівна — родом із відомої творчої династії: її сестра — знаменитий митець Тетяна Яблонська (1917 — 2005), брат — видатний архітектор Дмитро Яблонський (1921 — 2000). Чоловіком Олени Нилівни був художник Євген Волобуєв (1912 — 2002), майстер яскравого, самобутнього таланту. А вона пройшла свій шлях у мистецтві, ні на кого не схожий. І відкриття, зроблені на цьому шляху, були особливими, неповторними, такими, що запам’ятовуються.

Крім станкового малярства, художниця близько тридцяти років займалася оформленням дитячих книг, співпрацюючи з видавництвом «Веселка». З-під її пензля вийшли веселі, образні ілюстрації, зрозумілі дітям, що передають таке близьке їм відкрите й радісне збагнення світу.

Розмовляючи з Оленою Нилівною, переживаєш дивне відчуття доброзичливості та доброти, спрямованої до співрозмовника.

— Олено Нилівно, ваша виставка — відкриття для глядача, можливість зупинитися, подумати й надихнутися світлом, що ллється з ваших полотен.

— Цього я й домагалася. Мені одного разу після виставки говорили: «Дивно — думок немає, філософії немає. Але є хороший настрій». Це моя теперішня філософія — я хочу створити людям добрий настрій. Раніше до мене знайомі приходили в майстерню й прохали: «Дозвольте посидіти у вас, подивитися, відпочити». Бувало навіть так — я працюю в майстерні, приходить подруга й просить: «Дозволь мені в тебе посидіти, я вдома посварилася, хочу заспокоїтися». Мої легкі роботи її втихомирювали, і вона йшла додому миритися.

Все життя я прагнула до такого світлого, легкого тону. Переробляла, працювала і до кінця життя домоглася. Відкрила спосіб вираження своїх почуттів, і стало мені приємно писати. Раніше мені знайомі художники радили: «Тут пригаси, і тут пригаси». А я стала думати, де зробити яскравіше, щоб те, що потрібно згасити, саме погасло. Шукаю місце, яке можна довести до найсвітлішого стану. Приходять знову, говорять: «Краще стало. Що ти зробила, послухалася, пригасила?» А я зробила навпаки — і темні місця самі погасли, коли я більш світлі довела до найбільшого ступеня яскравості.

— Так, на вашій картині «Навесні» незвичайно блакитне сяйво неба. А чому ви пишете лише природу?

— Люди заважають природі, безжалісно до неї ставляться, знищують. А у природи своя поезія. У неї навіть болота прекрасні, які живуть своїм життям, там є свої тварини, своя краса. А люди осушили болото — край цей згас, місце пропало. У природи свої закони, і не можна до неї підходити з людського погляду. Потрібно відчувати її потреби, уважно ставитися, цінувати.

Тому я завжди хотіла писати природу — світлу й радісну, так, як я її відчувала, і мені це приносило велике задоволення. Зараз бачу, що це подобається глядачам. А людей не любила писати, хоча я малювала добре й викладала в інституті малюнок.

— Хто був вашим учителем?

—З дитинства вчителем був батько Ніл Олександрович, його вказівки я запам’ятала на все життя й завжди ними користувалася. Він мріяв стати художником, але не вийшло — перешкодили війна, революція. Тому він дуже хотів, щоб ми, діти, стали митцями.

Вчив він нас інакше, ніж у звичайних школах — там потрібно було змальовувати. А батько вчив не змальовувати, а створювати. Він говорив, що папір потрібно трошки помазати брудними пальцями від вугілля, видалити білизну. Потім ѓумкою чи вугіллям робити щось темніше, щось ясніше й триматися світлого тону. Сам папір був як предмет світлого тону — таке особливе вчення в нього було.

Батьки дали нам прекрасну домашню освіту, до початкових класів ми не ходили. І до школи поступили — Таня до 7-го класу, а я відразу до 5-го. Вже в школі ми знали, що будемо художниками. Малювали серйозно, робили успіхи. Навіть малювали портрети ударників навчання й робили виставки. Після семирічки подали документи до інституту, але нам сказали, що спочатку потрібно закінчити технікум. І нас із Тетяною прийняли відразу на 3-й курс технікуму, ми його за один рік закінчили, а потім витримали екзамен до Київського художнього інституту. І в інституті добре вчилися, думаю, тому, що батько нас так підготував.

