Людина-театр

Здавалося б, Євген Гришковець завоював усі або майже всі території культури, доступні для людини, яка не має спеціальної освіти. Він пише прозу і п’єси (хоча тут він, вивчившись на філолога, якраз професіонал). Він знімається в кіно, ставить вистави, сам у них грає, сам підбирає до них музику, сам створює на сцені потрібне йому предметно-речове середовище, сам себе одягає, виступаючи в ролі театрального художника. Так він став людиною-театром. Але він ще виступає в клубах з групою «Бігуді», і тепер його можна віднести до співаків. Залишилося лише взятися за пензля або за різець, аби стати художником. Ну а ще можна спробувати себе у хореографії й уславитися відомим танцюристом. Уявіть собі, що в талановитій голові Євгена Гришковця й справді зріють хореографічні ідеї. Втім, про все по порядку.

«МЕНІ ЦІКАВІ ТІ ЛЮДИ, ЯКІ АКТИВНО ЖИВУТЬ І БАГАТО ПРАЦЮЮТЬ»

— Ви неодноразово зарікалися не грати більше «Як я з’їв собаку», але все одно, нехай рідко, але показуєте цю виставу. Причина тому — глядач, чи ви не можете без вистави, яка відкрила вам шлях до театрального Олімпу ? До речі, скільки разів ви її зіграли?

— Я якось схопився це зробити, коли вже було зіграно понад чотириста п’ятдесят вистав. І зрозумів, що точну кількість встановити вже неможливо. Я багато грав «Собаку» в Росії, понад триста разів, але тут, в Україні, є люди, які хочуть її побачити. І я поки що зіграв цю виставу по одному разу в Севастополі, в Одесі, у Харкові, кілька разів у Києві. Цього вкрай недостатньо. Але питання не лише в тому, що я маю її зіграти для глядачів, я ще й сам скучаю за нею. Тому разів п’ять- шість на рік я її граю. Я можу собі дозволити порушити власне слово.

— Яка публіка для вас є ідеальною?

— Я не медійний персонаж, і навіть участь у телепередачах не додає театрального інтересу до моєї персони. Що ж до моєї публіки, то вона завжди поінформована, вона завжди в основному молода, від вісімнадцяти до п’ятдесяти. Вона завжди активна, що означає — це непогано одягнені люди, які якось заробляють. Це не багаті бізнесмени, мені цікаві ті люди, які активно живуть і багато працюють. Тому я у Москві граю вистави о дев’ятій годині вечора. Грати вистави у великому місті о сьомій годині вечора — це знущання і наді мною, і над публікою. Але театр — це дуже інертна історія. Яка публіка ідеальна? Ідеальна публіка в театральному місті, де є хоча б кілька театрів, де є традиція регулярної запитаності театру. У цьому плані найбільш ідеальна публіка, як би не було образливо для киян, звичайно ж, московська, оскільки у Москві є дуже багато людей, які щомісяця дивляться вистави. І найголовніше, вони, маючи певний театральний досвід, відчувають контекст, відчувають процес і розуміють, що, наприклад, я, зокрема, являю собою в цьому процесі і контексті. Коли ж процес не регулярний, але при цьому публіка точна, уважна, неймовірно ніжна, як у Києві, то мені, можливо, дається дуже багато тепла. Це дещо неадекватно у відношенні до того, що я роблю. Я все-таки скромну роботу виконую. Хоч, звичайно, мені це приємно, треба бути абсолютним покидьком, щоб сказати, що така кількість радості, така кількість оплесків — це погано. Мені приємно чути від бабусь-білетерів, коли вони говорять: яка сьогодні була прекрасна публіка, давно такої не бачили!

— У вас є література, є театри, що ж примусило зайнятися ще й музичними проектами і виступати з групою «Бігуді»?

— Просто я познайомився з цими хлопцями, і мені дуже цікаво це було робити. До всього ж, усі театри, до яких я приходжу, побудовані давно, побудовані не моїм поколінням з абсолютно іншою метою, ніж та, до якої прагну я. Так що наші театри залишаються територією невідомої мені культури. У фойє висять портрети людей, які колись робили тут вистави, я чужим заходжу до їхньої гримерки. А світ клубу виник на моїх очах, його робили мої однолітки. Там створюють культуру мого покоління і пропонують це робити більш юним. Клуб — це абсолютно інша, сьогоднішня територія, і мені дуже хотілося там стати не просто своїм, але ще й донести якусь свою художню інформацію. Я також розумів, що там не може бути того ж самого драматизму, такої собі послідовності, яка є у виставі. Туди люди приходять усе-таки відпочивати. Тому я вирішив запропонувати такий особливий продукт, якого не було. Ідея цього продукту виникла у мене, музиканти підтримали, хоч вони всі років на дванадцять за мене молодші. І ми стали у клубі своїми.

— Ви тепер «свій» у багатьох місцях, наприклад на найпрестижніших книжкових ярмарках. Видавці вас самі знайшли чи ви шукали, де б вигідніше видати книгу?

