«Iсторії – це ми»

«Нам потрібно зв’язати часи в культурі. І дуже добре, що серед нас є людина, яка «застала» два століття. Я дивуюся, скількох людей Сергій Васильович знає особисто, і дуже пощастило газеті «День», що він може доносити нам цю ціннісну інформацію», — так Лариса Івшина представила літньошколярам кінокритика та сценариста, лауреата премії імені Джеймса Мейса, заступника голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, автора газети Сергія Тримбача. Протягом всієї розмови пан Сергій не тільки ділився власним досвідом і оцінками кінематографічного процесу, а й поринав у дивовижні спогади минулого.

«СЛУХАЙТЕ ТЕ, ЩО ГОВОРЯТЬ СТАРШІ»

С. Т.: — Одного разу я говорив із письменником Андрієм Содоморою, питав про його запас пам’яті — у скількох століттях він живе. Він відповів, що це десь зо три тисячі років, бо ж він, окрім всього, перекладає з давньогрецької і римської. А я от живу здебільшого на рубежі дев’ятнадцятого — двадцятого століть, — так склалося.

Коли мені було стільки ж років, скільки вам нині, то я жив багато в чому спогадами моєї бабусі. Перебуваючи нещодавно в Одесі, згадав історію з її життя, коли вона, проста сільська молодиця із Кіровоградської області, вирушила в Одесу до свого чоловіка, що лежав поранений у госпіталі. На той час, у 1916 році, це була значна подія. Бабуся про це розповідала і дітям, і онукам. Це зараз двадцятичотирьохрічні можуть поїхати куди завгодно, а для  жінки, котра далі довколишніх сіл не була, подорож в Одесу стала  величезною подією. Коли вона розповідала про це, то я називав це Одіссеєю. Насправді такі розповіді розширюють часопростір нашого життя, тому слухайте те, що розповідають старші. Бо часто молоде покоління просто ігнорує такі спогади. Історії — це ми. Існує багато версій значення слова «історія», одна із них — «слухати розповідь».

Колись Роман Ширман, за деякої моєї участі, зробив фільм «Небезпечно вільна людина» — про Сергія Параджанова. А власне про нього розповідає сам митець, бо практично все, що ми знаємо про нього, оповів він сам. Параджанов є одним із прикладів міфотворців, коли людина є творцем історій-міфів. Міф — це те, що озвучується і перетворюється на живу матерію, це не вигадка і не брехня. Це щось таке, що реально матеріалізується. Міф сидить у моїй свідомості міцніше і видається правдивішим, ніж щось реальне. Тобто міф — це гіперреальність.

В принципі, це може бути особливістю кожної людини, якщо вона поставить за мету розказувати історію про саму себе, створювати свою історію, тому слухайте передусім своїх рідних і близьких, цікавтесь історією свого роду. Радянський час вирізнявся тим, що в нас відсікалася історія свого роду. Мало хто знав про свій рід, далі діда і баби не заходили. Зараз ми живемо у трохи інший час. Зокрема, це повинно виявлятися у сфері персонального життя. «Народ» складається з «на» «рід»: кожен народ складається із родів — сімейних гілок. А у нас навіть не має достатньо творів, які б розповідали історію свого роду, скажімо, за 100 років. Тільки недавно було створено серіал «Століття Якова» на 1+1. Це правильний підхід: пізнання свого роду не на рівні епосу, не на рівні великої історії, а з боку персональних історій. Тому не соромтеся вигадувати про себе історії. Тільки вигадка має будуватися на чомусь реальному.

