Франківці – без ретуші...

Цьогоріч Національний театр ім. І. Франк відмітив  95-річний ювілей — скромно і без помпи. Під завісу сезону «День» першим потримав у руках нову книжку Михайла Захаревича «Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка — динаміка соціокультурних перетворень (1920 — 2001)». Це підсумок багаторічної праці генерального  директора, який аналізує творчий шлях уславленого колективу без ретуші...

Хоча перелік прем’єр сезону був не такий великий та у ньому присутнє досить цікаве жанрове різноманіття. Так,  класична комедія «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого (режисер П. Ільченко) співіснує у просторі театру із пошуками української сучасної драматургії у виставі «ДІВКА. Українська LOVE STORY» В.Маковій (режисер Олена Роман). Довгоочікуваний «Ерік ХІV» А. Стріндберга в постановці художнього керівника франківців Станіслава Мойсеєва актуальними моментами перегукується з документальною драмою «Щоденники Майдану» Н. Ворожбит, А. Мая (режисер Андрій Май). Безсмертний роман І. Ільфа та Є. Петрова «12 стільців» знайшов своє втілення у виставі «Великі комбінатори» Д. Чирипюка і В. Юдова (режисер Дмитро Чирипюк). На Камерній сцені ім. С. Данченка «зажила» своїм життям вистава «Не плачте за мною ніколи» М. Матіос (режисер Сергій Павлюк), що є спільним творчим проектом франківців та Херсонського театру ім. М. Куліша.

Про сезон, який добігає кінця, і про власний погляд на історію франківців — у розмові «Дня» з Михайлом Захаревичем.

«МИСТЕЦТВО МАЄ СТАТИ БАЗОВОЮ ГАЛУЗЗЮ ДЕРЖАВИ»

— Про те, як реагують люди на сьогоднішні, надскладні проблеми життя нашої країни, можуть свідчити наші зали, заповнені більшою мірою, аніж у мирні часи,— каже Михайло ЗАХАРЕВИЧ. — Зараз людям потрібна душевна розрада, хвилини естетичної радості, і глядачі знаходять це на виставах нашого театру. Хоча нині на перший план виходить економічна доцільність і театрові доводиться рахуватися з реаліями часу. Ми були вимушені йти на певне скорочення роботи над новими виставами, направляючи кошти на ремонтні роботи, без яких неможливе здійснення постановок у майбутньому. Сезон був дуже складним. Якщо раніше ми отримували кошти на вистави, зарплату, ремонти, оплату комунальних послуг, то зараз у нас є кошти тільки на зарплату, і то в неповному обсязі. Ми розуміємо скруту в державі, і нам довелося здійснювати дуже непростий процес переведення деяких категорій акторів на обмежену оплату... У нашому колективі, незважаючи на труднощі, панує атмосфера доброзичливості. Відтоді, як розпочалася неоголошена війна на сході, всі наші працівники показали свій патріотизм і перерахували одноденний заробіток у фонд підтримки військових. Ми також забезпечуємо наших працівників, призваних до армії, всім необхідним. Щомісяця граємо виставу, кошти від якої перераховуємо на АТО, і маємо чимало листів з подякою за таку матеріальну допомогу. Запрошуємо безкоштовно на вистави переселенців, їхніх дітей, пенсіонерів. Актори їздять до госпіталів, проводять зустрічі з бійцями... У цьому ж ключі патріотизму імідж України у світі затверджує й вистава «Щоденники  Майдану», яка вже побувала на міжнародних фестивалях у Гамбурзі, Відні й Братиславі. Прес-конференції та обговорення, які відбувались після вистави, засвідчували про неабияке зацікавлення іноземців долею України. Театр виконує високу художню місію, не менш важливу і значущу, аніж у працівників МЗС. Сезон завершується з гарними мистецькими та економічними показниками.

Багато працівників до ювілею театру були відзначені нагородами й почесними званнями. Цьогоріч максимально скорочена відпустка, тож уже 4 вересня театр розпочне новий сезон. Уже тривають репетиції вистави «Ліс», яку ставить Дмитро Богомазов із дуже цікавою постановочною групою. До цієї творчої справи залучено потужні акторські сили, серед яких — Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк, Наталія Сумська та інші. До кінця року покажемо прем’єру для дітей — музичну казку. Плани на майбутнє у нас масштабні, ми маємо розвиватися, рухатись у напрямку європейського театру, вивчати й наслідувати їхні прогресивні системи. 95 років театр робить надзвичайно важливу і складну справу художнього виховання нації. Мистецтво має стати базовою галуззю держави.

