Кодекс актора і чоловіка

У доробку видатного актора, корифея української сцени були ролі не тільки театральні (він знімався у фільмах «Кармалюк», «Нескорені», «Іванна», «Киянка» та інших). Театрознавці стверджували, що майже всі свої найкращі ролі Євген Пономаренко зіграв у співдружності з легендарною актрисою Наталією Ужвій. Це відоме театральне подружжя знали тоді не лише в Україні. Вони завжди були поруч і на сцені, і в особистому житті. Разом прожили 50 років, зберігши любов і ніжність до старості! Хоча спільних дітей подружжя не мало, проте дім їхній був дуже гостинний. Рідний брат Євгена Пономаренка Анатолій теж був актором Чернівецького театру, його дочка Наталя стала театрознавцем, онучка Анастасія Добриніна продовжила акторську династію і грає у Театрі ім. І. Франка. Так сталося, що після смерті Наталії Михайлівни в 1986 р. Євген Порфирович пішов із театру, упорядкував сімейний архів, щоб зберегти для історії життєпис великої актриси і коханої дружини. Помер Є. П. Пономаренко у 1994 р. від тяжкої хвороби...

Про чудового актора, чоловіка і непересічну особистість згадує племінниця Євгена Порфировича, нині керівник літчастини Національного театру ім. І. Франка Наталія ПОНОМАРЕНКО:

— Шарм Євгена Порфировича заворожував, йому приписували безліч романів із партнерками і прихильницями. Над його педантизмом, доведеним до абсолюту, іронізували навіть рідні. Він ніколи не підвищував голосу, не вступав у сварки, а тим паче — не долучався до жодної театральної коаліції. Його дуже важко було вивести з себе, примусити йти на відкритий конфлікт, для нього це означало слабкодухість, а подібного він дозволити собі не міг. Своє життя, складне і з безліччю втрат — моральних і фізичних, він витримував достойно, вмів тримати удар. Злі язики теревенили, що йому пощастило: сама Примадонна обрала його, витягнув щасливого квиточка... А він із притаманною йому іронією сприймав усі ці балачки за своєю спиною і вперто продовжував жити, творити, любити згідно зі своїми законами, законами вільної людини, яка, один раз обравши, не може зрадити ані юнацьким ідеалам, ані людській порядності, честі й власному сумлінню.

У нього існувала своя священна трійця: Театр, Наташа і Родина. Заради цього він здатен був витримати все, аби це триєдинство існувало завжди і вічно.

Ні почесні звання, ні престижні нагороди не змогли вплинути, зламати його натуру. Похитнути хоча б на мить його внутрішній світ справжнього інтелігента, патріота, який повсякчас відстоював власне розуміння духовних і національних цінностей. Адже він був безпосереднім свідком найскладніших, найжорстокіших подій, що випали на долю становлення нашої держави. Мабуть, саме це, пережите і побачене в дитинстві й юності, вплинуло на становлення особистості митця, його світобачення і світосприйняття. Навряд чи людина, яка пережила голод 1921—1922 рр., яка зблизька бачила десятки загиблих, на очах якої повільно тягнулися вози з трупами чи заживо спалювали людей у сараях, спроможна відмовити ближньому в шматку хліба чи вижене когось із хати. Ось чому по життю його дім завжди був відкритий усім і кожному, а зрада вважалася найстрашнішим гріхом. У його душі, серці навічно об’єдналися вільна широчінь херсонських безмежних степів та гостра іронія та самоіронія одеських бандюжників 1930-х, із багатьма з яких він замолоду спілкувався, а згодом охоче розповідав їхні сповнені гумору історії, в яких правда перепліталася із неймовірними вигадками. Полюбляв просолені, як бички, вуркаганські пісні, до останніх днів пам’ятав смак солодкого кавуна з житнім хлібом і вважав, що смачніше за це може бути лише ікра з «синеньких», що готувала його мати — Марія Василівна.