Тому вам така моя маленька практична порада: у будь-чому треба розвивати свою фантазію і навчитися цю фантазію заводити у річища якоїсь історії, яка буде зрозуміла. Бо історії роблять не тільки герої, а й такі прості люди, як наші бабусі, дідусі, батьки. Треба розуміти, що жодній владі ми не потрібні як учасники історії. І не треба чекати від влади, що вона буде ліберальною, демократичною. Якщо ви самі не будете відчувати себе повноцінними учасниками історичного процесу, то так і залишитесь на периферії життя. А якщо ви не хочете опинитися там, то виявляйте це не тільки вчинками, а й у сфері творення текстів. Бо текст є ланцюжком слів, кожне з яких несе в собі прихований внутрішній образ.

«ЖУРНАЛІСТ — В ІДЕАЛІ МОРАЛЬНА ЛЮДИНА»

С. Т.: — До речі, на Одеському міжнародному кінофестивалі я подивився грузинський фільм, який називається «Мандарини» (2013), він є досить відомим і навіть потрапив у шортліст «Оскара» серед кращих іноземних фільмів. Фільм оповідає історію естонців, які жили орієнтовно 100 років в Абхазії, і коли там почалися відомі воєнні події 1990-х років, більшість із них повернулися на історичну батьківщину. Лише кілька залишилися, серед них — головний герой, якого блискуче грає Лембіт Ульфсак — знаменитий за радянських часів естонський актор. Сюжет розгортається таким чином, що в його хаті опиняються двоє ворогів: грузинський солдат, який воює на боці Грузії, і чеченський найманець, який воює на боці Абхазії. Обидва поранені, і обидва горять ненавистю один до одного.

Герой Лембіта Ульфсака є моральною людиною — забуте нині словосполучення. Взагалі, що таке моральна людина? Хочу згадати Іммануїла Канта. Ви, мабуть, знаєте знамениту фразу Канта про те, що найбільші два дива у світі — це «зоряне небо над головою і моральний закон у самій людині». Ця красива фраза не є випадковою для Канта. Він вважав, що мораль не є зовнішнім принципом. Це принцип, який ти сам знайшов у собі, виробив і йому відповідаєш. Герой Ульфсака у фільмі «Мандарини» — людина залізних принципів. Тож, потрапивши в поле цієї моральної людини, оці два вороги поступово втрачають ворожість один до одного і перетворюються на соратників. Висновок простий: війни починаються і тривають там, де підміняються закони моралі, де немає моральних людей, немає моральних авторитетів.

В Україні вони є, але їх відсунуто на периферію. Скажімо, Ліна Костенко є безумовним моральним авторитетом, до неї дослухалися б, але хто її чує? Хоча президенти обов’язково в день народження приїжджають до неї додому, кланяються, розказують, як шанують ба навіть люблять її, але насправді це відбувається лише тому, що вони її побоюються. Виявляють такі собі ритуальні ознаки пошани. Моральні люди в цій системі координат не потрібні.

До речі, і журналіст — це теж, в ідеалі, моральна людина. Людина, яка власним прикладом, власними текстами і вчинками працює на створення такої атмосфери, яка унеможливлює ці війни, які ведуться.

«КІНО МАЄ ДАРУВАТИ ЛЮДИНІ НАДІЮ»

Любов РИБАЛКО, ОНУ ім. I. Мечникова:

— 22 липня закінчився Одеський міжнародний кінофестиваль. Цього року було представлено дуже багато українських стрічок, тобто, можна сказати, вітчизняний кінематограф зростає. Як ви оцінюєте загалом цьогорічний фестиваль? Яке враження на вас справили стрічки-переможці?

С. Т.: — Я не був на Одеському фестивалі лише один раз за вісім років, на першому взагалі був членом журі, тож можу порівнювати. На мою думку, це дуже пристойний фестиваль. Знаменитий актор Богдан Ступка, якого, на жаль, уже п’ять років немає з нами, років десять тому дістав чималу суму грошей на Київський фестиваль, але команда, на жаль, у нього не склалася. Так що не все впирається у гроші. ОМКФ має досить професійну команду. І якщо перший фестиваль 2010 року мав мало українських фільмів, то зараз це не так. Щодня це були не просто покази, а прем’єри. Серед яких — видатний фільм Сергія Буковського «Головна роль». До речі, в підсумку фільм виявився найкращим у міжнародному конкурсі документальних фільмів, і Ніна Антонова (мама Буковського) здобула нагороду за кращу жіночу роль.

