«Колосальне, всеобіймаюче око України»

Зрозуміло, що всі ці старосвітські батюшки та матушки, Кайдаші, баби Параски й баби Палажки не відповідали естетичним канонам, які диктував шал революційної перебудови. Блискучий поет і літературознавець Микола Зеров ставив питання руба, чи належав письменник до гуртків або організацій; чи зворушили його перші після розгрому 1847 року кроки українського літературного життя; чи відгукнувся він живими заявами з приводу популярних тоді думок та ідей; зрештою, закидав багатьом його героям старосвітську «перманентність», психічну застиглість. У «Підручнику з історії української літератури» О. Дорошкевича Нечуй-Левицький постає як людина, позбавлена смаку до політичної роботи, малочутлива й не дуже талановита, такий собі український культурник 70-х років. Діставалося йому й від ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова, котрий вважав, що брак лицарського духу, героїчності в писаннях класика зводить нанівець усю його творчість. «Реабілітувала» Нечуя-Левицького «соцреалістична доба», в яку він поставав чи не співмірним таким класикам, як Гоголь, Бальзак і Золя.

Десь у такому плині можна було б і далі мережити ювілейні міркування і таким чином дійти до цілком імовірного звинувачення нинішньої доби, котра обійшлася з Нечуєм-Левицьким чи не жорстокіше, аніж уже згадана доба українського «ренесансу». Адже всенародно любимий і найчитабельніший у нашому столітті класик упродовж останніх років «муляв» читачеве око єдиною і вбого виданою брошурою про стародавні вірування українців.

Чим же він цікавий нам, сучасникам, котрі у веремії новітньої перебудови життя й свідомості поступово втрачають смак до читання? Хіба ж і не досі ми уявляємо цього письменника загубленим серед материка сільського буття, серед тих його «рустикальних» героїв, таким собі інтелігентним, та все ж патріархальним дідусем зі шкільного підручника? Тут принагідно хотів би повернутися до початку 80-х, коли готувалася книжка моєї «експериментальної» прози. Мій редактор висловив здивування, що я, не прочитавши на той час ані Пруста, ані Джойса, застосовую в своїй прозі «потік свідомості». Подорожуючи від кави до кави Хрещатиком, ми завели розмову про традиційну українську стилістику, і, відчувши неприховану іронію з боку редактора, я порадив йому прочитати, себто перечитати Нечуєві «Не можна бабі Парасці вдержатися на селі» і «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». Яке ж було моє здивування, коли мій редактор згодом підтвердив, що монологи Нечуєвих бабів справді є зразком «потоку свідомості», звісно, в національному етнопсихологічному сенсі.

Нечуй-Левицький, як ніхто з українських класиків, спонукає до суперечок про тематику, стилістику, також про стиль життя в теперішньому літературному бутті. Його сміливо можна вважати невизнаним батьком українського постмодернізму, якщо брати до уваги, що сучасний постмодернізм у найкращих своїх зразках повертає літературі правдиве, реалістичне бачення життя. У цьому «великому епікові», «колосальному, всеобіймаючому оці України», як писав про нього І. Франко, заворожує не лише прагнення охопити цілий космос національного життя в живих і колоритних типажах селян, найманих робітників, інтелігенції, духівництва, артистичної богеми та людей міського «дна», але й професійна непоступливість у вирішенні літературно-естетичної, філософської проблематики свого часу. Ця непоступливість іноді набувала мало не комічних, як на наш погляд, рис. Бо коли в редактора моєї книжки зроджувалося ненав’язливе бажання продовжити кавування серед вечірнього міста, я нагадав, що десь тут, на Хрещатику, року 1904-го у приміщенні Літературно-артистичного товариства урочисто відзначався 35-річний ювілей літературної діяльності Івана Семеновича і класик опісля перших привітальних промов, глянувши на годинника, звівся і покинув ювілейне зібрання: навіть задля урочистої нагоди він не зробив винятку в своїх професійних звичках. Тож приклади із життя класиків теж бувають не зайвими.

Розмови про Івана Семеновича чомусь найбільше сполучаються з подорожуванням Києвом, хоч не зайве помандрувати Надроссям, отими селами, де й досі можна здибати, як пишуть дослідники, Нечуєвих типажів. Однак обмежимося поки що нашою столицею, бо саме вона була свідком апогею його слави і його трагічної кончини. Ви помилитеся, якщо вважатимете, що ми з редактором тільки й подорожували місцями тієї слави і забуття. Класики відкриваються повнотою своєї значущості тільки в самотинному прилученні до таємниць їхньої творчості і життя. Тим більше таємниць, які з багатьох причин утрачають ту ж значущість для нашого цивілізованого розуміння. І якщо ви навіть не стурбований нинішнім розгромом літературної царини письменник, а просто київський мешканець, котрий полюбляє наодинці подорожувати малолюдними вулицями і закутками улюбленого міста, якщо вам до вподоби капелюх і довге пальто, парасолька з довгим руків’ям, блукання під київським дощиком асфальтом і бруківкою, встеленими різноколірним і ще соковитим каштановим листям, то у вас неодмінно виникне асоціація з атмосферою міста десь середини ХIХ або початку ХХ століття. Вам навіть здасться, що ви власник готелю або будинку розпусти на теперішній Богдана Хмельницького, чи фабрикант, видавець, чи й письменник. І не соромтеся уявити себе в подобі Івана Нечуя-Левицького. Бо ж його присутністю тут освячено чимало вулиць і будинків, тут він навчався в духовній семінарії, а згодом і в духовній академії, тут поселився й постійно жив від 1885 року. Про це місто він писав у романі «Хмари»: «За Дніпром з’явилася чарівнича, невимовно чудова панорама Києва...» Тут він проживав у різний час: на Новоєлизаветинській (теперішня Пушкінська), Великій Підвальній (Ярославів Вал), Володимирській, Львівській (Артема). Він був блискучим стилістом, мовознавцем, літературним критиком. Йому належить, у співавторстві з П. Кулішем та І. Пулюєм, перший український переклад «Біблії», саме четвертої частини її.

Тема «Нечуй-Левицький і Київ» безконечна. І якщо ви справді охочі до мандрів коханим містом, якщо залюблені в його архітектуру, в його історичний дух, то після закінчення подорожі вас охопить глибокий і невимовний сум від думки, що цей самітник, цілковито відданий літературній праці чоловік, коли кайзерівські війська вступили в Україну та й у часи Першої світової війни, жив голодним життям, а очевидці згадують, як він хвалився, мов дитина, скільки яєчок і пиріжків йому дісталося на обід.

Але навіть якщо ця мандрівка вас не схвилює, не заохотить до читання й перечитування Нечуєвих творів, а з української класики вас найбільше потішає «За двома зайцями», то й цього задосить, навіть якщо ви не знатимете, що ця невмируща п’єса була перероблена для сцени Михайлом Старицьким із Нечуєвої комедії «На Кожум’яках». Насолоджуйтесь, пам’ятаючи, що він усе-таки був радісним трагіком, а не блазнюватим гумористом.

Помер Іван Семенович Нечуй-Левицький року 1918-го в Дегтярьовській богадільні, що на теперішній вулиці Дегтярiвській (Пархоменка), на Лук’янівці.

№226 25.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»