— Олено Нилівно, ви прожили довге життя, створили прекрасні твори. Можна поставити вам «вічне» запитання — для чого існує мистецтво, що воно дає людині?

— Нещодавно я почула по телевізору пораду: добре, якщо вдома є художній твір — картина чи акварель, щоб душевність і думки художника передавалися людям. Репродукція вбиває цінність мистецтва, висить мертва. Потрібен оригінал, і тоді почуття, які виражав митець, передаються глядачеві, полегшують життя, допомагають вирішувати важкі завдання.

По-моєму, мистецтво повинно робити людину кращою, нести душевне світло, робити ставлення до життя більш легким і прозорим. Очищати від похмурих уявлень і думок. Якщо картина відкриє хід до світлого стану, значить, вона зробила добру справу для людей. Картина повинна випромінювати добро.

А ось що розповіла дочка художниці, Наталя Волобуєва:

— Мама зараз вийшла на рівень, коли дозволила собі бути вільною. Діти й онуки виросли, з’явився час, можливість займатися творчістю й робити все, як хочеться. Стало ясно, що немає сенсу писати, щоб комусь сподобатися. І раптом виявилося, що картину можна написати за годину. На ній є полотно незамазане, щось не домальоване. Але дивишся — а вона світиться, як перлинка.

— Ви росли в родині митців. Розкажіть, будь ласка, про ваше дитинство. Якими були ваші батьки в молоді роки?

— Вдома весь час велися розмови про малярство, про те, як малювати. Приходили митці, обговорювали картини. Пам’ятаю нескінченні суперечки між «правими» та «лівими», так у 60-і роки називали художників у залежності від творчої манери.

Можна сказати, що в нас удома був культ дітей, і все робилося, щоб нам, дітям, було зручно. Дзвінок у дверях було зроблено низько, і умивальник нижче поставлений, щоб ми могли легко дістати. На кухні стояв стіл з підпиляними ніжками, і діти відчували себе на рівних із дорослими, яким доводилося сидіти на маленьких табуреточках.

А головне, в нас були родинні традиції. Так, перед Новим роком о шостій годині ранку батько з мамою вставали та йшли за ялинкою. Приносили величезну ялинку, ми з братом прокидалися, бачили її — і це було диво. А одного разу в цьому помешканні стояло сім ялинок на Новий рік. Так вирішили батьки — нехай буде багато красивих дерев і жодної іграшки. Вийшов ліс, і було приголомшуюче свято. Мама з батьком самі робили маски й костюми для нас і для всіх гостей. Ще вони клеїли величезні різнокольорові палаци з розфарбованого картону з куполами, сходами, галереями, щоб ми з братом гралися. У нас було багато кубиків, батько розфарбував їх фарбами з палітри. І ми будували високі вежі до стелі — вийшли дуже мальовничі конструкції.

Батько був дуже сильною творчою натурою, і це проявлялося в усьому. Стіни цієї кімнати були розфарбовані чудовим чином — на білому тлі батько перемалював і збільшив мої дитячі малюнки. В іншій кімнаті на стінах було намальовано рожеві дерева і жовті кущі. І при цьому в батьків завжди був аскетизм і зневага до побуту, зневага до зовнішнього — в життєвому розумінні. Вдягалися вони просто, і меблі були найпростіші, але помешкання виглядало чудово.

Батьки уміли з усього створити витвір мистецтва, весь час хотіли зробити красу, зробити свято. Творчість — це подарунок, і якщо людина має таку можливість, він щедрий.

Мрію випустити спільний каталог батька й матері, показати творчість двох великих митців, які прожили разом 60 років.

Сьогодні Олена Яблонська майже не пише: відмовляють очі, і сили вже не ті. А полотна її на виставці дійсно дихають світлом, відкриваючи духовний світ мудрої, талановитої, цілісної людини. Такий мальовничий подарунок художниці людям. Дякуємо вам, Олено Нилівно!

З творчістю художників трьох поколінь родини Яблонських — Волобуєвих можна познайомитися на сайті www.v-studio.biz.