Серед інших фільмів можу відзначити «Припутні» Аркадія Непиталюка. Смішити — це насправді рідкісний талант. Сьогодні ми маємо дуже мало комедійних акторів. Цього року в Україні розпочала роботу українська Кіноакадемія, створена за принципом «Оскара». Так-от, у номінації «кращий короткометражний фільм» академіки проголосували за фільм «Кров’янка» того ж Непиталюка. А «Припутні» — це радше трагікомедія, яка зроблена на матеріалі Чернігівської області: мати і дочка їдуть із Ніжина в село до своєї бабці, і з ними в дорозі трапляються різні кумедні й трагічні історії.

До речі, мене інколи запитують журналісти, коли саме поновилось державне фінансування кіно. Парадоксально, але факт — за Віктора Януковича, і це було 160 млн гривень — 20 млн доларів на той час. До речі, сьогоднішні 500 млн, які передбачені бюджетом на кіно, — це ті ж самі 20 млн доларів. А середня вартість одного європейського фільму на сьогодні становить приблизно 10 — 15 млн. Тобто ми робимо півтора європейських фільми. А кажуть, що 500 млн — це такі великі гроші. Хоча при цьому умудряються зробити до 100 картин. Звичайно, не тільки повнометражні, а й короткометражні, анімаційні, документальні фільми. Але, перш за все, індустрія визначається повнометражними ігровими фільмами.

На ОМКФ, зокрема, були представлені також фільми країн Балтії — Латвії, Естонії та Литви. Відтак мене не могла не вразити цифра. В Естонії живе удвічі менше людей, аніж у Києві, але там надається 10 млн євро на фільмовиробництво, тобто 300 млн гривень. А в нас кажуть, що 500 млн — це забагато для України. Разом з тим, частка естонських фільмів у прокаті дивовижним чином становить 10%.

Iлона ЛОЖЕНКО, КНУТКіТ ім. I. Карпенка-Карого:

— Під час бесіди з учасниками Літньої школи «Дня» 2013 року ви сказали, що основна проблема українського кінематографа — зміна поколінь. Старші режисери втратили форму, а молоді ще не набули досвіду та сміливості. Тому розмай українського кіно ще попереду. Відтоді минуло чотири роки, чи є якісні зміни на краще? Що зараз необхідно українському кіновиробництву найперше: технологічна підтримка, залучення іноземних фахівців, можливо, проведення на конкурсній основі відбору кращих сценаріїв?

С. Т.: — По-перше, за ці чотири роки справді все змінилося на краще. Одна печаль — жоден український фільм справжнього комерційного успіху не мав. Сьогодні, якщо ви хочете зробити фільм з участю держави, то ви повинні подати проект на конкурс у Державний комітет з питань кіно. Саме там проводиться конкурс цих проектів, і, за новим законом, ви можете отримати до 80% бюджету. Але це великі суми — інші 15, 20, 30%. А коли продано 50 — 100 тисяч квитків, це дуже мало.

Кіно має дарувати людині надію. На жаль, в українському кіно відсутній контакт з аудиторією, з її колективною підсвідомістю. Зараз, на жаль, ми майже не маємо комедій. Взагалі, потрібна індустрія, а в нас 160 кінотеатрів на всю Україну. Це дуже мало. Тут все йде в комплексі. Також є велика проблема сценарних кадрів. Тож якщо ви відчуваєте в собі здібності до цього — розвивайте їх, позаяк професія драматурга досить запитана зараз.