Багато десятиліть Євген Порфирович із прискіпливістю фіксував події свого життя, збирав цікавинки тогочасного театрального процесу, згадував тих, хто був поруч: рідних, вчителів, колег. Сьогодні, в день його народження, завдяки цим свідченням ми маємо змогу вкотре згадати, як народжувався український театр ХХ століття.

ТЕАТР

«Мій дід, материн батько, Василій Ігнатович Алейніков, був чиновником «Казьонної палати» і до нестями любив драматичне мистецтво, працюючи актором у аматорських українських гуртках, — писав у щоденнику Є. П. Пономаренко. — Дочка його, Ірина, старша материна сестра, з молодих років захоплювалася мистецтвом театру, стала в Херсоні актрисою після одруження з херсонським режисером — антрепренером Іваном Васильовичем Бородіним (Лідін-Дніпровським), який очолював українську аматорську трупу, де працювали деякий час такі відомі українські артисти, як Ю. Шумський, С. Карпенко, В. Варецька. Репертуар цього театру, як і багатьох інших труп, складався в основному з п’єс І. Тобілевича, М. Старицького, І. Котляревського та інших авторів. Цей колектив, яким керував І. В. Бородін, грав зазвичай у приміщеннях, примітивно пристосованих до театральних вистав, таких, як маленький зал товариства «Опора», у трохи кращому клубі «Трєзвость», саме в ті часи я «причастився до мистецтва театру». Вперше вийшов на маленьку сцену клубу товариства «Опора», граючи «словесну» роль хлопчика в останній дії мелодрами «Дорогою ціною». В роки 1918—1921 ця аматорська трупа періодично грала в Херсоні та по можливості мандрувала із виставами по навколишніх невеличких містах і селах. У той час мій батько Порфирій Саввич був суфлером, і я, звичайно, при нагоді не пропускав жодної вистави цього колективу.

Восени 1921-го і взимку 1922 року страшний голод на Херсонщині припинив діяльність театру, а наша родина навесні 1922 року опинилася в м. Сосниця Чернігівської губернії. Там я продовжував навчання в семирічній школі і... звичайно, став членом молодіжного аматорського драматичного гуртка «Перший промінь». Уперше влітку 1923 року, не пам’ятаю, в якому селі під Сосницею, я брав участь у концерті з дорослими акторами і вперше одержав гроші за свій виступ і купив собі сірі парусинові черевики, які, на жаль, носив недовго, — якості вони були щонайнижчої.

На початку 1924 року близькі батькові родичі запросили нашу сім’ю в Одесу, де батько влаштувався на роботу бухгалтером «Укрдержбуду», а я, продовжуючи навчання, поступив у шостий клас трудової школи. За час мого навчання в цій школі я брав найактивнішу участь у шкільному драматичному гуртку, зіграв кілька ролей у різних невеликих п’єсах — агітках і чеховських водевілях, а також частенько співав на шкільних вечорах. Одного разу ми поставили останню дію з опери «Русалка» Даргомижського, і я з успіхом виконав партію Князя. Звичайно, як це і водиться в таких випадках, мені всі, і педагоги, і товариші по навчанню, пророкували акторське майбутнє.

Закінчивши в червні 1926 року загальноосвітню школу, я всі думки й емоції спрямував, звичайно, на те, як, яким чином віддати себе служінню мистецтву. Восени 1925 року за постановою уряду України в Одесі був організований український драматичний театр — Держдрама, як її тоді називали. В цей час я був у останньому класі школи, кожну нову виставу Держдрами дивився десятки разів. Виникає законне запитання: як же я потрапляв на вистави, якщо врахувати, що грошей навіть на один квиток у мене не було? А дуже просто. Поряд з іншими акторами в Одеську Держдраму був запрошений Юрій Васильович Шумський, давній товариш мого батька по навчанню в Херсонському міському училищі й по сумісній роботі в любительській трупі. Ось завдяки йому я і потрапляв на вистави Держдрами, а по закінченню трудової школи я поступив актором-стажером до цього театру, куди мене «влаштував» Юрій Васильович. Він перший, хто благословив мене на благородне і важке служіння мистецтву театру.

