Культурний пейзаж

Нещодавно в репліці до газети «День» я змушений був написати, що зарікся встрявати в дискусії на мовні теми, — бо, щоб говорити про долю української мови в незалежній державі Україна, мало вже того брому, вживати який радив В. Винниченко читачам української історії, а треба волячої дози знеболюючого. Однак життя змушує інколи відступатися від свого зароку. Отож, коли вже зайшла мова про мову, хочу поділитися кількома суб’єктивними міркуваннями, викликаними тим явищем, що дістало назву «Майдан», або «Помаранчева революція». Як ми всі знаємо, в перші дні збурення на Майдані були здебільшого кияни, і відповідно переважала російська мовна стихія. Але ця російська мовна стихія дихала українськістю, і багатосоттисячний люд органічно сприймав і відтворював ідеї помаранчевої революції в українській мовній плоті. Українська мова немовби стихійно визнавалася ідейно й етично пріоритетною в дії національного оновлення — без будь-якого конфлікту чи змагання з російською. Звідси, на мій погляд, можна зробити два висновки. Перший. Якщо українська мова асоціюватиметься з ідеями та цінностями, що мобілізують суспільство для досягнення демократичних і гуманістичних цінностей, вона стане привабливішою і престижнішою більше, ніж цього можна досягти будь-якими конституційними кроками чи адміністративними заходами, — хоч і вони бувають потрібні. І другий висновок: мовний вододіл в українському суспільстві не є нездолaнним, його намагаються зробити таким недобросовісні політики, які хочуть осідлати дракона мовних незгод, щоб на ньому в’їхати в парламент і владу. А почасти й дехто з егоїстично налаштованих інтелектуалів із відмерлим почуттям історичної совісності й національної справедливості, які заплющують очі на реальну картину нашого життя.

Оскільки політичні спекуляції на нібито пригніченні російської мови й культури та російськомовних громадян України зростатимуть в міру наближення до парламентських виборів 2006 року, можна було б запропонувати такий спосіб угамування пристрастей та з’ясування дійсного стану речей. Кожне звинувачення в переслідуванні за російську мову (позбавлення роботи, неприйняття на роботу за вживання російської мови, якісь форми приниження, відсутність у якомусь регіоні російськомовної преси й книги тощо) мають бути підкріплені відповідним конкретним фактом, що стане предметом публічного судового розгляду з трансляцією по телебаченню. Так само — кожен випадок публічного (в пресі тощо) глумління з російської мови, російської національності. Коли так пiде справа, то не виключено, що скарг і звинувачень різко поменшає, бо й фактів таких не виявиться або ж будуть вони малопереконливими. Зате може виявитися багато фактів протилежного порядку — скажімо, відмова книгарні торгувати друкованою українською мовою продукцією, відсутність у певному регіоні української преси, неможливість відкрити українську школу в Донецьку чи Сімферополі, антиукраїнські публікації в «Крымской правде» тощо — і вони також мають дістати кримінальне розслідування.

Що ж до проблеми двомовності, то треба нагадати про справжній зміст цього поняття. Двомовність не означає легалізації небажання багатьох чиновників, держслужбовців, працівників сфери обслуговування, засобів масової інформації тощо знати і визнавати українську мову (що, власне, і становить зміст проблеми) — вона означає обов’язковість для них володіти обома мовами і користуватися ними відповідно до обставин. Це також означає, що — за умов двомовності — всі офіційні документи відповідних регіональних влад мали б виходити обома мовами, обома мовами мали б працювати регіональні та місцеві ЗМІ. Якщо питання буде поставлене саме так, а інакше воно стояти не може, — то неважко передбачити, що охочих обстоювати двомовність значно поменшає. Звичайно, можна піти тим шяхом, що в АР Крим, де за Конституцією автономії державними є три мови: українська, російська й кримськотатарська. Але насправді ця тримовність існує тільки на вивісках на фасаді Верховної Ради автономії. Кримський досвід хай буде застереженням для українського народу...

...Престиж мови в суспільстві — це мірило повноти і якості її функціонування. А вони реалізуються насамперед у культурі. І тут багато що залежатиме від того, чи матимемо ми українською мовою такий корпус наукових і літературних текстів, який задовольнятиме інтелектуальні, естетичні й дозвіллєві потреби та запити різних шарів і прошарків суспільства. Деякі обнадійливі зрушення можна спостерегти. За роки незалежності ми вперше одержали в українському перекладі численні класичні та знакові сучасні твори європейської філософської, соціологічної, політичної, економічної, правничої думки, культурології — здебільшого завдяки фінансовій підтримці Фонду «Відродження» і ненависного нашим комконсерваторам Джорджа Сороса. Сталася відчутна зміна інтелектуального пейзажу, що особливо позначилося на творчих горизонтах наукової та студентської молоді. Але час уже поставити справу перекладання європейських інтелектуальних здобутків, як і художньої літератури, на рівень державного пріоритету. І дивитися не лише на Захід, а й на Схід. А тут у нас справи зовсім погані. Ми цілковито втратили навіть те, що мали за радянських часів: культурні обміни з так званими тоді народами СРСР. Ми забули, як ці контакти підтримували нас у наших зусиллях обстоювати свою національну культуру, — адже поряд із нами були грузини, вірмени, азербайджанці, казахи, татари, білоруси, литовці, естонці, латиші, башкири, осетини та десятки інших народів, у яких були такі ж болі й прагнення, як і в нас. І ми підтримували одні одних за принципом: «Нас багато, і нас не подолати». А сьогодні ми чинимо так, ніби й не існує великих і давніх культур: вірменської, грузинської, персо-таджицької, татарської, не кажучи вже про молодші, але багаті й життєздатні: казахську, башкирську, бурятську та інші.

