Фрески життя на тлі епохи

Кожен, хто сідає за мемуари, дуже ризикує, бо жодної гарантії, що з фактів особистої долі вдасться сплести тканину значущої й водночас цікавої розповіді, немає. Володимирові Савченку, нині одному з провідних співробітників Житомирської облдержтелерадіокомпанії (про інші його іпостасі дещо нижче), це вдалося — трилогія-есей «Фрески пам’яті», останній том якої нещодавно вийшов у видавництві «Рута» (Житомир), не може залишити байдужим вдумливого читача. Три книжки (перші дві вийшли кількома роками раніше) вмістили не лише історію життя автора, часто драматичну. На своєму шляху — вихід останнього тому збігся з 75-річним ювілеєм Володимира Савченка — йому довелося вчитися у видатних вчених, театральних діячів, спілкуватися з багатьма знаковими постатями як української літератури та українського мистецтва радянського і пострадянського періодів, так і з визначними митцями інших республік колишнього СРСР. Утім, найбільшою пристрастю серця став саме театр.

Хлопчик із невеликого поліського села Ястребенька (нині Брусилівський район Житомирщини), напівсирота, зумів закінчити Харківський університет (українська філологія), а потім і режисерське відділення Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого, служив головним режисером Кіровоградського та Івано-Франківського обласних театрів, працював режисером-постановником у Черкаському та Житомирському обласних музично-драматичних театрах. Визначальну роль у його долі зіграла, мабуть, рання тяга до лицедійства, а ще, як зізнається сам, страшенно вабив приклад рідного дядька Миколи (Кіндрата) Савченка, талановитого актора, який грав, зокрема, у трупі Харківського театру «Березіль», коли нею керував легендарний режисер-новатор Лесь Курбас.

Але до того був непростий шлях через сільське дитинство, жахи й поневіряння минулої війни (батько-колгоспник, який залишився з сім’єю на території, зайнятій німцями, загинув у кінці 1943 р. під час боїв за визволення України), важкі повоєнні роки. Все це разом із спогадами про рідних, близьких, друзів дитинства, односельців, вчителів описано в першій книжці трилогії, названій «Світло крізь ляду» (вона вийшла у видавництві «Волинь»). Там же йдеться про долю старшого брата Анатолія, якому довелося пройти через радянські концтабори.

Під час навчання у Харкові В. Савченку довелося сусідувати з відомою правозахисницею Надією Світличною. І в кожному з томів буквально розсипи унікальних і практично невідомих загалу фактів.

Театру автор присвятив другий том, названий «Незабутні мої лицедії» (вийшов у видавництві «Рута»). Шлях як режисера включає близько ста вистав та концертних програм. Із теплотою В.Савченко пише, зокрема, про такі свої постановки, як літературно-мистецька версія для чотирьох виконавців «Лісової пісні» Лесі Українки, п’єси «Сталевари» Г.Бокарєва — в період першого «пришестя» до Житомирського облтеатру; історичних драм «Данило Галицький» (за романом А.Хижняка), «Гетьман Дорошенко» Л.Старицької-Черняхівської, п’єси «Зачарований вітряк» М.Стельмаха в Івано-Франківську; драм «Талан» М.Старицького, «Дума про Вчителя» І.Драча в Кіровограді (з ними очолюваний ним колектив, який веде свій родовід від першої професійної української трупи на чолі з М.Кропивницьким, а відтак має неофіційну назву «театру корифеїв», виступав з успішними гастролями в Москві на честь 100-річчя свого заснування); «Марко у пеклі» та «Фея гіркого мигдалю» І.Кочерги, «Плаха» за Чингізом Айтматовим, «П’ять брильянтів Тев’є-молочника» (Г. Плоткін за Шолом-Алейхемом) у Житомирі, коли він працював у обласному театрі вдруге. І з неприхованою прикрістю згадує про «підкилимні» інтриги, що з ними довелося зштовхнутися в деяких колективах.

Остання книжка, названа «Калинові острови», — це передусім оповідь про становлення (на початку 1990-х) і розвиток обласного державного телебачення, де автор працює майже від дня створення, довгий час був головним режисером, виступив автором програм, відеофільмів, що мали й мають значний успіх, з ними він ставав лауреатом престижних всеукраїнських фестивалів. Це хвилююча розповідь про людей, які «в полі» з камерами і мікрофонами, в студіях, за режисерськими пультами створювали інформаційний відеоландшафт області (інша річ, чи завжди він був адекватний. — В.К.), про їхні долі, здобутки і проблеми, загалом про все «господарство» облтелекомпанії. А тому являє собою неоціненний внесок у створення правдивої історії телебачення на Житомирщині.

Залишається додати, що це далеко не перша книжка, яку написав та видав Володимир Савченко — в різні роки виходили збірки віршів, поем, інших творів. За творчі здобутки він удостоєний Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка, премії імені Лесі Українки обласного відділення Українського фонду культури. В. Савченко є членом Національної спілки письменників України, а ще національних спілок журналістів та театральних діячів.