«ТРЕБА ВИВЧАТИ ЗАПИТИ АУДИТОРІЇ»

Олександр ПОДВИШЕННИЙ, Національний університет «Острозька академія»:

— Сергію Васильовичу, в постмайданному кінематографі активізувалася історична течія, також були спроби пародіювання голлівудських молодіжних стрічок. Яким має бути сучасний кінематограф? Які жанри варто розвивати найперше?

С. Т.: — Цікавий факт: рік народження кінематографа — 1896-й — збігається з датою виходу книжки Зиґмунда Фрейда «Тлумачення сновидінь». Тобто, по суті, кінотеатральний перегляд — це сон. Із самого початку, коли брати Люм’єри відкрили кінематограф для світу, вони думали, що відкрили просто трюк, і все. І тому кіно перших двох десятиліть було складовою тодішніх ярмаркових подій. До речі, зараз до цього практично повернулися. Чимало кінозалів розташовані в торговельних центрах. Відповідно, і фільми такі, там смішно показувати щось серйозне. Перші два десятиліття сеанс складався із 10—20 стрічок. Часто все знімали одним кадром. Із часом кіно стало мистецтвом.

Український кінематограф для того, щоб стати популярним, має зважати на запити аудиторії. Історичні бойовики потрібні теж. Але це доволі вартісна річ — зняти навіть невеликий історичний епізод, тим більше — зі спецефектами. Комедії простіші в плані бюджету, але потрібні таланти. Може бути дуже смішний сценарій, але якщо актори не смішні, то це не матиме сенсу. І мелодрами, безумовно. До речі, фільм Олеся Саніна «Поводир» у цьому сенсі — дуже сильна картина. Чи «ТойЩоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка — теж приклад такого формату, який потрібен нашому кінематографу.

...Треба вивчати запити аудиторії і прогнозувати, які фільми, які жанри, на якому матеріалі будуть успішними.

«ДОВЖЕНКО РОБИВ НЕ ПРОСТО ФІЛЬМИ, А Й ТВОРИВ ПЕВНУ МІФОЛОГІЮ»

Антон СЕСТРІЦИН, університет Карлтон, м. Оттава, Канада:

— Ви знали особисто, а також досліджували творчість багатьох великих митців. Чий досвід, можливо, найбільше на вас вплинув, про кого найчастіше згадуєте? До чиєї спадщини радите звернутися нам?

С. Т.:  — Зараз я викладаю історію кіно в університеті імені Шевченка на кафедрі кіно і телебачення, яка з’явилася там нещодавно. Якось після лекції про Довженка до мене підійшла студентка і сказала: «Знаєте, якби я не знала, коли помер Довженко, я подумала б, що ви були з ним особисто знайомі!» Я написав книжку про Довженка, в якій є рівно 800 сторінок. Річ не в кількості, але і в ній також. Ця людина міфологічна. І він, як і Параджанов, сприяв створенню міфу про себе як про особистість.

Був такий режисер Ігор Савченко, серед його робіт — «Богдан Хмельницький». Хороший фільм насправді, класний фільм, професіональний, краще, може, аніж у Довженка. Але хто зараз згадує про Ігоря Савченка? Навіть його учні, серед яких був Сергій Параджанов, нічого про нього не розказують. Тому Довженко — це ще й приклад людини, яка робила не просто фільми, а й творила певну міфологію, яка є міфологією персональною, і водночас це міф про Україну. Ви знаєте, мабуть, що його врятував Сталін. Довженко опинився у списках українських інтелектуалів, які були поставлені «на виліт». На нього чекала доля Миколи Куліша, Леся Курбаса і багатьох десятків інших митців.

