Казка про війну

Нині відома голлівудська примадонна перебуває на особливому рахунку в акул світової кіноіндустрії. Їй не лише дозволили зняти картину за біографічним бестселером, екранізація якого підвищує шанси на успіх.

Казку як жанр від не казки відрізняє не стільки фантасмагорична природа зображуваних подій, як світогляд автора, який, щоби стати казкарем, має не лише вірити в чудеса, а й сприймати світ у чорно-білому протистоянні добра і зла. Тому реальну історію (на цьому прикладі — біографічну книжку Лаури Гілленбранд) можна перетворити на казку, в якій функції добра і зла чітко розподілені поміж героями і немає жодного сумніву в перемозі добрих сил. З іншого боку, казковий сюжет можна представити на екрані як цілком реальну історію, де добро і зло борються між собою і в душах неоднозначних героїв. Анджеліна Джолі, хоч і взялася екранізувати реальну історію, але виявилася казкаркою.

У фільмі йдеться про американського олімпійця Луї Замперіні (його грає Джек О’Коннелл), котрий у роки Другої світової війни служив на Тихому океані в лавах ВПС США і 1943 р. потрапив у полон до японців, де пробув аж до завершення бойових дій. Тяжкі випробування молодого янкі та його земляків і становлять основу кіноісторії, яка розпочинається кадрами бойового польоту і згодом переходить у ретроспективні спогади про хуліганське дитинство та спортивну юність героя. Є тут і позбавлений внутрішньої динаміки великий епізод про перебування трьох пілотів, які врятувалися після авіакатастрофи, в Тихому океані. Вони дрейфували надувними човнами протягом 47 днів, і вже сама ця подія могла би стати приводом для окремого фільму.

Між тим, Джолі розповідає всю сповнену драматизму військову історію справного бігуна, котрий волею долі потрапив у м’ясорубку війни. Забравши у глядача аж дві години, акторка, яка повірила у свій режисерський хист, не подбала про те, щоб ця історія тримала нас у напрузі, а герой викликав би сильніші почуття, аніж просто симпатію. Її картина позбавлена інтриги, позаяк фінал зовнішнього сюжету нам відомий (хлопець виживе), а вибудувати внутрішній, глибинний сюжет, який передавав би психологічну боротьбу персонажів, знаменита акторка не зуміла. Їй завадила це зробити не лише відсутність режисерського досвіду, а й надмірний американський патріотизм, через який герой є втіленням усіх чеснот, тоді як його антагоніст, японський капрал, виглядає покручем, недолюдком. Мало того, що Джолі порушує закони драматургії і фільм вийшов політичною агіткою. Вона ще й грішить проти історії. Не тільки японці виявляли в тій війні невмотивовану жорстокість — земляки Анджеліни Джолі діяли не менш дико, коли мстилися за свої поразки, скидаючи атомні бомби на мирні міста. До всього ж, саме расова політика США, про що нині говорять і американські історики, призвела до того, що ті ж японці шукали способи взяти реванш за приниження своєї національної гідності.