Хто страшніший?

«Що ви відчули, як би почувалися, — починає Ульяненко, — коли б ваша простягнута для привітання рука наткнулася несподівано на порожнечу? Мало того, вам в обличчя регочуть, з піною біля рота, а ще: тицьнули прямісінько в носа, для повного авторитету, дулю. І згодом, навіть не давши відхаркатися, говорили, млосно розтягаючи слова: ну, куди ти бидло прешся, шапку ж не за чином приміряв та заламав». І трохи далі: «цього разу нам нагадали, що не треба вірити тому, що бачиш...». Все це — стосовно фільму польського режисера Єжи Гофмана, котрий нині виходить на український великий екран.

Письменник! Здорово тулить слово до слова, вражає одразу. Щоправда в автора виникають професійні кінокритичні проблеми, які він чесно фіксує: «Найцікавіший нюанс: упродовж перших кадрів ви не можете визначитись, де розгортаються події; ні, ви то знаєте, але побачене якось не кладеться в голові». Ото, бідака, а ще кажуть, що бути критиком легко — прийшов, побачив, написав. А воно он як: не кладеться, й квит. Тут же й підтвердив сказане. «Акцентується, — пише автор про події фільму, — на поразці українського війська під Берестечком. Частковій поразці(...). Гофман забув, що Берестечко географічно знаходиться в Україні, і, що ми воювали за свою незалежність — це чомусь не достукалося до голови творців фільму». Одначе ж як воно могло «достукатися», коли ніякої битви під Берестечком у фільмі немає? У романі Генрiка Сенкевича є, а в гофмановій стрічці немає. Виникає «страшна» підозра, що наш критик або ж не бачив фільму, або ж проспав його наполовину (це одна з професійних кінокритичних хвороб — не раз на фестивалях спостерігав, як критики — журналісти, подивившись початок, солодко засинали, аби збудитись ближче до фіналу; розумному досить!). Усе ж не одірвався ще від письменницького верстата, повірив, що коли є в романі, то мусить бути й у фільмі. А воно ж он як буває. Режисери — народ підлуватий, ілюзіоністи прокляті: дивишся на одну руку, а він іншою щось там вихопить; коли те сталось й не второпаєш. Дивитися треба, й бажано всю картину і так само всю «картинку» — все, що я можу порадити нашому критику- початківцеві.

«Якось віри не йнялося, — продовжує свою нервову сповідь Ульяненко, — Польща ж бо перша визнала незалежність України. І ми простягнули їм руку, щоб витягнути ноги? Чому тоді польському (чи не польському) режисерові не хочеться згадувати Зборів, Пилявці, Жовті Води, Корсунь, де били драгунів та жовнірів Речі Посполитої, встеляючи трупом землю українську». І знову — що називається — пальцем в небо. Бо ж якраз це і є в фільмі, де відтворюються битви, виграні українцями. Що останні не завжди виглядають на екрані шляхетно — так це вже вибачайте. Фільм тим і симпатичний, на мій погляд, що в ньому важкувато запідозрити упередженість: полякам і українцям усього віддається порівну. Й пафос стрічки саме в цьому: не варто битися, бо в кращому разі з того гендель буде мати хтось інший. Радість Ульяненка з приводу того, що «Польща з велетенської імперії перетворилася на карликову державу на задрипанках російської імперії», мені зрозуміти дуже важко. Це з розряду вдоволення з приводу сусідських нещасть... «Польща впала, та й нас привалила» — чи ж не краще пам’ятати Тарасові слова, котрі є найкращим коментарем до подібних інтерпретацій? З однієї імперії втрапили до іншої — і що воно ото нам дало, пане Ульяненко? Хіба що радісно відзначене Вами: «У Варшаві гомоніли вишуканим польсько-російським суржиком». А яким суржиком «гомонять» досі в Києві? Е-ех! Плюєте в обличчя авторам фільму, котрі якраз простягли нам руку, і ще дорікаєте їм же...

І не тільки полякам. Богдану Ступці нагадується, як у одній з вистав бігав «в одному жіночому негліже та пеньюарі, вистрибував зайцем по сцені» (до чого це тут взагалі?). Раз побував у пеньюарі, то, звісно, гетьман зі Ступки нікудишній. Жінки в Ульяненка, нібито ж рафінованого інтелектуала, поваги не викликають. По Руслані Писанці пройшовся, немовби танк. Бо ж жінці «не треба думати, жінка думає зовсім іншим і по-іншому...». Цитую дослівно! Чим думає при цьому сам пан письменник — не нам, вбогим, судити. Хоча йому непереливки: «та у фільмі тяжко розібратися. Де татарин, де шляхтич, де козак. Нам дали наводку: хто страшніший, той і українець». Коли такий українець, яким постає в цій цитованій «рецензії» пан Ульяненко, то й справді моторошно робиться. Ненависть захлюпує очі, «мальчики кровавые» застують все. Хочеться рвати й кусати, бабахати все підряд. Хоча в кінці оцього писання є й «конструктив». «Дайте мені ці дев’ять мільйонів (йдеться про гроші, яких коштувала постановка «Вогнем і мечем». — С.Т. ) — я вам такий фільм про Коліївщину забабахаю, що залущать стіни від Києва до Варшави». Мабуть, і справді б «залущали».

«Лице ненависті», як колись обмовився інший вітчизняний літератор. З таким обличчям взагалі-то на люди краще не показуватися. Бо ж не всі українці такі дикі й страшні — ми нормальний цивілізований народ, хоч би там що і хто не говорив.