Кіно чесних намірів

Криза та втрата фінансування змусили до жорсткої економії: довелося зменшити кількість фільмів у позаконкурсних програмах та ввести платну акредитацію; не відкрилася фестивальна відеотека, російські продюсери в останню мить не дали дозволу на показ фільму «Дурень» Юрія Бикова; нарешті, як припускає слідство, нацисти-гомофоби спалили кінотеатр «Жовтень» через покази стрічок ЛГБТ-тематики, а потім намагалися зірвати сеанси вже в «Кінопанорамі». У таких умовах, скоріше, є дивом, що фестиваль взагалі відбувся.

Цього року головними акцентами «Молодості» передбачувано стали: українське кіно (всього в різних програмах показано більш ніж 40 картин) і документалістика, присвячена Майдану.

•  Вітчизняні фільми змагалися в усіх трьох конкурсних категоріях. У студентській — «Вперед, діти Вітчизни. Сповідь» (режисер — Галина Лаврінець), «Зустріч» (Владислав Робський), «Обличчя» (Нікон Романченко); в короткометражній — «Вигадка» (Катерина Чепік), «Данина» (Тетяна Войтович); у повнометражній — «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофименко. Слід ще згадати Національний конкурс: 30 ігрових, анімаційних й документальних короткометражок. Мало того, наші режисери активізувалися настільки, що «Молодість» запровадила окрему секцію «Українські прем’єри»:  «До побачення, сінефіли!» (режисер — Станіслав Битюцький), «Жива ватра» (Остап Костюк), «Милі мої українці» (Олександр Жовна), «Сестра Зо» (Аліса Коваленко, Любов Дуракова), «Це я» (Анна Акулевич).  Звісно, далеко не всі з цих робіт можна назвати вдалими. Але принаймні тішить кількісний об’єм — давненько в нас не було стільки прем’єр.

•  Майданівська документалістика, судячи з усього, скоро утворить окремий жанр. У «Києві» показали, зокрема, «Чорний зошит Майдану» (автори — студенти й випускники кінофакультету Національного університету імені Карпенка-Карого — Анастасія Лисенко, Ася Хмельова, Юрій Катинський, Анна Гольцберг, Анна Корж, Антон Сьомін, Анна Лисун, Вікторія Жукова, Альона Косінова, Анастасія Крисько, Владислав Рогалевський, Анна Борисова, Аліна Чернобай); «Росія/Україна. Реальність на Майдані» (Павєл Костомаров, Алєксандр Расторґуєв, Сусанна Баранжиєва, Андрєй Кісєльов, Максім Пахомов, Єлєна Хорєва, Беата Бубєнєц, Анна Домбровская, Артур Моряков, Татьяна Віхрєва, Євгєнія Останіна) та «Київ/Москва» киянки Олени Хорьової. Ініціатори «Реальності на Майдані» — російські режисери Павєл Костомаров і Алєксандр Расторґуєв, відомі вмінням організовувати колективні проекти. До речі, їхній «Строк» (Павєл Костомаров, Алєксандр Расторґуєв, Алєксєй Півоваров), присвячений протестам у Росії 2012 року, теж показаний на «Молодості».

Спільна риса постмайданівських стрічок — їхня фрагментована структура. Вони або складаються з невеликих самостійних епізодів, або будуються за принципом альманаху, в них використовується зйомка геть різних операторів, значну частину часу займає спостереження за подіями без будь-яких коментарів. Якщо ж автори зосереджуються на окремих обличчях, то героями й коментаторами стають рядові маніфестанти.