— Мене знайшли, у мене так завжди трапляється: до мене приходять і пропонують. Інша справа, що коли мені запропонували видати мою першу книжку (збірка п’єс «Зима», яка вийшла в ЕКСМО — Авт. ), і коли вона вийшла у світ, то я зрозумів, що видавці — це такі люди, які обманюють. Навіть за найкращих стосунків усе одно видавець має трошки обдурити. От повинен, при всій любові, ніби зобов’язаний це зробити. Я, до речі, навіть був проти, коли до мене прийшли з пропозицією про видання збірки п’єс, говорив, що це нікому не потрібним буде, ніхто не захоче читати п’єси. Але от видали, і книга небезуспішно продавалася. Її, по-моєму, вже вп’яте перевидаватимуть. П’єси читати важко, це справа навіть менш приємна, ніж читання віршів, але все одно книгу читають. Мої п’єси призначені для інших, це досить м’який текст, у ньому немає однозначності, він незавершений, він зроблений так, щоб актори його не вчили, а запам’ятовували значення висловлювання і переказували його своїми словами. Так буде простіше, зрозуміліше, приємніше всім.

«Я ПИШУ ЛИШЕ ТЕ, ЩО САМ ПЕРЕЖИВ»

— Будучи філологом, ви ототожнюєте себе з тією чи іншою літературною традицією?

— Вважаю, що п’єси, особливо «Місто», це швидше чеховська традиція. У своєму романі я орієнтувався більшою мірою на англійську побудову роману шістдесятих — сімдесятих років. Зокрема, на Айріс Мердок. А повісті, вважаю, — це швидше бунінська традиція. Це — якщо говорити про якісь вектори.

— Ваші твори розповідають про дуже прості і водночас глибокі, потаємні речі. Як у вас народжується задум майбутніх п’єс?

— Наприклад, задум п’єси «Зима» з’явився тому, що я раптом уявив собі: солдати в білих маскхалатах, у яких вони в снігу повзають, якщо їм приробити вуха, будуть схожими на зайців. Ось так і народилася ця історія про двох солдатів, які в зимовому лісі замерзають, навіть не помічаючи того, що вони помирають. Смерть приходить до них непомітно, тільки-но на маскхалатах з’являються вуха — вони перетворюються на великих зайців. П’єса «Місто», так само, як і «Як я з’їв собаку», є документальною частиною мого життя. Цей документальний опис того, як я розлучався зі своїм містом і виїжджав із нього. Хоч у п’єсі не зрозуміло, виїжджає герой чи не виїжджає. П’єсу «ОдноврЕмЕнно», текст якої змінюється, також можна віднести до розряду творів, які описують мій особистий досвід. Уперше я її читав дружині і лаяв її за те, що вона сміється, тому що мені треба було, щоб взагалі жодної реакції не було, важливо було зрозуміти, скільки це часу займає.

— Боляче реагуєте на літературну критику, яка коментує і аналізує ваші тексти?

— Критиків для мене ніби не існує, і не тому, що я такий самозакоханий, а тому, що я дуже високою мірою впевнений у тому, що роблю. Я ще взимку закінчив повість, яка вийде у квітні, і хто б мені що не сказав, я впевнений, що краще за всіх у світі знаю цей текст. Я над ним працював рік, там немає жодної випадкової коми. Тому що дуже відповідально до цього ставлюся. І якою б реакція літературної критики або журналістики не була, мені не те, щоб начхати, — мене це по-людськи вражає, але я не зміню жодної коми. Я наполягаю на тому, що я пишу, тому що я пишу небагато і пишу лише те, що сам пережив, те, на чому я, вважаю, непогано розуміюся. А вже на тому тексті, який я написав, я розуміюся краще за всіх у світі. Тому що це мій текст. До того ж у мене хороша, класична університетська освіта — теорія літератури та російська мова. Так що в цьому плані я краще за критиків освічений, я знаю механізм, за яким побудований текст. Та й критику я вивчав і знаю закони цієї професії.

— Є ще жанри, види мистецтв, у яких ви хотіли б себе спробувати?

— Дуже хочу спробувати себе в хореографії. Дуже хочу. Я навіть знаю, як це називатиметься, це буде загальнодоступна хореографія. Там зможе танцювати будь-яка людина. Адже той театр, який я роблю, може робити будь-хто. Принаймні, це так виглядає, в цьому демократизм цього театру. І так, як я пишу, може багато хто писати… І це прекрасно. Тепер хочу зробити танцювальну виставу, в якій танцюватимуть так, як може танцювати кожен. Поки є така ідея.

— Вами зацікавилися кінорежисери, в кіно багато пропонують зніматися?

— Пропонують те, що мені нецікаво, і я відмовляюся. Пропонують дуже великі ролі, які вимагали б від мене більше року життя на знімальному майданчику. Але я відмовляюся, тому що у мене є відповідальність перед власними справами. Я не артист, у мене є свої плани, і я не можу їх забувати і займатися участю в чужому проекті. Маленькі ролі, епізоди я зіграв, у Гліба Панфілова знявся в «Колі першому», у Говорухіна маленьку роль зіграв.

