Краса — явище нерукотворне

Бути українцем — це коштовне діло. Того вчило нас життя на Рідній землі, про це пересвідчуємося й на кожному кроці тут — на чужині. За приналежність до української нації доводиться весь час платити кров'ю й посиленим трудом…

…Я гордий тим, що звуся українцем!

Складно повірити, що людина, яка написала ці слова, так і не отримала права називатися громадянином України, хоча, здається, більше за Україну не любила нічого... Не подужала за життя усіх бюрократичних бар'єрів, поставлених перед нею чиновниками, — погодьтеся, митцеві складно вести паперову війну, а головне — шкода часу витрачати! Ліпше, затиснувши міцно між зубами пензлик, малювати, малювати й малювати… Адже Миколі Біднякові часу потрібно було більше, ніж кому іншому, бо малював не руками — з допомогою вуст. Я вже не говорю про те, які сили необхідно було віднайти в собі, доводячи щодня світові, що краса — нерукотворне явище, вона народжується в серці, й щоб дарувати її людям, треба відчувати захоплення й біль одночасно. О, того болю йому завжди вистачало. Як і захоплень — власними художніми пошуками, творчістю інших, краєвидами країн, які він об'їздив, добрими друзями, гарними жінками…

Тепер складно назвати, хто ще жив таким повним і багатим життям. Недаремно його другом був саме Еммануїл Мисько. Коли в 1991- му Бідняк повернувся в Україну, ці мудрі, гарні й сильні чоловіки відразу заприятелювали. Мисько, тодішній ректор Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, залучив Бідняка до викладацької діяльності, відчувши, що така людина просто необхідна студентам. Випускник двох престижних мистецьких вузів, він об'їздив цілий світ, мав у безлічі міст персональні виставки, що, до речі, сприймалися з цікавістю, така особа має таки що сказати корисного й вагомого молодим людям. Хоча друзі визнають, що і слухати вмів, а вже заспокоїти міг одним лише словом, протяжно кажучи: «Пома-алу, пома-алу!» І тебе відпускало, ніби кайдани з душі падали…

Лише в березні 1991-го Бідняк представив Україні свою першу персональну виставку. І це означає, що його творчість формувалась та утверджувалась на чужині, однак уся вона була просякнута глибинною генетичною пам'яттю, відчуттям українського коріння, і це стало визначальним для його художнього самовиразу. Що малює він за тисячу миль від України? Князя Володимира (1968 р.), княгиню Ольгу (1966 р.), козака Мамая (1960 р.), «Думу про козака Полікарпа Туху» (1974 р.), Гонту (1965 р.), Довбуша (1952 р.), Євгена Коновальця (1958 р.). Причому малює так вільно, так беззастережно в духовному сенсі, як малювати, за означених причин, у ці самі роки на рідних теренах навряд чи міг би… Може, тому його творчість так дивує наших українських сучасників, що на його душі ніколи не було грат. Соцреалізм не вставляв його в жодні рамки, ідеологічні цензори не присипали душу. Сам Господь Бог дарував натхнення, і лише Музи вмокали пензлі у фарби.

…Народився в Канаді в українській родині. У віці чотирьох років вперше потрапляє в Україну — разом із батьком приїжджає в село Ленківці, що поблизу Чернівців. І там мешкає у рідного дядька до 1940-го року. А потім разом із названими батьками, Василем і Софією, виїжджає до Німеччини. П'ятнадцятирічним хлопцем на полі, висаджуючи брукву в бауера Віллі, він бере до рук замість овоча …міну. З того дня в нього немає ока та рук. Однак доля, що так випробувала його на міцність, не зігнула спини й не викривила мрій. Поет Лубківський написав про Бідняка:
У небі полуночі Янгол летів
Над полем гнилої, замерзлої брукви.
Сіяли-цвіли міріади світів,
Восходили слова Господнього букви.
Складав з них слова: «Новаківський» і «Труш»,
«Кульчицька», «Никифор», «Холодний» і «Обаль»…
Спокуту свою попри сонмища душ
Поніс у розтерзане небо — Чорнобиль.
Крильми недвижимими аж ізнеміг,
Всю землю обняв, чи багата, чи вбога.
І Янгол заплакав: хоч прагнув, не зміг
Устами, як Майстер побачити Бога.

У 1964-му Микола Бідняк стає членом світової асоціації митців, що малюють устами чи ногами. Офіс асоціації знаходиться у князівстві Ліхтенштейн, а об'єднав художників у 1957-му дивовижної волі Еріх Арнольд Штегман, відомий німецький митець, який вправно володів пензлем і різцем, тримаючи їх устами. Ці подробиці я вказую навмисно, бо хочу підкреслити, що людей, які воліють не здаватися й не плисти за течією, в усьому світі чимало. Як і прагну наголосити на думці, яка неодноразово висловлювалася на відкритті виставки з нагоди 75- річчя від дня народження Бідняка в Національному музеї у Львові: «Писати й говорити про нього сьогодні важливо й актуально. Не лише для художників та любителів мистецтва, а для цілої України, що прагне нині вибудувати свою долю на подив та заздрість інших країн».

