Лицарі — рослини рідкісні

Лицарство — прерогатива шляхетних безсрібників, тих, хто в очах людей ощадливих виглядає часом божевільним… Чого гріха таїти, ми майже забули, що такі люди існують. І майже завжди, якщо чуємо про щось екстраординарне, знаходимо підводні течії і прикрите тінню приховане матеріальне значення. А коли його не знаходимо, навіть «пропащі» раціоналісти, радіють як діти. Живий курилка! Не все ще продане й пропите! Значить, є надія — благородство існує!

Так, лицарів у наш час, дійсно, мало. Мода на них виникає рідко, і як говорив мудрий Швебель, — «відтоді, як лицарство вийшло з моди, захист і допомогу можна отримати лише від відомств чи за готівку». Жарти жартами, а лицарі й справді — рослини рідкісні й вирощуванню погано піддаються (гени, добродії, потрібні!). І якщо їх цілеспрямовано не виводити, селекціонувати і всіляко не виявляти їм повагу, нехай навіть натяками на лицарство, — нічого буде славити… Тому, якби не було такої номінації, як «Галицький лицар», її потрібно було б вигадати. Але, слава Богу, вона є, конкурс знову організували, через кілька років безмовності. Правда, він дещо видозмінений, але все ж таки…

Цілком природно — у «Галицького лицаря» є свої прихильники і противники. Немало й таких, хто відверто сміється над ідеєю. Утім, останні абсолютно справедливо стверджують, що нагороджувати людей, які випередили всіх інших претендентів у тому, що справно вміють грошенята заробляти, до речі, згідно із своїми професійними обов’язками, — справа сумнівна й навіть компрометуюча ідею. Ну, назвіть конкурс якось інакше й нагороджуйте собі на здоров’я! Адже звання «лицар» зобов’язує багато до чого й не підлягає штампуванню. І якщо в певній номінації не було такого (тому що не було зовсім), то не варто й город городити.

Хоча, якщо чесно, обдарувавши всіх порівну, звідки ж кошти візьмуть на тих, хто дійсно на це заслуговує, дійсно переміг і обставини, й іноді самого себе. Часи такі, що доводиться вибирати із двох бід меншу, і… йти далі. Викручуватися, мудрувати й нагородити, наприклад, Роксолану Дзюбу. Це безперечний «спортсмен року». Втративши обидві ноги, Роксолана не розгубила життєвих сил і оптимізму. Вона знову стала займатися спортом, вийшла заміж, народила дитину й стала чемпіонкою Європи зі стрільби з лука серед інвалідів. Вийшовши на сцену на протезах, вона усміхалася молодо й переможно. А зал аплодував їй стоячи. І тут уже нічого не скажеш. Як не скажеш жодного слова проти родини Ярошів, яка усиновила вісьмох дітей і зробила їх щасливими, всупереч обставинам і безгрошів’ю. Лише тому, що хотіла зробити когось щасливим, окрім власних двох дітей.

А «Особистістю» року був названий отець Борис Гудзяк, ректор Українського католицького університету. Тут також важко було не погодитися з рішенням капітули. Створити вищий заклад з нуля, боротися з бездуховністю, все життя своє на це покласти, — багато чого варте.

Присуджувалися звання й іншим людям, безсумнівно, шанованим. Однак в їхньому житті не було вчинку такого рівня й значення, щоб зал підтримав рішення капітули одностайним поривом. Хтось при цьому здивовано знизував плечима, хтось лукаво посміхався, бо знав усі «підкилимні ігри», хтось просто тихо погоджувався — на безриб’ї і рак — риба…

Багато хто в залі знав, яких неймовірних зусиль докладає Олеся Саноцька, керівник громадської організації «Оселя», буквально рятуючи від смерті бездомних людей. Тому не могли стримати зітхання розчарування, коли в номінації «Громадський діяч року» назвали не її ім’я. На щастя, в організаторів конкурсу просто духу не стало не нагородити Саноцьку взагалі, й вони присудили їй спеціальний приз, а фонд «Відродження» видав сертифікат на $1 тисячу США. Не Бог знає які гроші, але все-таки… Пізніше Олеся зізналася, що саме такої суми бракувало, аби організувати святковий пасхальний сніданок… для бомжів. 200 бездомних сядуть у неділю вранці за столи в «Оселі» й відчують себе, нехай на якихось пару годин, не самотніми й нещасними, а захищеними, бо — в колі «родини».

Мабуть, лише цих чотирьох — Дзюбу, Ярош, Саноцьку й Гудзяка згадували як у кулуарах, так і у своїх матеріалах львівські журналісти без усіляких «але», а щодо іншого було сказано стільки злих слів, особливо в інтернеті, що тільки диву даєшся. Ненормативна лексика згадувалася так часто, що можна було подумати, що пишуть про скандал у колі кримінальних авторитетів. Чесно кажучи, й справді, «Галицький лицар» не був таким, аби писати про нього в піднесеному тоні. У нашому нинішньому житті взагалі практично ні про що не можна писати в такому тоні, якщо, звичайно, не кривити душею. Особисто я хотіла тихо «заграти» тему. Але після того, як побачила так звані відгуки, сіла за комп’ютер. Наше суспільство, дійсно, нездорове. Адже паплюжити й принижувати вважається за хороший тон й ознаку професіоналізму, особливо серед молодих журналістів. Проявляти заздрість і гіпертрофовану амбіційність — зовсім не соромно. Не просто вказувати дамам на невідповідність одягу й місця, а ще й відверто сміятися над тим, як вони виглядають — і це виявляється хороший галицький тон? Тому потрібно, просто необхідно організовувати подібні конкурси. Помилятися й видавати аванси. Наново привчати людей радіти чужим успіхам і дякувати їм за працю. Повторювати, відроджувати розуміння істинного лицарства — коли бажання слугувати спільному благу є неодмінною потребою душі й навіть більше — умовою особистого щастя. Хоч би як наївно сьогодні це звучить…