Граємо в... класику

Театр як культурна одиниця в цьому місті лише один. Люблячи свого глядача, дніпродзержинці вирішили знайомити місцевих театралів з іншими колективами та виставами, а у директора музично-драматичного Театру ім. Лесі Українки Маргарити Кудіної та художнього керівника Сергія Чулкова виникла ідея проведення в Дніпродзержинську театрального фестивалю. Він отримав назву «Класика сьогодні» і цього року відбувся всьоме. Дев’ять театрів провели мистецьке змагання, а в статусі гостя виступила Творча майстерня «Театр у кошику» Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса з моновиставою «Річард після Річарда» за мотивами шекспірівського «Річарда III».

СТРАЖДАТИ Й КАЯТИСЯ...

Загальну тенденцію, що об’єднала фестивальні вистави, можна схарактеризувати як прагнення осучаснити класику, додати їй, переважно зовні, риси сьогодення, але в чомусь, можливо, найголовнішому, відмахнутися від основи, глибини тексту та проблематики. Як не дивно, найбільш свіжо серед сучасних пошуків на фесті прозвучала вистава, поставлена у традиційній, класичній манері, прочитана за всіма законами психологічного театру. Це «Йудушка», поставлена за романом Салтикова-Щедріна «Пани Головльови» Луганського російського драмтеатру (режисер Сергій Грішанін), що здобула головний приз як «Краща вистава». Вона найбільш точно підходить під визначення: класика — учора, сьогодні, класика — завжди. Неспішне сценічне оповідання розгортає перед глядачами побут родового клану Головльових, що здається міцним, монолітним і тримається владною жіночою рукою голови Аріни Головльової (Світлана Вітченко). Все ґрунтовно — від масштабної сценографії, правдоподібних костюмів, реалістичності предметів до естетики існування акторів, з широкою палітрою переживань. На сцені йде скрупульозне розслідування розпаду цієї багатонаселеної сім’ї, від поступового вмирання її членів стає моторошно, спрут під назвою «влада грошей» затягує в тенета сина Порфирія (Дмитро Вітченко), прозваного Йудушкою, який до середини сценічного оповідання повною мірою показав свою сутність. У фіналі безвихідності того, що відбувається, режисер пропонує протиставити ідею переродження головного героя його зверненням до Бога і визнанням власних гріхів. Цей хід, нехай він навіть і залишає сумнів у такій етичній метаморфозі, був усе-таки переконливим. Вистава залишає глядачам надію, що навіть моральні монстри здатні страждати й каятися...

ТРОХИ НІЖНОСТІ

Осучаснити класику намагався Театр для дітей і юнацтва казахського міста Тімертау в виставі «Яма» за О. Купріним, продемонструвавши дисонанс сценічного оповідання з авторським словом, Могильовський обласний театр драми та комедії ім. В. Дуніна-Марцинкевича з Бобруйська у виставі «Пігмаліон, або Майже My fairy lady» Б. Шоу не знайшов оригінального підходу до теми можливості внутрішнього переродження людини на прикладі долі квіткарки Елізи. Липецький театр драми ім. Л. Толстого представив знаменитий чеховський «Вишневий сад» вихолощеною пародією на драматичні події життя мешканців садиби Раневської, зламаних настанням нового часу у вигляді Єрмолая Лопахіна. Актори зіграли виставу в удавано-пафосній інтонації, начебто й не знали про існування багатоскладової, вібруючої нюансами палітри переживань, властивих Чехову, цьому майстру внутрішніх підтекстів, відтінків людських характерів, гамми других планів і відчуттів у, здавалося б, звичайних діалогах. Однозначно і лобово — саме так не має сенсу грати Чехова.

Київський театр пластичної драми на Печерську був у дещо нерівному становищі серед своїх драматичних побратимів. Фантастичну історію «Маленький принц» за мотивами А. де Сент-Екзюпері (реж. В. Мішнева) актори представили мовою пластики, пантоміми, музики. Ніжне створіння — Маленький принц давно вже став синонімом чистоти, душевності, відвертості. Таким і створює його молода актриса Марина Пучерова. Невеликий і дружний колектив Театру пластичної драми грає проникливу історію пізнання світу, своїм сценічним рішенням абсолютизує ідею досягнення гармонії. Актори, перевтілюючись у ході вистави в кількох персонажів, створюють образну, метафоричну притчу про пошуки кохання, про бажання і гостру необхідність кожного з нас у цьому величезному всесвіті знайти споріднену душу.