Загалом було б добре, навіть у виховному сенсі (нехай молоді люди бачать, що відданість та праця в нашій державі в пошануванні), я вже не кажу з погдяду справедливості та вдячної пам'яті нащадків, усе ж таки зробити Миколу Бідняка Почесним громадянином України, якщо вже не вдалося йому отримати громадянство за життя. А що вже невимовно шкода, так це те, що втратили ми можливість, принаймні наразі, отримати музей художника. Коли він лише приїхав в Україну, то мріяв побудувати свій будинок- майстерню, а по смерті передати все це державі, для створення меморіального музею. Цей задум теж йому не вдався, й теж через паперову метушню, яка обов'язково з'являється, якщо хтось хоче вкласти гроші в культурне майбутнє. Наразі це ліпше вдається тим, хто йде з хабарями, ніж тому, хто йде з добрими та чесними намірами, й не навчений, не призвичаєний до нашого життя-буття, коли перше, ніж отримати якийсь дозвіл, потрібно «ручку позолотити».

Що він зміг отримати, так це шмат такої дорогої йому землі. Бідняка поховали недалеко від його друга — Емануїла Миська, на Личакові, — вони ненадовго розлучилися у цьому світі й, певно, на небесах спілкуються, не нарікаючи на долю і все вибачивши людям, із притаманною їм широтою душі.

Заради справедливості треба сказати, що 50 років свого свідомого життя Бідняк провів у Канаді, що теж стала для нього дорогою та рідною й подарувала чимало відкриттів. Але, де б не був, шукав, торував шлях до національної за формою образотворчості з тим, аби вона сягнула світового рівня у кращому розумінні цього слова. Канада з її полінаціональною громадою дала йому відчуття особливості з огляду української ментальності та відсутність закритості, скутості думки, розуміння приналежності до великого світу людей. Мистецтвознавці, кожен по- своєму, вирізняють його портретні роботи, графіку та внесок у розвиток сакрального мистецтва. Як дуже справедливо написав про нього Григорій Міщенко, «у підоснову портретів Миколи Бідняка закладено оті початкові студії портретного наїву, в котрих психофізичне відчуття цілості образу вклалося в архітектонічну завершеність великого професіонала». Щодо графіки, то варто зазначити, що в Канаді він став відомим ілюстратором україномовної книжково-журнальної продукції, своїм талантом сприяючи розвиткові видавничої справи на користь української громади. Працював дуже часто на доброчинних засадах, добре знаючи, що українські видавці не є заможними. Здебільшого ілюстрував історичні оповідання, казки, радо спілкувався з українською молоддю через журнал «Веселка», що виходив у Нью-Йорку, але читали журнал у різних куточках світу. Величезний резонанс викликала книжка Бідняка «Життя Івана Мазепи». А серед графічних портретів виділяється портрет Митрополита Андрія Шептицького, створений для плаката «Українська молодь — Хрестові» до молодіжного з'їзду, що відбувся в Канаді в 1962 році. Цей портрет став відомим і його часто репродукували з різних нагод. Однак є в митця графічний аркуш, на якому зупиняються абсолютно всі, така енергетична сила та думка у ньому закладена. Робота увібрала всю трагічність долі Бідняка і всі його втрачені сподівання. Здається простенький сюжет: людські руки тягнуться до світла. Лише кілька долонь, що молять та благають, страждають і надіються. Ці руки, опромінені всевишнім благословенням і тому здатні творити добро та красу.

Цих рук у нього не було, а Боже благословення сягнуло глибше. Не дарма дві руки так нагадують серце, з якого, зрештою, все і походить.

Ігор Кожан, завідувач відділу експозиційно-виставкової роботи Національного музею у Львові, згадував як незадовго до смерті в музей приїхав патріарх Димитрій: «Приїхав уже важко хворий, однак сповнений бажання оглянути виставку Бідняка. І з радістю сказав, що його ікони є найкращим зразком іконописного мистецтва України другої половини ХХ століття.

Це, без сумніву, сучасна ікона, основи для написання якої — у старій візантійській школі. Його колористика і трактування образів, побудова композиції гейби традиційна (але це лише ознака добрих і глибоких знань, високої майстерності), а насправді все сповнено власним стилем, вірністю собі, сучасним диханням. Це авторська спроба трансформації візантійської школи на модерністських засадах ХХ століття. Кожна робота — маніфест власної витонченої настроєності».

Так говорять мистецтвознавці. А прості люди, що приходять на виставку, дивляться захоплено, забуваючи, що все це створено людиною без допомоги рук. Вони просто бачать твори Майстра, який завжди у високому мистецтві виступає посередником між нами і Вічністю. Напевно, про більше Бідняк, який володів особливим багатством — талантом і не мріяв.