Казки міста

Кожен мріє не лише про своє, а й по- своєму. Якщо навіть вибрати серед безлічі придатних для омріювання тем одну — місто — то варіантів все одно буде безліч: від далекої реальності, куди нестерпно хочеться здійснити подорож, щоб, наприклад, поплавати каналом у гондолі, до ювелірних фантазій з будинками із рубінів і бруківкою із сапфірів (або, скажімо, з будинками з шоколаду й бруківками з мармеладу — не має значення). І тільки зрідка простором мрії стає реальне місто, навіть цілком буденне. Мрія кружляє поміж маленьких старих двориків, напівпрозорих у своїй несучасності голубників, оповитих виноградом балконів, до поручнів одного з яких хтось дуже щасливий (хто тут живе!) прив’язав повітряну кульку. Іноді мрія навіть (перепрошую) зазирає в чужі, освітлені зсередини вікна — у вікна, що приховують не лише чуже життя, а й таємницю.

Якщо в дитинстві у вас був двір, а в найбільш інтригуючому куточку двора були якісь двері, що невідомо куди вели, й ці двері були прочинені (нехай не завжди, але, принаймні, не один раз), і вам за все дитинство забракло чи то часу, чи то сміливості за них зазирнути, а потім через багато років і багато снів (у яких за цими достопам’ятними дверима відкривалися країни й світи, сповнені подій і пригод) ви добиралися до двора дитинства й виявляли, що там усе безнадійно перебудовано, а може й знесено, — так от, якщо з вами сталася така історія або хоча б тінь такої історії, то ви зрозумієте, що мається на увазі під заяложеним словом «таємниця». Саме така таємниця — щемлива, сумна, дещо схожа на сон — присутня в найкращих картинах і малюнках київської художниці Вікторії Руднєвої.

Було б натяжкою, а може й безглуздістю надавати дворам і голубникам Вікторії Руднєвої певного містичного сенсу — й бачити в кожній з її архітектурних фантазій мало не ілюстрацію до історії на кшталт «Зелених дверей» Веллса (хоча «хто знає, що відкрилося йому»?). Заземленість її міста полягає хоча б у тому, що воно цілком реальне. По-перше, це, звісно, Київ. По-друге, всі ці куточки, навіть найдивніші й найпримарніші, можна було б розшукати, якщо, звичайно, їх не знесли.

І все-таки живопис (і частково графіка) Вікторії Руднєвої — це аж ніяк не ностальгія за зникаючим містом. Хоча вона, безумовно, віддає перевагу старим дворикам, пристрасті до старої (в значенні — історичної, а може бути — антикварної) архітектури в неї немає. За бажання вона й у двох хрущовках, що втупилися одна в одну, угледить таємницю — наприклад, таємницю приходу весни. Її минуле — або дитинство (яке, звісно, назавжди закінчилося — разом з усіма його враженнями й таємницями), або й зовсім сон, щось нестале, недоказане, невловиме, пронизливе. При цьому світ, створюваний художницею, є цілком конкретним — і, можливо, саме тому, дивлячись на її «Голубник з дитинства» або «Ранок», неможливо позбавитися думки, що й ти теж це бачив — безліч разів і саме так. Ясність, майже лякаюча, властива тут не лише простору, а й часу — Вікторія Руднєва віддає перевагу ранньому ранку й ранньому вечору, і відтворює ці найневловиміші миті дня у якийсь свій, цілком таємний, спосіб, що дозволяє підключити до зору й інші чотири почуття, відчувши прохолоду, ледь порушену тишу й усе інше, що відрізняє ранній ранок і ранній вечір від інших незліченних митей доби.

Усвідомлюючи граничну суб’єктивність свого світу, художниця і свою першу персональну виставку (в галереї «Ірена») назвала «Моє місто». Проте можливий і інший варіант — «Казки міста».

Власне кажучи, «Казки міста» — цикл не стільки (або не тільки) графічний, скільки літературний. Вікторія Руднєва пише казки. Проте хоч майже всі їх сама ж авторка і проілюструвала, не можна сказати, що між художнім і літературним аспектами її творчості існує прямий зв’язок. Зрозуміло, казки Вікторії Руднєвої — також про місто, й розказані нею історії відбуваються в маленьких двориках і маленьких кімнатках, а діють у них старі фонтани й освітлені вікна. Однак найкраще казки художниці розкривають її спосіб мислення, її манеру бачити — і її манеру домислювати. Незважаючи на зовнішню нескладність сюжету, казки Вікторії Руднєвої залишають те саме щемляче відчуття таємниці, з якою дозволено зіткнутися, але яку неможливо ні осягнути, ні — тим паче — до кінця пояснити.

Як існують «постановочні натюрморти» (до речі, натюрморт для художниці — жанр, мало не більш улюблений, ніж пейзаж), так існують і, умовно кажучи, постановочні пейзажі — або свідомо сконструйовані, або, наприклад, забезпечені персонажами — іноді навіть костюмованими. Подібного хитрування Вікторія Руднєва, загалом, уникає. Винятки поодинокі й зазвичай вдалі, серед них — «Опівнічний квартет», де на маленькому майданчику, оточеному зеленню й старовинними будинками (до речі, майданчику цілком вигаданому або, точніше кажучи, сконструйованому з декількох київських куточків), розташувалися музиканти — гобой, скрипка, віолончель, рояль. Проте Вікторія Руднєва й музика — взагалі розмова особлива і, ймовірно, окрема.