ЛЕКЦIЙНЕ ШОУ, як робота над мантрами
Проте з блиском, позаяк ні про яке симулювання чи підробку, іронію або відверте знущання над самою культурою академічної лекції мови не було. Прігов «відпрацював» сповна класичну тричастинну формулу «розкриття теми». Почав розкручувати інтригу лекції з «крутого піке» — теми влади ринку, порівняння статусу і економічної значущості художника та літератора в ХХ столітті. Перейшов до «чотирьох проектів» художника, що завершилися до нашого часу абсурдною формулою: «художник є художник», причому образи художника та літератора було тут змішано в єдиний «конструкт». А близьку перспективу майбутнього світової культури («глобальний проект») було змальовано ним як можливість злиття мозку людини з можливостями техніки, якщо людство знайде спосіб подолати одну прикру дрібницю — тіло людини. Логічно, переконливо і дуже загально — так, як, власне, й читається більшість академічних гуманітарних курсів, чи то для поглиблення освіченості аудиторії, чи то для демонстрації властивостей пам’яті лектора, що вміло поєднує «загальні місця» у щось індивідуальне. І хоч ті, хто запитував, намагалися ставити йому запитання, щодо певних «реалій і персоналій» — літературних, з царини арт-бізнесу або, наприклад, про стосунки художника з владою, про вишиковування художньої стратегії, про культурні інституції та їхню функцію посередників у сучасному арт-ринку, Дмитро Олександрович вправно йшов від часткового до загального. Не дозволяючи собі ані на хвилину вийти з образу, зрештою, скоріше привабливого до досконалості лектора, якого вже ніяк не хотілося «піддавати радикальній критиці».
Адже для провокації саме такої процедури було вигадано його «чистий» перформанс, проведений наступного вечора в галереї Центру. Заявлений у програмі як «Мантри високої російської культури», він зібрав «візуальну» частину публіки. Журналістів та літераторів було поменше, дійство привернуло увагу операторів провідних столичних телеканалів, художників і кураторів, мистецтвознавців, хоч торкалося, як було заявлено у прес-релізі, літературних штампів. В основному — патетичної риторики навколо того пласту «недоторканних» текстів, який щонайменше піддається критичному «зниженню» значення. Найпожвавленіший відгук викликала оповідь Прігова про те, які, загалом-то, прості маніпуляції він проводив з пушкінським «Євгенієм Онєгіним», внаслідок чого він став майже невпізнанним. Наважуся зробити припущення: якщо незабаром щось подібне хто-небудь з українських «іроністів» наважиться зробити з нормативними текстами української класичної літератури, ефект буде корисніший для суспільного здоров’я, ніж гучний «випадок Бузини». Позаяк відчужене, але спокійне ставлення до всього «надто високого» в сучасній українській культурі ще має бути знайдене.
До речі, у Прігова автографи та інтерв’ю цими двома вечорами брали чимало, але атмосфери обожнювання або захоплення не було. Робота така в сучасників — бути подалі від суспільного екстазу.
ДОВІДКА «Дня»
Дмитро Прігов народився в Москві 1940 р. Вчився протягом 1959 — 1966 рр. у Московському вищому художньо-промисловому училищі, на скульптурному відділенні. З 1975 року — член Союзу художників СРСР, з 1989 р. — учасник Клубу авангардистів (КЛАВА), з 1990 р. — член Союзу письменників СРСР, з 1992 р. — член Пен- клубу. З 1996 р. — близько 10 персональних виставок, учасник понад 30 великих групових виставок у Росії, Європі та США.
Прігов — один з найвідоміших представників так званого московського концептуалізму — художнього руху, що виник у Москві в 60-х роках і об’єднав художників, для яких центральним явищем у їхній творчості стала мова мистецтва, ідея, а не конкретний об’єкт. До цього кола належать, зокрема, Ілля Кабаков в образотворчому мистецтві, Лев Рубінштейн у літературі, Дмитро Прігов — у мистецтві та поезії. Критики часто наголошують на тому величезному значенні, яке для російського концептуалізму мав текст, слово, — на вербалізацію візуального мистецтва. У цьому сенсі Прігов — знакова постать російської концептуальної культури, позаяк у своїй особистості поєднує художника і поета. В одному з інтерв’ю, відповідаючи на запитання, що є важливішим, — мистецтво чи література, він сказав, що для нього важливий не сам текст і не літератор, який створює цей текст, а той момент, коли літератор демонструє свою поведінку. З огляду на це, перформанс є мало не найбільш вдалим способом передачі художнього повідомлення.