«ЧЕРВОНА ЛІНІЯ» — ТЕМА ВПЛИВУ СИСТЕМИ НА МИТЦЯ І СПРОТИВУ МИТЦЯ

— 1992 року, коли я прийшов працювати у Театр ім. І. Франка, «свіжими» очима побачив, що театр з такою визначною і непростою історією не має докладного театрознавчого викладу. Були поодинокі дослідження, мемуарні спогади, наприклад книжка Ростислава Коломійця, Олени Коваленко, та не існувало фундаментальної, узагальнюючої праці, в якій у комплексі були б розглянуті всі періоди діяльності театру. Я бачив «епоху Сергія Данченка», знав про «епоху корифеїв-франківців». До того ж, я навчався у педагогів-курбасівців, у Харківському інституті мистецтв. Застав надзвичайно цікавий викладацький склад, учився у побратима Курбаса, Леся Сердюка. Так, сценічну мову нам викладав Роман Черкашин, також поруч працювала кумир інституту — дружина Курбаса Валентина Чистякова. У той час завбібліотекою Марія Андріївна, котра відкривала нам той складний процес, про який не можна було говорити — знищення Курбаса. Не всім, лише декому вона давала читати заборонені документи, літературу, саме тоді я ознайомився з протоколом акторських зборів, на яких вони засудили й фактично зреклись від Курбаса. Потім було знайомство з Василем Васильком, котрий розповідав неймовірні речі про той непростий час. Отака у мене вийшла «закваска», про все дізнавався з перших вуст. Але водночас знав, що поруч із Лесем Курбасом був Гнат Юра і про нього теж було мало друкованих матеріалів. Я захотів дізнатися про його роль у цій історії.

Роботу розпочав у Вінницькому архіві, потім було знайомство з багатьма документами, змістом архіву театру, поступово розкривалися таємниці, з’ясовувалась ситуація довкола Л. Курбаса і Г. Юри. У процесі досліджень переконався: аби щось зрозуміти, потрібно покласти шлях Театру ім. І. Франка не лише в політичний, а й ідеологічний контекст, у динаміці соціокультурних перетворень. Після опрацювання та осмислення всіх документів мені стало зрозуміло, в яких складних умовах доводилось існувати і нашому театру, і харківському. Тому що вся ідеологічна заангажованість йшла не від Юри, а від компартії, яка «тикала носом» Гната Петровича в усі свої догми й постулати...

Почав розбиратися, де ж витоки Курбасівського новаторства? Він формувався на прикладах волелюбних героїв, перекладав європейські праці, мав за приклад західну культуру. Тоді як для Г. Юри еталоном була творчість Павла Орлєнева, засади психологічного театру. Виходячи з цього, у нього були інші переконання. Розбираючись у цій ідеологічно-політичній ситуації становлення театру, в різних людських впливах, найголовніше, що я зрозумів — Гнат Юра і Лесь Курбас не були ворогами. Гната Петровича примусили підписати листа. Система НКВС була такою, що зламати могла будь-кого! Та, йдучи на поступки, Юра захищав, перш за все, театр, а не себе. Я вирішив провести «червоною лінією» тему впливу системи на митця і спротиву митця. Лесь Курбас був героєм, який не зрадив своїх ідеалів, а Гнат Юра міг поступатися ідеалами заради збереження справи, збереження театру... Та все одно вони обоє були мучениками. Я не ставив собі на меті когось чи щось реабілітувати, а досліджував історичні факти, документальні свідчення. Намагався писати книжку не в суто науковому викладі, долучав стиль художнього письма, є певні емоційні моменти. За обсягом зібраного матеріалу на основі першоджерел, до якого увійшли відшукані й відновлені перші 28 п’єс — прем’єр театру, прізвища всіх акторів, які працювали, зі стовідсотковим переліком вистав за 95 років, на сьогодні це — найповніше зібрання про історію Театру ім. І. Франка. Цій величезній роботі я присвятив 15 років життя. Напевно, багато чого з історії франківців для себе відкриють шанувальники творчості нашого театру, а для театрознавців-дослідників вона зможе стати стартом для майбутніх фундаментальних досліджень у галузі вітчизняного театру.