Звісно, організувати єдиний наскрізний сюжет з такою побудовою  доволі складно. Здебільшого ці роботи тримаються за рахунок енергії матеріалу та емоційної пам’яті  аудиторії; зрештою, на екрані будь-яке повстання завжди виглядає ефектно незалежно від майстерності режисера. «Чорний зошит», як, рівним чином, «Росія/Україна», — хвилюючі хроніки боротьби за свободу, й авторам вдалося передати запал і трагедію революційної битви. Тим більший змістовний контраст являє «Строк». Це — стрічка переважно про лідерів «болотних протестів» у Росії. Від перегляду лишається відчуття, близьке до подиву: наскільки в нас було все інакше; наскільки ми не залежали від політиків, навіть опозиційних, спираючись на самоорганізацію та солідарність,  завдяки чому й перемогли.

•  «Київ/Москва» стоїть дещо окремо. Спочатку цим фільмом опікувалось одне, відоме своєю пропутінською позицією, київське видання, котре намагалося показати, що росіяни й українці не такі вже різні, й взагалі Майдан не має жодного значення. Зусиллями авторської групи проект вийшов з-під контролю замовників, а підсумком стала серія колоритних замальовок із життя людей різних професій в обох столицях. Особливо дотепними вийшли епізоди про акторку, котра влаштувалася працювати офіціанткою в Києві, й про киргиза-офіціанта в Москві, а також про московського й київського сіромах, котрі заробляють на життя, фотографуючись з туристами в костюмах ведмедів. На жаль, тут така сама біда — нема цілісного наскрізного сюжету, відповідно, нема завершення історії, а врізки з кадрами майданівських маніфестацій не зовсім вписуються у фільм. Та все ж як збірка документальних портретів цей проект відбувся.

Що стосується конкурсів, то організатори, незважаючи на брак коштів, постаралися зробити головний із них — повнометражний — якомога більш концептуальним і структурованим — так, щоб відлунювали теми й жанри. Наприклад, дія «Класу корекції» (Іван Твєрдовський, Росія — Німеччина, переможець  конкурсу) та «Уроку»  (співрежисери — Крістіна Грозева та Петар Валчанов, Болгарія — Греція, приз  ФІПРЕССІ ) розгортається в школі. Перекличка між «Діфретом» (режисер Зересеная Бергане Мегарі, Ефіопія — США, приз Екуменічного журі) та «(Чайтаньї Тамгані, Індія, спеціальний диплом головного журі) в тому, що це судові драми з героями-адвокатами. «Форт Б’юкенен» (Бенджамін Кротті, Франція — Туніс, спеціальна відзнака конкурсу «Сонячний зайчик») і «Країна бур» (Адам Часі, Угорщина — Німеччина) присвячені ЛГБТ-тематиці, а «Вікторія: розповідь про чесноту й жадобу» (Мен Ларейда, Швейцарія, Угорщина) та «Макондо» (Судабег Мортезаі, Австрія) торкаються проблеми міграції. У «Макондо» і «Діфреті» йдеться про варварську  практику викрадення жінок у патріархальних громадах; у  «Я лишуся з тобою» (Артеміо Нарро, Мексика), «Вікторії» та «Діфреті» відбувається щось на кшталт гендерного повстання — жінки в протистоянні чоловічому світу доходять аж до вбивства.

•  «Суд» — героїчна спроба автора зробити соціальний фільм у європейській стилістиці посеред геть інакшої кінореальності. Звісно, тут нема ніяких танців чи паточних пісень — хіба що протестні співи — але й актори максимально стримані, намагаються передавати не правду пристрастей, а соціальну правду своїх персонажів. Ані суддя, ані державна обвинувачка не постають демонами на службі в держави — такі само люди, з таким самим небагатим побутом. На жаль, режисер перебирає з відстороненням, і в підсумку отримує нерухомий монумент власному сценарію, застиглий в монотонних діалогах, одноманітній грі та констатаціях очевидного. Та ж біда з «Діфретом», «Макондо», «Уроком». Це все — соціальні драми, але далі заявки на тематику діло не йде. Загалом більшість фільмів конкурсу «Молодості» — це кіно чесних намірів, не підкріплених переконливими мистецькими висловлюваннями.