Уявіть собі 1933 рік, його останній фільм «Іван» піддано нещадній критиці в пресі. Довженко, знаючи вже, що він у списках, разом із дружиною Юлією Солнцевою їде в Сухумі й, по суті, там переховується. Але тодішній керівник Держкіно його знаходить і викликає в Москву, обіцяючи аудієнцію зі Сталіним, попередивши, що в жодному разі не можна заїжджати ні в Київ, ні в Харків, тому що там чекає арешт. Розумієте ситуацію: з одного боку — небезпека арешту, а з другого — на тебе чекає сам Сталін. Здавалося б, якщо на тебе чекає вождь, то який може бути арешт? І справді, Сталін його приймає, підводить до мапи Радянського Союзу... Довженко починає говорити, що треба будувати нові міста, створювати комуністичне майбутнє... Він справді був лівим. Тоді майже всі митці були лівими, і це пояснює, чому європейські інтелектуали зі співчуттям та симпатією ставилися до Сталіна, адже він теж був «лівак», тобто людина, цілковито переконана в тому, що все, що є, потрібно зруйнувати, насипати новий шар і будувати абсолютно нове суспільство. А за тодішніх умов людина була, по суті, рабом. Рабське існування — не достойне людини. Бачите, за відомим висловом про дорогу в пекло... Хотіли-то іншого — розкувати людину, а натомість обернули в рабство мільйони людей. Я вже не кажу, що їх морили голодом, нищили й таке інше...

Словом, Довженко після цього перетворюється на такого собі придворного режисера. Сталін фактично стає його продюсером. Наприклад, він замовляє йому фільм «Щорс», більше того — читає варіанти сценарію, не приймає їх. Він вважав, що потрібно, щоби Щорс був інтелектуалом. Сталін іноді навіть запрошував Довженка на нічні прогулянки Москвою. Про це я можу дуже багато говорити, але Довженко продовжує мене надзвичайно цікавити, попри все.

Щодо тих, кого я досить близько знав. Наприклад, Богдана Ступку. Я доволі часто з ним зустрічався. У нього завжди були великі ролі в театрі, а це важко. Я заходив до нього після вистави до гримерки і бачив, яка то була важка праця. Він прожив майже 70 літ. Виставу «Тев’є-Тевель» я бачив не менше ніж десять разів. Вона йшла десь 25 років, уявляєте? Упродовж чверті століття неможливо було дістати квитки. Ступка — це величезний талант, помножений на дисципліну. Актори зазвичай не доживають до такого віку. А ті, хто залишається, можуть бути нецікавими. А от Ступка добирав і добирав, виходячи на нові рівні. Він значною мірою сам себе створив...

«ДЖЕЙМС МЕЙС — ЗРАЗОК АБСОЛЮТНО МОРАЛЬНОЇ ЛЮДИНИ В СУЧАСНОМУ СВІТІ»

Марія ОРИЩИНА, ЛНУ ім. I. Франка:

— Минулого року ви стали лауреатом Премії імені Джеймса Мейса. Що для вас означає ця премія?

С. Т.: — Ви, напевно, знаєте, що Премія ініційована редакцією газети «День». Ви знаєте, мабуть, чому? Бо Джеймс Мейс — це американець, який так багато зробив для України і для того, щоб період Голодомору був інституціалізований. Але коли він переїхав в Україну, то він тут виявився не дуже потрібним. І тоді газета «День», Лариса Івшина прихистили його тут. Отже, жодна інша газета, жодна інша редакція не мали б морального права присуджувати таку премію. Тому для мене, як я зазначив на початку про моральну людину і силу її впливу, Джеймс Мейс справді домігся того, чого він домігся, ще й тому, що в ньому був цей моральний стрижень. Він виробив якісь уявлення про той же Голодомор та інші історичні події і йшов за ними, не відступаючи. До речі, така людина не зневірюється, позаяк не розраховує на якісь зовнішні почесті, похвали чи овації. Тому для мене Мейс — зразок абсолютно моральної людини в сучасному світі. І ця нагорода виявилась для мене приємною несподіванкою. Але разом із тим ця несподіванка змусила мене замислитись щодо феномена Мейса і того, що потрібно бути гідним цієї Премії.

Літня школа журналістики проходила за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні