Казантипський тупик

Поручика Ржевського просять розповісти «анекдот із каламбурчиком». «Мені наснився сон, панове, що я в пустелі, а навколо — пісок і лайно», — говорить Ржевський. «А де ж тут сіль, поручику?» «І ніякої солі, панове, пісок і лайно, пісок і лайно».

Ви чули про це. Може, читали, може, бачили по ТБ. Казантип. Організатори вважають його найбільшим на всьому пострадянському просторі фестивалем молодіжної музики, нової молодіжної культури. Наприкінці серпня до руїн недобудованої Кримської АЕС приїздять молоді люди з усього колишнього СРСР, щоб... Щоб що?

Я поїхав на фестиваль, щоб розібратися навіщо він проводиться, що хочуть отримати від фестивалю його учасники і організатори. Це не нарис і не хроніка, якщо ви хочете дізнатися скільки народу було цього року і які ді-джеї тут виступали краще відразу припиніть читати.

... Початок. Величезна естрада. Південна ніч добряче віддає марихуаною, по-простому — анашею. З іншими, потужнішими психоделічними засобами проблем також ніяких немає. Просто вони не пахнуть. Найпоширеніше казантипське сміття — використані шприци і презервативи — вже хрустить під ногами.

Приблизно дюжина молодих людей із факелами й оголеними торсами з’являється на сцені. Їм, мабуть, належить символізувати собою силу і гармонію молодості. У непевному світлі факелів видно сотні молодих людей, які з нетерпінням чекають на видовище. Ведучий, вельми задоволений собою, повідомляє, що головне в цьому житті — це пляж, берег моря, сцена з рекламою «Птюча», музика, алкоголь, секс, наркотики. «Ви тут, — оповів він тим, хто зібрався, — для того, щоб слухати музику, веселитися, займатися коханням, відриватися на повну котушку». Ті, що зібралися, загалом погодилися.

Я бродив берегом, міркуючи над запитанням «навіщо?»

— Море, сонце, дешеве життя, секс на природі, — відповіла мені 19-річна Олена з Москви.

— Невже так цікаво?

— Та ні, набридає.

Дівчина відвернулася і знову почала танцювати набридлий рейв. Олена виявилася єдиною людиною із декількох десятків опитаних, яка на запитання «навіщо?» дала докладну відповідь. У інших справа обмежувалася репліками на кшталт «Прикольно» або «Та пішов ти...».

Майже відразу мною оволоділо відчуття безглуздя заходу, якого я не міг позбутися всі дні перебування на Казантипі. Тисячі молодих людей хаотично рухалися навколо, намагаючись загнати себе в екстатичний стан наркотиками, музикою, алкоголем. Ті, яким це з якоїсь причини не вдавалося, виглядали найнещаснішими людьми на світі. Вони були мляві, сумні, але міцніше і міцніше стискали зуби, стрибали до знемоги на танцпідлогах, закидалися щоразу більшими дозами в очікуванні довгожданого «приходу». Адже, якщо «не вставить», якщо не забудешся, то доведеться почати думати, і звідкись із глибин може піднятися запитання «навіщо», запитання якого на Казантипі всі, здається, дуже бояться.

Були тут і ті, хто гарячково симулював веселощі і обіцяний ведучим «відрив», лише б оточуючі не здогадалися, що їм зовсім не так добре, як здається. Таких легко впізнати за неприродною, застиглою усмішкою, напружено-механічними рухами і сумними-сумними очами.

... Бути як всі. Слухати музику, колотися наркотиками, займатися сексом не тому, що так уже сильно хочеш цього, а щоб не відриватися від колективу, щоб бути як всі. Бути як всі.

Пустота. Немає сенсу, немає відповіді на запитання «навіщо?». А сенс нам ніхто і не обіцяв. Старші готові дати нам наркотики, музику, моду, стиль, все що завгодно, але не сенс. Сенс народжується всередині — окремої людини і покоління. І поки ми не знайдемо відповідь на це запитання, сірий простір життя покоління дев’яностих буде обсипано використаними шприцами і презервативами. І ніякої солі, панове.

