«Лицар театру»

Актриса пішла з життя влітку минулого року, але в Національному театрі російської драми ім. Лесі Українки про Олександру Захарівну не забувають, згадують про те, як грала ту чи іншу роль, цитують її улюблені театральні байки...

Після закінчення Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого О.Смолярова встигла попрацювати на декількох майданчиках, але рідним домом вважала Театр ім. Лесі Українки, на сцені якого зіграла понад 80 ролей.  У прославлену трупу молоду актрису запросили 1952-го. В той час Російська драма, очолювана Костянтином Хохловим, переживала етап творчого підйому. Першою роллю Смолярової стала Маша в «Живому трупі», потім Ніна в «Маскараді», королева Єлизавета в «Дон Карлосі», Ґанка в «Моралі пані Дульської». А візитівкою актриси на довгі роки стала роль Шурочки Азарової у легендарній виставі «Давним-давно» в постановці Леоніда Варпаховського.

«Я дуже хотіла відчути цей театр, зрозуміти його, і мені це вдалося», — згадувала Олександра Захарівна. Вона справді зрозуміла головну його — театру — сутність: на цій сцені найважливішим був і залишається акторський ансамбль. Напевне, у будь-якому іншому театрі молода красива актриса, маючи у своєму творчому доробку стільки яскравих головних ролей, вважала б себе примою і хизувалася б своєю винятковістю. Але Смолярова із задоволенням грала в епізодах, не соромлячись маленьких ролей. І це бажання служити мистецтву не вичерпалося з роками. Навіть уже в поважному віці, актриса виходила на сцену в головній ролі у виставі «Різдвяні мрії» Н.Птушкіної, але з не меншою віддачею виголошувала всього декілька фраз у «Маскараді» М.Лермонтова. Олександра Захарівна ніколи не прагнула повчати молодших колег, і цьому вони вчилися у неї. Спостерігаючи, як відповідально готується до епізодичної ролі старійшина театру, молодь просто не могла собі дозволити зневажливо поставитися до маленької ролі.  

З величезною пошаною до Олександри Захарівни ставилися і режисери. За довге творче життя в Російській драмі вона встигла попрацювати з багатьма із тих, на кого до сьогодні рівняється український театр — Костянтином Хохловим, Леонідом Варпаховським, Миколою Соколовим, Володимиром Неллі, Михайлом Резніковичем.

«На початку вистави «До нового берега» моїй героїні було 17 років, а до фіналу — 75! Микола Миколайович Рушковський, з яким ми ровесники, у цій виставі грав мого сина! Це була чудова можливість показати свій акторський діапазон. Я ніколи не відмовлялася від ролей, якими б вони не були. Кожна із них — черговий привід довести собі самій, що я це зможу!» — такий був творчий принцип Олександри Захарівни.

— Олександра Захарівна була не лише дуже хорошою актрисою. Вона була будівничим театру. У якійсь мірі — його душею. Вона думала про молодих. Вона хотіла добра цьому Дому. Вочевидь, з її відходом перегорнулась якась сторінка театру. Щось відійшло назавжди. Але я сподіваюся, що молодь не забуде, і, можливо,  сприйме те, як безкорисливо вона ставилася до театру», — говорить художній керівник Російської драми Михайло Резнікович.

Останніми роботами Олександри Смолярової у театрі були ролі місіс Поллі Адамс в «Останньому коханні» В.Мухар’ямова та Софії Іванівни у «Різдвяних мріях» Н.Птушкіної. Актриса була «лицарем театру», про неї пам’ятають колеги і глядачі.