Краєзнавчий музей у... власній хаті

Надію Мельник на Рівненщині знають як автора ґрунтовної праці з історії рідного села Хотин, що у Радивилівському районі. Книжка «Святі місця землі моєї... Хотин» оповідає про 300-літню історію села та прилеглої місцевості. Проте мало хто знає, що краєзнавець — власник музею, експонатів у якому більше, ніж на деяких районних виставках.

Чималенька кімната заставлена стелажами та обвішана картинами, вишивками, хрестиками та значками. Одразу ж привертають увагу полиці з книжками. Кожна має відповідну рубрику: «Історія Хотина», «Подаровані» і т.п. Проте є й раритетні видання. Надія Мельник обережно гортає кожну сторінку. Їх потрібно було б відреставрувати — книжки безцінні. Проте не вони є гордістю колекції збирача старожитностей.

— Ось цьому серпові — кілька тисяч років, — розповідає Надія Андріївна. — Не менше і наконечникам, списам — вони збереглися ще з первіснообщинного ладу. Багато таких речей мені приносили односельчани. Найдорожчими вважаю речі Висоцької культури, з яких і розпочалося моє захоплення давниною. Десь у 1990-х у селі Полуничне (Радивилівський район. — А.С.) розпочали розкопувати кар’єр, а в ньому знайшли дивні черепки, які й принесли мені. Спершу я не надала цьому великого значення, проте чутки про знахідку дійшли до видатного археолога Ігоря Свєшнікова (на той час він вів розкопки у Пляшеві). Ще за студентських часів Ігор Свєшніков досліджував Висоцьку культу (таку назву вона отримала від села на Львівщині, де вперше її виявили) і коли побачив знахідки з кар’єру, то припустив, що речі стосуються саме її. Ігор Кирилович доручив мені розпочати розкопки самостійно. Я тоді ще не мала навичок у цій справі... У Полуничному я знайшла могильник Висоцької культури. З Ігорем Кириловичем ми планували розпочати масштабні роботи, проте мій земляк (а Свєшніков також родом із Хотина) помер. Нині живу тим, щоб продовжувати розпочату справу. Хочу долучити спеціалістів зі Львова, Рівного. Деякі з них, до речі, уже приїздили до Полуничного. У мене є підозри, що там можуть бути знахідки і скіфських часів.

На згадку про співпрацю з Ігорем Свєшніковим пані Надія має предмети поховального обряду Висоцької культури — спеціальні горщики, в які клали прах мертвих (а в цій культурі, межі якої датуються 1100—600 рр. до н.е. мертвих спалювали). Навколо них розміщували інші посудини — з їжею, щоб дух померлого міг харчуватися. Багатшим у могилу клали той посуд, яким вони користувалися за життя. Якщо людина була біднішою, і родина не могла пожертвувати побутовими речами, нашвидкуруч виготовляли менші і гіршої якості копії. На деяких екземплярах, знайдених у Полуничному, зберігся навіть давній орнамент — гілочки ялини (як знак вічного життя).

Залишилися із часів Висоцької культури і дві застібки для одягу, сережки або ж, як їх називають, дармовиси та дитячий браслет із бронзи.

— Браслет дуже маленький, — розповідає Мельник. — Він належав дитині кількох років. І ось цікаво порівняти: моєму поколінню до школи категорично забороняли носити будь-які прикраси, а у наших предків це була традиційна справа.

Ціла колекція люльок прикрашає полицю у музейній кімнаті Не багато з них зберегли свою первинну форму, адже люльки у нас з’явилися тоді, коли на наші землі потрапив тютюн, а це XVI ст. А ось вже експонати пізнішої доби — Хмельниччини: шабля, яку нещодавно знайшли на місці переправи козаків, стріли, рибальські знаряддя, сокири.

Є у домашньому музеї і ціле зібрання зброї часів Першої та Другої світових воєн. Навіть гільза від морської гармати, що вміло перероблена дідусем пані Надії на містилище для пального, знайшла своє місце у куточку. До подвір’я Надії Андріївни нещодавно навідувалася міліція — перевіряла. Все ж таки у хаті зберігається холодна зброя.

Набір сапок — ще одна згадка про історію краю. На місці нинішніх полів раніше були панські ліси. Частину з них викупили селяни, повирубували дерева і взялися до обробки землі. Аби позбутися коріння, використовували мотики, які нагадують за формою і розмірами городник. Для звичайного сапання брали сапки, що менші за розміром, але відрізняються від нинішніх.

— А ось це — березові цвяшки, якими підбивали підошви, — показує краєзнавець. — Це не нинішні склеєні чоботи, що розлітаються на ходу. В таких ось, — показує кремезні шкіряні чоботі, — можна ходити і ходити. У мене навіть є дитячі шкіряні черевички, які хотіли забрати у Рівненський краєзнавчий музей — у них таких немає.

Чимало побутових речей у музеї Надії Мельник належать радянському періоду. Господиня показує дерев’яні черевики, шкіряні лапті і навіть плетені тапочки, в які взувалися, коли входили до церкви, аби не стояти у святому храмі босими. Цікавий експонат — рушник, вишитий на сході України.

— Він у Хотині опинився у 1932—1933 роках, коли за шматочок хліба люди із радянської України віддавали останнє. Навіть орнамент цього рушника значно різниться від наших, волинських орнаментів. У нас вишивки вишиті переважно самими квітами, а на тому рушникові — колоски...

На стіні висить ікона, яку називають «Благословенником» — нею прадід Надії Андріївни благословляв свого сина на Першу світову війну.

Окрім садиби-музею, у Надії Мельник ще багато справ — видати друком книжку про Хотин та сусіднє село Гоноратку. Дослідити історію сіл Коритне та Полуничне, надрукувати збірками 1 000 народних пісень, які краєзнавець встигла зібрати з уст старожилів. У Рівненському краєзнавчому музеї знаходиться рукопис Надії Мельник про орнаменти писанок Радивилівського району, а вдома вона зберігає ще один рідкісний приклад досліджень — прізвиськ. Жінка у своєму та сусідньому селі позаписувала прізвиська усіх родин загалом, і кожного її члена зокрема, дослідивши походження усіх таких «імен».

Нині Н. Мельник — член Всеукраїнського товариства краєзнавців, постійний учасник найрізноманітніших конференцій, автор наукових та популярних статей. У її архівах лежать ще не опубліковані легенди краю, а у закутку чекають на свою долю сотні старих світлин, які ще треба систематизувати...