У 1926 році художнім керівником Держдрами було призначено Василя Степановича Василька, талановитого режисера, актора і педагога. Разом із Любов’ю Михайлівною Гаккебуш, його дружиною, високообдарованою актрисою, яка теж вступила до Одеського театру, вони організували в цьому ж театрі студію, яку я і закінчив у 1928 році й був зарахований до основної трупи театру».

У РОДИННОМУ КОЛІ. НА ФОТО (ЗЛІВА НА ПРАВО): ЄВГЕН ПОНОМАРЕНКО, БАТЬКО ПОРФИРІЙ САВВИЧ, БРАТ АНАТОЛІЙ, МАТИ МАРІЯ ВАСИЛІВНА І ДРУЖИНА НАТАЛІЯ УЖВІЙ

«ШКОЛА ЖИТТЯ»

Восени 1930-го року М. Терещенко працював над постановкою п’єси І. Микитенка «Кадри». Якось до Є. Пономаренка звернувся сам драматург, запропонувавши йому зіграти безпритульного Котю. Євген прийняв це як подарунок долі. Завдяки режисерові він затоваришував із реальним безпритульним Крисою і пройшов із ним правдиву «школу життя». Криса, перейнявшись повагою, вчив наспівувати вуркаганські пісні, ділився мистецтвом цокати кісточками, працювати взуттєвими щітками, весь час промовляючи: «Ой, вижу я, что мєнє з тобою будіть много морокі...» Переносячи на сцену «секрети» Криси, актор своїм Котею дивував тодішнього одеського глядача, не кажучи вже про друзів-вуркаганів.

— З гумором любив розповідати Євген Порфирович епізод, що трапився з новоприбулим до Укрдерждрами режисером Володимиром Вільнером, — продовжує Н. Пономаренко. — А було це 1927 року, після прем’єри «Республіки на колесах» Я. Мамонтова в постановці В. Василька. Запросивши Вільнера на чергову виставу, Василько попередив гостя, що він вдався до експерименту — на епізодичну роль солдата-інваліда він узяв справжнього інваліда з місцевих одеських мешканців. В 9-й картині вистави в ревком без докладу вривався справжній солдат-інвалід (без ноги) на підпитку, з ходу звертався зі скаргою до голови ревкому: видна була непідробна справжня щирість у цій скарзі ображеного долею немолодого скаліченого солдата. Цей епізод дуже зворушив Вільнера і по закінченню вистави він попросив Василька перестрітися з цим інвалідом. Тоді Василько запросив виконавця ролі солдата-інваліда і відрекомендував його В. Вільнеру. Яке ж було здивування досвідченого режисера, коли перед ним з’явився молоденький актор-стажист. Це був 18-річний Є. Пономаренко.

За 10 років роботи в Одеській Держдрамі Євген Порвирович зіграв 55 найрізноманітніших ролей. Ясна річ, що серед них більшість були невеликими, епізодичними, проте актор використовував найменшу можливість виходу на сцену. Цей період відкрив яскраво характерного, здатного на відчайдушніші експерименти митця. Він намагався за короткий час перебування на сцені зробити той максимум, якого вчили його педагоги. За свідченням самого актора, етапними в цьому театрі він вважав уже згаданого Котю з «Кадрів», Солдата Жирардена з «Невідомих солдатів» Л. Первомайського і Хлестакова з «Ревізора» М. Гоголя. Хоча з притаманною йому прискіпливістю вбачав, що образ Хлестакова вийшов дещо поверховим, занадто гротескним.

Дивна річ, але І. Микитенко двічі в житті актора зіграв вирішальну роль. Перший раз — це із Котею, а другим разом саме він, працюючи на посаді зав. літературною частиною театру ім. Івана Франка, як розповідав Євген Порфирович, привів його до Гната Петровича Юри із словами: «У тебе немає актора на роль Дон Карлоса. Так оце він. І ти його візьми».

Було це у 1936 році під час літніх гастролей Одеського театру революції в Києві. Гнат Петрович Юра побачив актора у двох ролях: Поповича із «Сорочинського ярмарку» М. Старицького і Хлестакова з «Ревізора» М. Гоголя. Угода про вступ до театру Франка була підписана. Із серпня 1936 року Євген Порфирович Пономаренко став актором Київського театру імені Івана Франка. Як Гнат Петрович Юра тоді, у 1936 році, у 25-річному юнакові міг розгледіти майбутнього героя? Тут, дійсно, повіриш не лише в інтуїцію, а в його величність випадок, що править життям людини.

НАТАША

«7 листопада 1925 року відбулося відкриття Одеського державного українського драматичного театру виставою «Полум’ярі» за п’єсою А. Луначарського. Цей день був моїм першим знайомством із творчістю Н. М. Ужвій, — занотував у щоденнику Є. Пономаненко. — Я, учень останнього класу одеської трудової школи, мав щасливу нагоду потрапити на відкриття першого сезону. Контрамарку на цю виставу ми з батьком одержали, знов таки, від Юрія Шумського. Неабияку захопленість викликала в мене молода героїня трупи Наталія Ужвій. Вона створила центральний образ Діани де Сєгонкур, що і досі стоїть перед моїми очима — приваблива, надзвичайно вродлива, пластична, а її голос, грудний, чистий, мелодійний, зачарував не лише мене, а й усіх глядачів. Її очей неможливо було забути. Я взагалі був дуже вразливим, влюбливим юнаком і, звичайно, закохався в неї. Та хіба я один? Тисячі одеситів були в неї закохані. За один лише сезон вона зіграла ще дев’ять ролей, серед яких: Маруся в «Марусі Богуславці» М. Старицького, Марія в «Гріху» В. Винниченка, Амалія в «Мазепі» Ю. Словацького. Я по декілька разів дивився всі її вистави. Чи міг я тоді, в Одесі, навіть мріяти про те, що мені доведеться прожити поруч із нею таке довге, прекрасне життя — 50 років? Поруч із нею виходити на сцену.

ВИСТАВА «ПОСТУПИСЯ МІСЦЕМ» (ТЕАТР ІМ. І. ФРАНКА, 1968 Р.) ЗА П’ЄСОЮ В. ДЕЛЬМЕРА — ЩЕМЛИВА ІСТОРІЯ СТОСУНКІВ ПРО БАТЬКІВ І ДІТЕЙ. НА ФОТО: ЄВГЕН ПОНОМАРЕНКО (БАРКЛЕЙ) І НАТАЛІЯ УЖВІЙ (ЛЮСІ) ЗІГРАЛИ ЛІТНЄ АМЕРИКАНСЬКЕ ПОДРУЖЖЯ, ЯКЕ ОПИНЯЄТЬСЯ ЧЕРЕЗ БАНКРОТСТВО БЕЗ ЖИТЛА, І ЇХ СЕЛЯТЬ НАРІЗНО ЗА ТИСЯЧІ КІЛОМЕТРІВ ОДИН ВІД ОДНОГО...

Вдруге я зустрівся з нею у 1931 році, коли проходив військову службу в Харкові. Вона тоді працювала в знаменитому театрі «Березіль». Знову-таки, я бігав на кожну виставу за її участю. Якось я набрався сміливості й пішов у антракті під час вистави «Невідомі солдати», де вона виконувала роль Іди Брук, до неї в гримерку. Я зайшов за куліси і висловив свою думку відносно вистави, виконання нею ролі, у ті 10 хвилин, які мав у своєму розпорядженні, я щось їй говорив, дякував, ще раз дякував, я був щасливий, що я стою поруч. Уже набагато пізніше, через 30 чи 40 років, Наташа, сміючись, згадувала цей мій прихід за куліси у Харкові. «Прийшов, розумієте, молодий актор із периферії, із таким темпераментом почав критикувати нашу столичну виставу...» — ділилася вона тоді зі своїми партнерами. Така була моя друга зустріч, але вже віч-на-віч. Ну, а вже третя відбулася в Києві: у 1936 році Наталію Михайлівну Гнат Петрович запросив із Харкова, а я приїхав з Одеси. І ми перестрілися у спільній роботі, трагедії Фрідріха Шиллера «Дон Карлос»».

50 РОКІВ РАЗОМ І В ГОРІ, І В РАДОСТІ!

«Сьогодні важко уявити, щоб молода людина стільки років від першого знайомства вперто йшла до своєї мрії», — зазначає Н. Пономаренко. Освідчення відбулося у ресторані популярного на той час серед богеми готелю «Континенталь». Євген Порфирович як істинний джентльмен на отримані за контрактом із Гнатом Петровичем Юрою гроші, в першу чергу придбав смарагдову обручку (її Наталія Михайлівна не знімала все життя!), а ось із вечерею вийшов невеличкий конфуз, адже грошей на шикарну вечерю майже не лишилося. Довелося пропозицію робити під шампанське з яєчнею. Його не зупинила ні різниця у віці, ні син. Він дивився у фіалкові очі Ужвій і чекав на присуд. З того осіннього вечора вони не розлучалися ані на хвилину! 50 років разом і в горі, і в радості!

Пономаренко одразу всиновив Михася (сина Н. Ужвій), своєю увагою і любов’ю примусив її забути всі її тривоги і печалі, він жив нею, дихав нею. Кожного дня, прокидаючись, сяяв щастям, що вона тут, поруч, його «ракушка», як він ніжно її називав. Вони разом у 1930-х розшукували пропалих безвісти її братів — Євгена та Назара, пережили не один обшук, евакуацію, зникнення під час війни Михася, який поїхав на літо у 1941 році до дідуся з бабусею й опинився на окупованій території. Потім було щастя возз’єднання, акторське визнання, слава, успіх, але доля випробувала їхню любов на витривалість. У 1951 році захворів Михась, і знову безсонні ночі, лікарні, надії на видужання — і пустка... Наташа на грані відчаю і божевілля... А він не в змозі розрадити, пропонує неймовірне — вихід на сцену. І вона йде — раз, ще і ще... Театр, робота рятують від найстрашнішого. А втрати зв’язують ще міцніше.

В одній сучасній п’єсі говориться про те, що кохані навіть із віком бачать одне одного такими, якими вони були замолоду. Мабуть, Євген із Наташею так само бачили одне одного. А, можливо, ні. Вони жили відкритим домом, у них завжди було багато друзів, гостей. До ранку точилися розмови про театр, літературні новинки, більшість драматургів саме в їхній оселі вперше читали п’єси. Всі знали, що до них можна завітати після вистави, благо, мешкають поруч із театром. Особливими ставали вечері на Святвечір, Різдво і Великдень. На той час, коли процвітав атеїзм, Євген Порфирович входив до парторганізації театру, лише в їхньому домі по-домашньому розтікалися пахощі свіженьких пасок та домашніх смаколиків. А він урочисто ставив на білу крохмальну скатертину знаменитого семафора: калган, зубрівку та суміш калгану із зубрівкою власного виробництва. Наташа вважалася майстринею з холодцю...