— Навіть високі гонорари не здатні змінити ваші особисті творчі плани?

— Ні. Найбільші гонорари, які пропонуються, — це зробити власну програму на телебаченні. Або вести якусь програму, цикл передач на рік чи на два. Це неабиякі гроші, за рік можна заробити, скільки я не заробив за все своє життя. Але це знову ж, треба погодитися на регулярну роботу протягом тривалого часу і відмовитися від вистав, від гастролей, від нормальної вдумливої діяльності над книгою. А до цього, до власних планів треба дуже відповідально ставитися, з телебаченням же встигнеться.

«ТРІЩИНКИ НА АСФАЛЬТІ Є СКРІЗЬ, ПИЛ Є СКРІЗЬ...»

— Могли б за рік роботи купити шикарну квартиру в Москві…

— А не хочу я. У мене є орендована маленька однокімнатна квартира у Москві, мені цього цілком достатньо, я її дуже люблю. Мені там затишно, добре, мені не треба більше. У Калінінграді у мене величезна мансардна квартира, дуже приємна і зроблена так, як я хотів. Вона знаходиться в дуже красивому місці, в німецькому особняку, біля озера. От там я детально вибирав, займався дизайном, вибудовував атмосферу, там багато приємних і улюблених мною речей. А в Москві мені більше не треба, я дуже скромна людина. Адже я постійно в дорозі, і, до речі, завжди існує дуже важкий вибір, що взяти з собою, коли виїжджаєш на місяць: пару взуття, шкарпетки, труси, зубну щітку, набір сорочок, пару светрів, одне пальто… Це завжди прямо, як відправка в космос, де твої можливості обмежені однією сумкою.

— А як сім’я реагує на ці ваші постійні «польоти в космос»?

— Уже краще, тому що зараз я вже більше проводжу часу вдома. Коли я почав писати, то став більше бувати в Калінінграді. Лена, дружина моя, дуже задоволена, що я стаю письменником. І мені самому це дуже подобається. Це дуже зосереджене, чудове заняття. Коли ти пишеш кілька місяців зосереджено, ти себе поважаєш, ти зібраний, дисциплінований — от такий от весь хороший.

— Працюєте над книгою систематично, натхнення не чекаєте?

— Натхнення прийшло — і з’явився задум роману. Далі треба знайти час, щоб його втілити. А натхнення вже з’явилося. Натхнення — не для професіоналів. Високий професіонал, майстер — це та людина, яка завжди знаходиться в робочому стані. Вона більше за все витрачає енергії і сил, щоб постійно бути у стані, умовно кажучи, того самого натхнення.

— Ваші уявлення про славу, успіх збіглися з тим, що ви отримали насправді?

— Ні, абсолютно ні, абсолютно, нічого спільного… Все зовсім не так. Я всерйоз про це не думав, але уявляв собі славу певною мірою за Голлівудом. Побувавши в Голлівуді на фестивалі, навіть граючи там вистави і навіть зустрівшись з кількома зірками типу Шерон Стоун, яка була на виставі, я раптом побачив, наскільки це все, по-перше, мале. Тріщинки на асфальті є скрізь, пил є скрізь. І за межами пурпурної доріжки в тому самому Голлівуді є жахливі квартали і такі самі забігайлівки «Макдональдс».

— А які міста вас більше за інші порадували? Ви багато їздили. Де хочеться залишитися?

— Неймовірно подобається Тбілісі, обожнюю це місто. Зараз закохався в Одесу, мені дуже подобається у Києві, і я хочу тут бувати довше, так мені тут добре і комфортно. Знову ж в Одесі мені легко через провінціальність і таку одеську хвацькість, обшарпаність. Після останніх гастролей полюбив Париж. Причому Париж не літній, коли жарко, а осінній. Коли пізня осінь і не дуже хороша погода.

— Ви якось говорили, що треба навчитися жити, не ображаючись на інших людей. Вдалося позбутися звички ображатися, яка псує життя більшості людей?

— Я можу дозволити собі ображатися в побуті, в домашніх обставинах, де люди один одного настільки добре знають, що можуть боляче вжалити. Але навіть і це не образа. Мене може багато що дратувати, розстроювати, засмучувати, я можу сильно розсердитися, коли не виконуються певні робочі моменти, коли потрапляєш у залежність від ситуації. Але це не образа. Що таке образа? Це спрощення ситуації. Коли ображаєшся, це автоматично означає: він винен, а я хороший, тому я можу образитися. Механізм того, що я не ображаюся, дуже простий. Якщо ображатися, то з’ясується, що ти дуже хороший, але живеш у дуже поганому світі. А це набагато важче, дуже важко жити тобі, прекрасному, в такому поганому світі, ніж у приємному світі, але тобі не ідеальному.