У зв’язку з Казантипом мені чомусь пригадалися події тридцятирічної давності. Те, що сьогодні називають постіндустріальною революцією. Тоді, наприкінці шістдесятих, покоління молодих кинуло виклик усьому суспільству. «Забороняється забороняти», «Будемо реалістами — зажадаємо неможливого» — під цими лозунгами паризькі студенти билися на барикадах із поліцією, а американські захоплювали свої кампуси, щоб встановити у них царство справедливості.

Ці люди не були непохитними революціонерами, яким чуже все людське. Вони також танцювали, вживали наркотики, кохалися, але у них був сенс. Їхнім сенсом стали свобода і творчість, відмова від норм, що закам’яніли, і вони захищали його. І секс, і наркотики були для них не просто способом убити час наповал, не самою в собі метою, а засобом досягнення нових ступенів свободи. Зараз нам важко зрозуміти їх. Від концепції вільного кохання шістдесятих залишилося просто потрахатися, а від наркотичної творчості — вколотися і забутися. Нам важко їх зрозуміти, але ми повинні знати, що саме вони сьогодні правлять світом. І не від природного ходу речей — мовляв, покоління змінилися, а тому, що вони створили цей світ. Вони не просто вимагали неможливого, вони його створювали.

Після барикад на паризьких вулицях і спалених американських прапорів вони винайшли всепланетні комп’ютерні програми, обплутали світ павутиною Internet, вигадали генну інженерію, побудували громадянське суспільство, знищили «імперію зла» — СРСР. Вони мріяли і їхні мрії збулися. Справжнім мріям властиво збуватися.

Молодь — це не просто люди певного віку. Молодість — це завжди опозиція старому, нерухомому, рутинному, віджилому. Молодість — це час оновлення, простір нестримного і ризикованого життя. Це високі цілі, радість творення, спрямовані в завтра мрії. У молодого не може бути згаслого погляду. Саме тому мені здалося, що молодих на Казантипі майже і немає. З такою маніакальною затятістю час вбивають лише пенсіонери, які вважають себе зовсім уже втраченими для життя. Моя бабця на запитання про сенс тієї чи іншої дії (наприклад, перегляду телесеріалу — для пенсіонерів це спосіб досягти екстатичного стану не гірший, ніж наркотик для молодих) протяжно тягне «ну-у-у, я не знаю» з таким же виразом, як і юна рейверша, яку я зустрів на Казантипі...

Але повернемося до фестивалю. Якщо самі його учасники не знають, навіщо він їм потрібен, доводиться звертатися до професіоналів. На моє запитання про сенси Казантипа відповідає відомий гуманітарний технолог Володимир Грановський: «Мені здається, що однією з цілей учасників Казантипа може бути своєрідний експеримент над собою. Скільки я можу витримати ці умови, чи можу я танцювати цілий день, займатися сексом при всіх на пляжі? Отакий екстремальний туризм. Я далекий від того, щоб засуджувати їх за це. Молодість — це такий стан, коли дійсно можна не спати ночами, пити, перебувати в екстремальних умовах: організм це дозволяє. Однак така експлуатація своїх ресурсів призводить до вироблення такого способу діяльності, коли людина не розвиває своїх здібностей, але експлуатує дані йому від природи. Тому, коли вони внаслідок природного ходу часу вичерпуються, людина опиняється в ситуації тупика. Така ж стратегія в інших ситуаціях призводить до неможливості знайти роботу, та й взагалі своє місце у житті: адже в сучасних суспільствах соціальне життя побудоване передусім на створенні нових ресурсів, а не на експлуатації наявного. Людина тоді тільки може створювати новий ресурс для себе самого або для навколишніх, коли її дії мають мету, коли вона знає і може відповісти на запитання, навіщо вона це робить, коли вона сама його ставить і сама на нього відповідає кожною своєю дією... В іншому випадку набагато зручніше експлуатувати те, що є, як це й відбувається на Казантипі...»

Якщо зважати на все це, виходить, що фестиваль — не така вже й безневинна подія. Казантип стає символом певного способу життя, особливої життєвої стратегії, спрямованої зовсім не на успіх. Виходить, що рейв-культура — просто своєрідна форма соціальної депресії, що учасники Казантипа — люди без майбутнього. Я аж ніяк не впевнений, що мої висновки правильні, більш того, щиро сподіваюся, що помиляюся.

Хоча для себе вирішив категорично, що більше на подібні заходи мене й калачем не заманиш. Немає там ніякої солі...

№181 23.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»