Починаючи із «Дона Карлоса» Ф. Шиллера, чимало було вистав, де вони виступали партнерами. У 1981 році відбулася прем’єра «Ретро» О. Галіна. Він — Чмутін, вона — Роза Олександрівна. Поруч багаторічні друзі і партнери — Нонна Копержинська, Поліна Куманченко, Станіслав Станкевич, Іраїда Цареградська. Останній раз грали у квітні 1986 року в ДК авіазаводу. Наталя погано себе почувала, піднялася температура, з’явилися хрипи. Але вона, знаючи, що на неї чекають, настояла на показі вистави. Вона ще не знала — знав лише він... із притаманною прискіпливістю записував перебіг хвороби своєї коханої. А вона, відмовившись від лікарів, час від часу підходила до дзеркала і тішилася, в якій вона прекрасній формі. Нарешті її мрія збулася — вона схудла... Потім зникли щоденні прогулянки навколо театрального скверу... Щезла з горизонту така знайома пара, яка за будь-яку погоду непоспіхом походжала біля театру, аби поспілкуватися про останні театральні новини, погомоніти про життя, згадати минуле... У травні Євген Порфирович написав першу заяву на звільнення з театру — він боявся втратити хоч одну хвилину спілкування із нею, він мусив бути поруч, мусив рятувати, захистити... Після довгих перемовин із Сергієм Данченком його прохання задовольнили.. Через рік після її уходу. Він просто сказав: «Зрозумійте, без Наташі я не можу переступити поріг театру».

РОДИНА

— Він завжди мріяв про велику родину, — зітхає Н. Пономаренко. — Переживши голод, бачивши розруху та смерть, його їство прагнуло домашнього затишку, довгих сімейних розмов, чаювання, свят, дитячого лепету. На превеликий жаль, через хворобу Наталя Михайлівна не змогла подарувати це щастя. Євген Порфирович пережив. Тому як тільки у 1944 році звільнили Київ, він забрав з Одеси батька, матір, сестру Людмилу та брата Анатолія, який повернувся з фронту. До речі, і Людмила, і Анатолій пішли шляхом Євгена, закінчили студію при Держдрамі в того ж В. С. Василька. Нарешті, всі разом, велика родина. Першим чином було куплено два великих стола. Один на кухню, інший, ще більший, до вітальні. Євген як старший почав упорядковувати побут. Йому так хотілося, аби всім було затишно, аби всі відчували себе комфортно. Анатолія і Людмилу влаштував до театру імені Івана Франка. Мати — Марія Василівна, вправна господиня, — царювала на кухні, дивуючи щоразу своїх рідних чудесами одеських рецептів. Батько Порфирій Саввич здійснював загальне керівництво великої родини, в сподіванні, що кожен із дітей знайде собі пару. 1949 р. вийшов циркуляр від культурних кадрів щодо «сімейственості». Анатолій поїхав до Чернівецького театру імені Ольги Кобилянської, згодом одружився і зажив власною родиною. Людмила виявилася однолюбкою, все життя чекала зниклого безвісти чоловіка. Пізніше стала янголом-охоронцем спочатку хворого Михася, згодом — тата. 1964 рік став для родини переламним. Помер від тяжкої хвороби легенів батько, не витримавши відходу близької людини, захворіла на нерви мати.

СПРАГЛА ДУША

Серце Євгена не витримало цієї напруги, стався інфаркт. Знаний професор порадив не нервувати, а якщо почуватиметься й надалі недобре... співати. З того часу в домі день через день звучала улюблена пісня Євгена «Скажите девушке, подружке вашей». Для рідних це стало певним знаком... Тихо відійшла мама. Її великі баняки і форми для пасок по-сирітські припадали пилом у коморі. Саме тоді Євген Порфирович все частіше сідав у кабінеті за письмовий стіл, аби розказати про своє життя, друзів, колег, рідних. Почав упорядковувати архіви, це дарувало розраду і заспокоєння. Задоволений і з почуттям виконаного обов’язку він з’являвся до вечері, розпочиналися розмови, яких так прагнула його вічно молода і спрагла душа. Вже з нами, з іншим поколінням, що з’явилося в домі після уходу Людмили-Люки, він продовжив свій діалог. Як він тішився, що врешті-решт в домі з’явився дитячий лепет, що до нього зверталися «діду» — і він став ним, справжнім дідом, який опікується, у якого завжди знайдуться у шухляді якісь чудасії, а найголовніше — є особа, для якої його авторитет незаперечний. І коли ці двоє, він і вона — йшли до кабінету «працювати», решта мусили ходити навшпиньках, тому що він із притаманною лише йому прискіпливістю вчив її театру...

Фото з особистого архіву Євгена Пономаренка