Можна говорити про помітний розвиток в останнє десятиліття української філософської, соціологічної, політологічної літератури. Одним із добрих наслідків цього розвитку стало семантичне та стилістичне вдосконалення і збагачення української мови. Для тих, хто вміє читати й чути, здавалося б, раз і назавжди спростовано недоброзичливий стереотип про непридатність української мови для вираження складних метафізичних матерій та інтелектуальних маніпуляцій, але, на жаль, мало хто читає і чує.

Якщо ж говорити про художню літературу, то доводиться тільки дивуватися з уявлень про її занепад. Раз по раз чуєш — і в побуті, і в пресі — від очужілих до літератури людей, що українське письменство не має що запропонувати сучасному читачеві. Хочеться запитати такого суддю, а це, на жаль, суддя всеукраїнський, що він читав. Із поезії. З прози. З філософії та культурології. Не читав нічого, а більшості імен навіть не чув. Бо знає: в українському слові нічого цікавого немає. Так воно легше і для самоповаги комфортніше. А втім, що говорити про сучасників, коли й класиків позабували. Тільки — чи зі своєї вини? Чи має читач доступ до української книжки? Тут постає складна проблема створення попиту на українське друковане слово, попиту, який має стати однією з ознак реального культурного життя суспільства. І, може, слід починати з вивчення наявних запитів. Чи справді українську книжку так уже ніде не хочуть купувати, як запевняють ті, хто категорично викреслив її зі свого торговельного репертуару? Чи це відмовка незацікавлених, налаштованих на легкий зиск? У кожному разі, на різного роду зустрічах за участю бібліотекарів, освітян, «низових» книготоргівців дедалі частіше чути скарги про те, що вони не можуть задовольняти попит на українську художню й навчальну книжку через відсутність оної. То мабуть потрібна якась структура, що предметно вивчала б читацькі запити різних верств людності та можливості й способи їх задоволення, впливаючи на книговидання й книготорговельну політику.

Аналогічну картину бачимо і в усій сфері культури взагалі. Ті ж самі волання про те, що українська культура гине або вже загинула, тоді як насправді вона і за неймовірно тяжких умов не лише зберегла, а й доростила свій потенціал, навіть попри невідшкодовні втрати. Така ж необізнаність із нею в широких колах споживачів і така ж нерозвиненість самоартикуляції та самооцінки через слабкість мистецької критики та майже цілковиту відсутність системи популяризації й реклами.

На українському музичному житті тяжко відбився спустошливий удар, якого завдав йому київський владобізнес, ліквідувавши єдиний повноцінний нотний магазин на Хрещатику. Знаменитий Олег Скрипка з групи «ВВ» пише: «Раніше я приїздив із Парижа, щоб купити ноти на Хрещатику. Нормальні, звичайні ноти народної та класичної музики. А тепер їх у Парижі знайдеш швидше, ніж у нас. Але для професіонала це необхідно, як дихати». Немає й книжок про музику та музик. У 2002році видавництво «Музична Україна», колись досить потужне, видало всього лише п’ять книжок, а в 2003 — чотири. Особливо тяжке становище творців і виконавців симфонічної та інструментальної музики. Музикант або колектив, що виконують симфонію чи фортеп’янний або скрипковий концерт, повинні заплатити за оренду залу й практично на 50% закупити квитки. Інтереси меценатів і спонсорів спрямовані, як відомо, зовсім у інший бік. Проблемою є випуск дисків із творами українських композиторів, та й їхня реалізація. І все-таки є позитивні зрушення. Слідом за залами українських оперних і драматичних театрів люднішими стали й філармонійні зали. В них починає з’являтися студентська та бізнесова молодь. Це можна бачити на прикладі Органного залу в Києві, музичних вечорів у Андріївській церкві тощо. Можливо, перспективною виявиться й діяльність приватних музичних колективів, як-от симфонічної капели «Ренесанс». Для підтримання музичного життя в Україні конче потрібне створення рекламно-видавничих концертних агентств.