ГОЛОВНА ТЕМА — КОХАННЯ

Драма Г.Е. Лессінга «Емілія Галотті» — рідкий гість на репертуарних афішах сучасних театрів. Очевидно, режисерів залишають байдужими бурхливі пристрасті ХVII сторіччя, романтизм і безкомпромісність героїні, яка віддала перевагу смерті над ганьбою. Якось це не сучасно... Але режисера Геннадія Піменова щось зачепило в цій драматургії, і «Емілія Галотті» з’явилася в репертуарі Миколаївського художнього російського драмтеатру. У виставі присутній дух часу, пристрасність протистояння людських характерів, що сприймають життя з різних поглядів. Образ принца Гонзага, за виконання якого Сергій Лозовенко отримав нагороду «За кращу чоловічу роль», трактується актором як приклад вседозволеності влади. Принц розбещений, порочний, підступний, злопам’ятний, але виконавець відходить від однозначності подачі образу, він працює на контрасті, і від того, що в одній людині можуть уживатися такі протилежні риси, стає страшно.

Господар фестивалю — Дніпродзержинський театр ім. Лесі Українки брав участь у програмі зі своєю нещодавньою прем’єрою «Порадник для бажаючих одружитися» А. Чехова (режисер Микола Кравченко). Вистава, жанр якої визначено як «Жарт», складається з двох оповідань Антона Павловича — «Ведмідь» і «Пропозиція». Атмосфера вистави аж ніяк не чеховська, а скоріше гоголівська. Тон такому відчуттю задає сценографічне рішення. У глибині сцени з’являється стилізована смішна конячка, що білим контуром «скаче» попереду тарантаса на темному тлі задника з пейзажем, що миготить на ньому... Можна припустити, що це Чічіков трясеться в «птиці-трійці» по дорогах у пошуку мертвих душ. Але ні, це поміщик Григорій Смірнов (Анатолій Вертій) носиться від знайомого до знайомого, сподіваючись вибити свої борги. І нарешті доїжджає до вдовиці Попової (Юлія Загальська), яка обзиває його ведмедем і гнівається не на жарт. Але, як відомо, від ненависті до кохання — один крок...

На тій самій конячці, вже у другій дії, «метушиться» в пошуках гідної нареченої поміщик Іван Ломов (Олег Волощенко). Сватання до дочки Чубукова Наталії (Анна Бахмут) перетворюється на іскрометний діалог майбутніх чоловіка та дружини. Самовразливість Ломова гіпертрофована, актор падає, спотикається, не тримається на ногах від хвилювання, всі його дії перебільшені за емоціями. Комедійність перепалки потенційної подружньої пари перероджується в фарс і «доходить» до вищого градуса кипіння акторської ексцентрики. Таким самим високим був градус глядацького сприйняття. У двох діях вистави зайнятий Юрій Маліков, який зіграв лакея Луку та поміщика Чубукова. Виконання цих протилежних ролей продемонструвало здатність актора до талановитого перевтілення. У кожному образі він знайшов характерні, виразні риси, що зробили персонажів життєвими, яскравими, колоритними. У цій виставі були відзначені А. Бахмут («Краща молода актриса»), Ю. Маліков («Краща роль другого плану»), О. Волощенко («Краща чоловіча роль»).

Ще два дипломи відвіз додому колектив Полтавського українського музично-драматичного театру ім. Гоголя, що показав свою версію «Лісової пісні» Лесі Українки («За кращу режисуру» — Владислав Шевченко і «За кращу жіночу роль» — Тетяна Любченко). Шевченко — режисер молодий, і зрозумілим є його бажання подивитися на класичний твір очима сучасної людини. Робить режисер це шанобливо, з повагою, зберігаючи дух поетичної притчі Лесі Українки, осучаснюючи її лише хореографічним малюнком стилізованих танців, що пластично коментують історію кохання Мавки та Лукаша. Поезія Лесі Українки тут органічно підтримується поезією руху, музики. Найбільший успіх вистави — образ Мавки (Т. Любченко дуже переконлива в цій ролі). Ніжна, щира, відкрита та чиста, наче сама природа. Як безпосередньо віддається вона своєму почуттю, розцвітає вільно, як квітка навесні, і так само беззахисно гине, не маючи сили протистояти чужій волі. У виставі знайдено гармонійний баланс класичного сприйняття і сучасного трактування. Постановник з’єднує душі Мавки та Лукаша після смерті — «...Я буду вічно жити»...

У чому цінність класичного слова? У тому, що через століття воно несе нам, сьогоднішнім, щось дуже важливе про нас самих. По-різному можна втілити на сцені це класичне слово — несподівано, ново, актуально, традиційно. Головне — не загубити того цінного, справжнього зерна, закладеного в ньому...