Коли музику сприймаєш не тільки вухами, а й поглинаючи її очима

Чи можна перетворити звучання рояля на звучання цілого оркестру? Чи можна так віртуозно грати складну, технічно важку музику, використовуючи рояль у всьому його діапазоні, в нижньому і високому регістрі, його семиоктавну повноту і барвистість? Чи можна однією лівою рукою, граючи тільки басову партію, передати в музиці то звуки важкого тупоту ніг, то підлий сатанинський регіт, то відтінки оксамиту нічного неба, то тривогу і гнів, то героїчні пориви, високі прагнення, то глибокі сумніви, скепсис, іронію? Звичайно, можна, якщо за роялем — геніальний композитор-піаніст, якщо руки віртуоза від плеча і до кінчиків пальців так розвинені, сильні, гнучкі, чуйні, і так легко і красиво літають над клавіатурою...

Ференц Ліст — саме цьому класику присвятила свій сольний концерт лауреат міжнародних конкурсів Марія Віхляєва, а програми — вищий клас фортепіанної виконавської майстерності. Зіграти концерт із творів Ференца Ліста означає здійнятися на найвищу сходинку піаністичної кар’єри та увійти в роль людини-оркестру. Тобто намагатися трактувати фортепіанні мелодії та ритми так, ніби це звучать мідні чи дерев’яні духові, скрипки чи віолончелі, дзвіночки чи цимбали. Принаймні саме цього вимагав Ліст-композитор від Ліста-піаніста, чи навпаки. Завдання ускладнюється ще й тим, що Ліст-піаніст — чоловік, з притаманною йому силою і натиском. Віхляєва-піаністка — молода жінка, з притаманними їй інтелігентною виконавською манерою, благородним піаністичним звучанням, ліризмом і грацією, закладеними у суто жіночій природі. Проте її майстерність після цього концерту і вже вкотре — не залишила сумнівів. Адже вона, в цій своїй жіночій іпостасі, також має напрочуд віртуозні і сильні  руки — гнучкі, чуйні, здатні передати і шалену пристрасть, і ніжність, і романтичний пафос і невагомість. Саме під час цього концерту від рук Марії неможливо було відвести очей. Це був той випадок, коли музику ти сприймаєш не тільки вухами, а й поглинаючи її очима.

У складній за формою та смисловим наповненням програмі концерту прозвучали всі знакові твори Ліста: етюди: № 3 «Зітхання» і № 6 з «Великих етюдів за Паганіні», дві п’єси із циклу «Роки мандрів. Швейцарія» — «Долина Обермана» і «На Валленштадському озері», «Мефісто-вальс» № 1, «Втіха» № 2, ноктюрн «Мрії кохання» та Соната сі мінор.

Як данину найбільш романтичному періоду життя Ліста  — його «українському коханню» й щасливому перебуванню в  маєтку княгині Кароліни Вітґенштейн — Віхляєва виконала «Скаргу» на тему української народної пісні «Віють вітри» — одну з трьох п’єс циклу «Glanes de Woronince» — «Колоски Воронинець», або «Колоски, зібрані у Воронинцях» (тепер село Хмільницького району Вінницької області), присвячених доньці Кароліни, княжні Марії Сайн-Вітґенштейн. Цей твір написаний саме у той період, коли Ференц Ліст приїхав до Києва і його вже знала вся Європа. У свої, на той час 36 років, він побував із гастролями в усіх найбільших осередках культури — Парижі, Римі, Відні. Давав концерти в рідній Угорщині. Вже тоді його знали як геніального піаніста. Тож у Києві приїзд Ференца Ліста викликав надзвичайний галас. Для нього Україна стала важливим етапом у житті — тут він зустрів Кароліну, дякуючи їй, — вирішив завершити гастрольну діяльність і присвятити себе саме створенню музики. Надихнула на це його саме Кароліна Вітґенштейн.

Отже, програма, обрана Віхляєвою для цього монографічного концерту, свідчить не тільки про її виконавський рівень (надзвичайно високий), а й про її внутрішню культуру і широкий мистецький кругозір. Як виконавиця, вона показала весь спектр свого артистичного темпераменту і блискуче володіння інструментом та публікою.

Слухачам було продемонстровано ліризм і пристрасть, а також усі прийоми романтичного стилю в виконавстві — величезну динамічну амплітуду і темпову свободу в ноктюрні «Мрії кохання», що також написаний в період роману з Кароліною Вітґенштейн та їй присвячений. Метафізику та фізику в п’єсах «Долині Обермана» і «На Валленштадському озері», реалізм і фантастику в Мефісто-вальсі, «фаустівсько-шуманівські» (Соната сі мінор) та паганінієвські (концертний етюд №6) «мотиви», експресію та глибокий піанізм в етюді «Зітхання».

Після цієї програми про М.Віхляєву можна говорити вже не тільки в контексті прийняття її в штат як солістки Національної філармонії України у 22 роки (тоді ще студенткою IV курсу НМАУ), а й у контексті її зрілості як музиканта й артистичної особистості та з точки зору якісно нового етапу її виконавської кар’єри.