«Кінотеатри відімруть, а кіно залишиться!»

Його «Остаточний монтаж — пані та панове», змонтований з понад п’ятисот любовних сцен з культових кінофільмів — як підказка в роздумах про те, що є «справжній фільм про кохання» і «справжній чоловік та справжня жінка» (від «Метрополісу» до «Індіани Джонса», від «Летять журавлі» до «Аватара»). Ця стрічка — експеримент, який можуть оцінити як професіонали, так і недосвідчені любителі кіно. До того ж стрічка стала не просто осідченням автора в любові до мистецтва кінематографу, а й своєрідним дослідженням природи магії кіно, що народжується із загальноприйнятих кліше.

Сьогодні 38-річний Дьордь Палфі — зірка європейського кіно. Перший великий успіх режисерові приніс дебютний фільм «Гикавка», що вийшов 2002-го і отримав багато призів на міжнародних кінофестивалях, зокрема й київської «Молодості». Чимало галасу зчинили й наступні його стрічки — «Таксидермія» та малобюджетна «Я тобі не друг», побудована суто на імпровізації як акторів-аматорів, так і її і творців.

Прем’єра фільму «Остаточний монтаж — пані та панове» відбулася на ювілейному Каннському кінофестивалі, на якому він закривав традиційну програму «Каннська класика». Також ця стрічка закривала ХХII Міжнародний фестиваль документальних, короткометражних ігрових та анімаційних фільмів «Послання до людини», який нещодавно завершився у Санкт-Петербурзі. Після російської прем’єри Дьордь Палфі дав ексклюзивне інтерв’ю газеті «День».

— Ти називаєш «Остаточний монтаж...» «переробленим фільмом». Невже бачив повністю всі стрічки, епізоди з яких у ньому використано?

— Ні — десь на 95%. Але це ті фільми, які мені подобаються, і я сам їх відбирав. Решту вибирали редактори, коли ми почали працювати над цим проектом. Вони додали епізоди зі своїх улюблених фільмів, які я не встиг переглянути.

— Розкажи, звідки в тебе з’явився інтерес і любов до кіно?

— Усе почалося в дитинстві (10-11 років), коли побачив «Зоряні війни». Чесно кажучи, я не зовсім тоді розібрався в сюжеті, але мене приголомшила візуальна складова фільму. Це було одним з найяскравіших вражень мого дитинства. Під враженням від «Зоряних воєн», на кишенькові гроші купив камеру і разом з друзями почав знімати любительські стрічки в стилі гангстерських. А з часом зрозумів, що хочу стати кінорежисером. Ось так я прийшов у кіно.

— Використані в «Остаточному монтажі...» оригінальні сцени часто-густо набувають прямо протилежного значення. Таке явище називають «ефектом Кулешова». Як спало на думку зробити такий фільм?

— Про «монтажне кіно» вперше дізнався років 13 тому, коли був студентом Будапештського університету. Прочитав про це в одному з угорських журналів про кіно, і захотів зробити щось подібне. Але в мене тоді не було грошей на реалізацію такого проекту. А торік виникла протилежна ситуація — я хотів знімати новий фільм, але оскільки коштів на нього не вистачало, вирішив повернутися до своєї старої ідеї і взятися за монтажне кіно. Зібрав команду, і ми почали думати над сюжетом. Спочатку варіантів було два — любовна історія та історія протистояння добра і зла, з «позитивним» і «негативним» героями. Зупинитися вирішили на першій, оскільки ми зрозуміли, що любовну історію набагато легше розповідати. Спочатку накидали кістяк сценарію, а потім почали опрацьовувати його в деталях.

— Твої фільми мають великий успіх в європейських країнах. Чи можна те ж саме сказати про твою рідну країну? Яка у них прокатна доля в Угорщині?

— «Остаточний монтаж...» ще не був у прокаті! Було кілька спеціальних показів, які збирали повні зали. Але як і попередні мої фільми, не думаю, що його в Угорщині чекає особливий успіх у прокаті. Проблема в тому, що угорські глядачі в принципі не люблять ходити на вітчизняні фільми. Вони думають, що це нудні, дешеві й часто-густо незрозумілі стрічки. Немає у нас і підтримки на зйомки і просування стрічок від держави.

— Але ж свого часу угорське кіно по-справжньому «гриміло»: Золтан Фабрі, Міклош Янчо, Бела Тарр. Куди це поділося?

— Ну, той період був «золотим віком» для угорського кінематографу. У того ж Янчо були мільйони глядачів в Угорщині, величезна підтримка держави! Зараз усі заклопотані іншими проблемами, і держчиновники не вважають за потрібне виділяти кошти на кінематограф. Нині змінився і глядач. Я сам, коли йду до кінотеатру, то хочу подивитися блокбастер з гарною картинкою, захопливим сюжетом. Передусім хочу просто відпочити. А якийсь угорський чи якийсь європейський фільм краще подивлюся вдома на DVD. І зауваж, це кажу я, той, хто знімає кіно і хто розуміє, що таке — демонстрація фільму на великому екрані! Що ж казати про пересічних глядачів?

— А як же неперевершені емоції, які отримуєш у глядацькій залі, переглядаючи фільм з десятками інших людей?

— Ну, в мене просто багато друзів. Ми з ними збираємося і разом дивимося фільми на DVD. Я переконаний, що кінотеатрам залишилося недовге життя. Вже зараз вони вимирають. А ось кіно не помре доти, доки будуть люди, готові розповідати історію кінематографічними засобами, і ті, хто готовий її сприйняти. Як вони знаходитимуть одне одного — це вже інше питання. Упродовж останніх десятиліть з’явилося безліч нових способів поширення фільмів — DVD, Інтернет.

— Отже, з відомим висловом Пітера Грінуея про смерть кіно ти не згоден?

— Це стосується, радше, кінотеатрів. Кіно ж продовжує жити! І так буде й далі, оскільки кінематограф — найпотужніший спосіб впливу на глядачів. Водночас найпростіший і найскладніший спосіб розповісти якусь історію, донести думку, вплинути певним чином на публіку. Скажімо, на читання однієї книжки може піти кілька днів — не кожен готовий витратити стільки часу на це. А перегляд фільму займає значно менше часу.

— На фестивалі «Послання до людини» існує традиція: його учасників і гостей просять озвучити своє «послання до людства». Як би ти його сформулював?

— Наше життя дуже коротке, тому закликаю всіх любити одне одного. В цьому я не оригінальний, але найважливіше, що, на мій погляд, може бути в житті, — це кохання!

ДОВІДКА «Дня»

Дьордь ПАЛФІ (народився 11 квітня 1974 в Будапешті) — угорський кінорежисер і сценарист. Дебютував у кіно як актор, коли йому було лише 14 років, тоді він отримав невеличку роль у драмі «Документатор» (1988). А вже 1997 року Палфі представив свою першу режисерську роботу — короткометражний фільм «A Hal» з Ференсом Елеком у головній ролі. 2000 року Дьордь Палфі спробував працювати і на телебаченні, знявши епізод телесеріалу. Наступного року він виступив у ролі помічника режисера і оператора, попрацювавши над фільмом «Власний острів» (2001). А з 2002 року режисер почав знімати фільми за власними сценаріями, першою такою роботою став фільм «Гикавка» (2002).

* «Гикавка» (2002, Європейська кінопремія в номінації «Відкриття року», спеціальна згадка Сан-Себастьянського МКФ)

* «Таксидермія» (2006, премія NHK на МКФ Санденс)

* «Я тобі не товариш» (2009, номінація на «Кришталевий глобу» МКФ у Карлових Варах)