Українське образотворче мистецтво нині як ніколи багате та різноманітне. Але знову-таки: в Україні його мало знають, і відповідно попит на нього майже відсутній. Натомість українські митці збувають свою продукцію переважно іноземним туристам або безпосередньо за кордоном (хоча останнім часом знаходиться і поки що не рясний вітчизняний покупець). Масштаби цих мистецьких втрат співмірні з масштабами інтелектуальних втрат від еміграції тисяч продуктивних учених — представників найпрестижніших галузей науки та фахівців із обчислювальної техніки. Але це ще не все. Гинуть і необліковані цінності, створені попередніми поколіннями митців. Цей процес спустошення відбувається і на наших очах. Йде з життя видатний художник чи скульптор — і його майстерня вже комусь передається, а його твори залишаються безпритульними: в кращому разі розпорошуються, а в гіршому — гинуть безслідно. Добре, коли щось можуть порятувати родичі або нащадки, але це буває нечасто. Що станеться із творчою спадщиною Григорія Гавриленка? Анатолія Фуженка? Десятків інших майстрів різних поколінь? І загроза чатує не лише на творчу спадщину небіжчиків. Ось у ці дні хочуть позбавити творчої майстерні легендарних Аду Рибачук і Володимира Мельниченка, і може загинути їхня унікальна колекція, як уже знищено було за радянських часiв створений ними меморіал на Байковому цвинтарі. Та й творча спадщина порівняно «благополучніших» митців залишається незахищеною.

Мабуть, слід розпочати зі своєрідної інвентаризації, створення реєстру найвизначніших здобутків сучасного образотворчого мистецтва (сучасного в широкому розумінні слова: XX століття й початок ХХI). А потім продумати систему їхнього збереження й використання. Це допоможе, зокрема, формуванню репрезентативності та функціональної повноти того центру національних мистецьких скарбів, ідею якого висунув і починає здійснювати Президент України Віктор Андрійович Ющенко. При цьому важливо буде уникнути суб’єктивізму й смаківщини, бо деякі групи художників уже пропонують свої версії, спрямовані на гегемонізацію свого стильового напряму як нібито єдино сучасного.

Можливо, центри сучасного мистецтва вдасться створити і в регіонах. Тим часом у нас дуже мало робиться для популяризації образотворчого мистецтва. Мало видається альбомів, хоч український живопис, як і скульптура та графіка, дають тут невичерпний матеріал, і це могло б стати прибутковою справою, — якщо, звичайно, забезпечити високу якість видань та відповідний менеджерський супровід. Мабуть, тут є немале поле для майбутнього арт-бізнесу.

Справа національної культури повинна стати справою всього суспільства, всіх його активних сил. Адже саме в національній культурі — в її здатності чи нездатності забезпечити духовне буття суспільства, в її здатності чи нездатності посісти рівноправне й самобутнє місце у світовому концерті культур — саме тут вирішуватиметься доля української нації, як і будь-якої іншої. Бо тільки культура консолідує націю, тільки вона забезпечує національну ідентичність, тоді як політика й економіка забезпечують матеріальне буття суспільства, а відірвані від культури і його не здатні забезпечити.

Може, настане все- таки час, коли наше суспільство оцінюватиме достоїнство і вагу всіх своїх інституцій і всіх політичних та фінансово-економічних утворень не в останню чергу й за тим, що вони роблять для української культури і якою мірою, в якій якості культура присутня в їхніх структурах. Чи мають вони, сказати б, культурний вираз обличчя, — чи тільки епізодично можуть склеїти культурну гримасу? Як це робив, до речі, минулий уряд, і невiдомо, чи не робитиме нинішній.

Тут постає й питання про функції та вагу Міністерства культури та мистецтв у системі державної влади. Досі воно вважалося одним із третьорядних і десятирядних — не лише мірою фінансування, а й мірою владних та регулятивних можливостей. Так не повинно бути в країні, якій ще потрібно утверджувати свою національну культуру в атмосфері, досить насиченій зневагою та байдужістю до неї. Згадаймо 20-ті роки минулого століття, роки так званої українізації, адекватне уявлення про яку вже давно витіснене з суспільної свідомості українофобськими анекдотами національно ситих нігілістів. Тоді наркомат освіти, який обіймав усю сферу культури, мав вирішальний голос у справах національної політики взагалі, а нарком Скрипник був однією з чільних постатей у керівництві партії. Не йдеться про безкритичне ставлення до цього досвіду. Але простір впливу Міністерства культури та мистецтв має бути розширений, на мій погляд, і сягати деяких сфер діяльності інших міністерств, у яких є свої культурні установи і свої, здебільше мало використовувані, можливості культурної роботи. Насамперед це стосується міністерств освіти і науки, внутрішніх справ, Збройних сил, охорони здоров’я, сім’ї та молоді, а найбільше — Міністерства сільського господарства. Разом із ним і з аграріями, з Народною партією Міністерство культури просто зобов’язане виправляти ту велику соціальну й культурну кривду, що заподіяна українському селу, яке визволили від книгарень, клубів, бібліотек, медичної та побутової обслуги, поставивши селян, сільську дітвору та молодь у становище ізгоїв.