•  «Форт Б’юкенен» —   про розмаїття стосунків між людьми: тут є геї, є лесбіянки й гетеросексуали, й усі вони — дружини або партнери військових із відповідними наслідками. Багато жартів і еротики, багато відвертого кітчу, але до комедії не дотягує, бо, власне, нічого змістовнішого за еротику немає. «Країна бур» — навпаки, надзвичайно серйозна річ про стигматизацію геїв, про гомофобію як причину нещастя героїв; на жаль, режисер  знов-таки повторює очевидні речі та, наче цього мало,  влаштовує до смішного патетичний фінал — що нівелює в цілому збалансований фільм.

•  У «Вікторії» переконливо показано кошмар  секс-індустрії й втілено напружений сюжет — ближче до фіналу доходить майже до трилера,  але заважає все та ж прямолінійність. Так само й у «Класі корекції». Зрозуміло, що становище людей із обмеженими можливостями в Росії та загалом в колишньому СРСР жахливе, й режисеру це боліло (знову — чесні наміри), але у своєму прагненні передати ці жахи Твєрдовський настільки згустив барви, настільки перебрав із показом людських вад і всемогутності зла, що в певну мить просто зруйнував елементарну логіку оповіді, хоча й здобув успіх у частини публіки за рахунок відверто мелодраматичних ефектів.

•  «Десь там» німецької режисерки Естер Амрамі було показано на самому початку повнометражного конкурсу, й одразу стало зрозумілим, що це — претендент на Гран-прі (фільм у підсумку здобув також спеціальну відзнаку  Екуменічного журі та Приз глядацьких симпатій у повнометражному конкурсі) .

Головна героїня, молода філологиня  Ноа, що мешкає в Берліні, пише словник неперекладних слів. Завдання геть абсурдне, з академічного погляду, але надважливе для розуміння суті власного існування. Паралельно вона намагається розібратися в стосунках зі своїм хлопцем, молодим німецьким музикантом, і зі своєю галасливою та не завжди дружною ізраїльською родиною.

Про що  «Десь там»? Про складності перекладу. Причому не просто між мовами — а між мовою та реальністю,  між мовою й почуттями. Дослідження Ноа  стосується  не тільки меж мови, а й того, що — за ними. Цього одвічного «десь там», котре не передати ніякими словами; це може бути близьким до мрії або до смерті, або до кохання, але слів для нього нема; й, можливо, знайти нарешті ці слова — й означає зрозуміти сенс власного життя. І це, звісно, завдання не для вченого, а для митця, поета. «Десь там» — кіно глибоке, смішне, сумне й легке водночас — таке, яким тільки й може бути кіно про юність і про дорослішання.

Наявність «Десь там» у конкурсі, так само, як і окремі авторські удачі, розкидані в інших картинах, дозволяють визнати цьогорічну  «Молодість» удалою, попри все.

І, можливо, наступного року до чесних намірів додасться більше мистецтва.

ДОВІДКА «Дня»

«Молодість» — одна з найбільших спеціалізованих кіноподій України та Східної Європи, за версією Міжнародної Асоціації Кінопродюсерів (FIAPF). Кінофестиваль було започатковано 1970 року у вигляді дводенного перегляду студентських короткометражних фільмів Київського державного інституту театрального мистецтва. Відтоді локальна ініціатива набула міжнародної популярності: з 80-х років українці знайомилися з роботами режисерів-дебютантів із інших країн. Головне завдання фестивалю — сприяння розвитку молодого професійного кіно. Перші кроки у великий кінематограф разом із «Молодістю» зробили кінематографісти  Фред Келемен, Том Тиквер, Франсуа Озон, Андраш Монорі, Олексій Балабанов, Денис Євстигнеєв, Стівен Долдрі. Наразі «Молодість» — єдиний кінофестиваль в Україні, що з 1991 року входить до рейтингів FIAPF. 44-а «Молодість» тривала з 25 жовтня по 2 листопада. Основний фестивальний майданчик — кінотеатр «Київ».