Марія СТЕФ’ЮК: «Треба відкинути все старе і знову полюбити життя»
— Маріє Юріївно, що переважає у вашому серці зараз, коли святкуєте ювілей? Відчуття перемоги, чи можливо, якісь роздуми, жаль за минулим?
— Я відчуваю, що добре звучу і в мене добра вокальна форма. Але, безумовно, є і почуття жалю за багатьма речами, які я не здійснила з тих чи інших причин. Відчуваю, що, як співачка, я не до кінця реалізована навіть у нашому театрі. Можливо, народилася в такий складний час. Як і багато інших наших співаків, була позбавлена живого спілкування з колегами, що робили славу світової опери. Адже при радянській владі нас нікуди не випускали і ми варилися у власному соку. Зараз складається зовсім інша ситуація для співаків, які тільки розпочинають свою кар’єру, вони можуть і поїхати до будь-якої країни, і спілкуватися з імпресаріо.
— А як виникла ідея спільного ювілейного концерту з Романом Майбородою?
— Хоча ця ідея з’явилася випадково, але вона є закономірною. Я дуже люблю Романа: у нього, крім прекрасного вокального обдарування, є й душа, він дуже добра і порядна людина. А це в мистецтві, на превеликий жаль, зустрічається нечасто. Мушу сказати, що вже втретє нам дуже допомагає мер столиці Олександр Омельченко, який, на щастя, підтримує не тільки спорт, а й оперне мистецтво.
— Що відбулося в вашому творчому житті протягом цього року?
— Останні два роки — не найкращий період мого життя, на те були певні причини. Здавалося, що взагалі нічого більше не зроблю. Але тільки здавалося, до того ж, дійсно, що час — це все-таки найкращі ліки. А коли я проспівала ювілейний концерт, у мене з’явилася ціла купа планів. Я вже знаю, які програми буду робити. Треба відкинути все старе і знову полюбити життя! Тепер я хочу заспівати концерт українського романсу — класичного, міського. Цього ніхто ще не співав. Це дуже важка робота, тому що треба багато шукати, розшифровувати записи. Потім хотілося б зробити концерт гуцульської пісні, можливо — театралізований. Цих пісень не знають, вони, як правило, обрядові. Але на все це потрібен час, і, звичайно, така пікантна річ, як гроші. Проте після мого концерту мені сказали саме те, чого я чекала — що я в прекрасній вокальній формі. А це для мене найголовніше.
— Чому останнім часом ви завжди включаєте до програм своїх концертів пісню «Закувала зозуля»? Вона надзвичайно скорботна пісня, зал завжди плаче, слухаючи її. Що Вас пов’язує з нею?
— Якщо починати з початку, я дуже прив’язана до Лятошинського. Він зробив близько сорока обробок українських народних пісень. Я б не сказала, що вони ліричні, або сумні. Вони — трагічні. Це — геніальний композитор! Він настільки відчував Україну, жіночу душу, душу матері, розлучення, кохання. До того ж, це пісня мого краю. І в мені все життя живе ностальгія за моїм домом, за мамою. Крім того, в цій пісні є колосальна філософія. І в музиці, і в словах. Мені казали, що на концерті цей твір найбільше сподобався. Коли Ніна Матвієнко вперше її прослухала, вона сказала: «Дай мені цю пісню». Але потім подзвонила і сказала: «Я не буду її співати, бо не зможу так, як ти».
— Хто для вас — найкращий партнер щодо сцени?
— Мій репертуар виглядає так, що мої партнери в основному — тенори. І в театрі моїм найкращим партнером завжди був народний артист України Володимир Федотов. Він був мені найближчий за духом. Все в нього було настільки вишукано, благородно. Від нього йшла особлива інтуїтивність і якщо ми грали любов — це була справжня любов, а якщо — трагедію, то — справжня трагедія. На жаль, сьогодні він співає значно менше. А зараз, я думаю, таким партнером може бути Михайло Дідик. Я з ним кілька разів співала у «Травіаті».
— Чи заспіваєте ви в новій виставі театру — «Ромео і Джульєтті», адже ваше прізвище зазначене в програмці?
— Я знаю точно, що Джульєтту — не заспіваю, тому що і дирекція, і всі в театрі звертають увагу лише на молодих. Розумію, що це — природно, але я вважаю, що і в науці, і в мистецтві фундамент — це досвідчені спеціалісти. Співаки нашого театру, які мають 50 років і знаходяться у повному розквіті — це і Майборода, і Пономаренко, і Юрченко, і Забіляста — володіють i майстерністю, і величезним досвідом, і такими голосами, про які нинішня молодь може тільки мріяти, але до нас зараз зовсім інше ставлення, ніж до молодих. Шкода… Все ж таки, опера — не кіно, а сцена — не подіум, де треба показати фігуру, тощо. Хіба має значення в опері, що виконавиця Джульєтти — не така вже молода за віком? Я знаю, що Джоан Сазерленд майже до 65 років співала Лючію на всіх сценах світу. І ніколи ніхто, навіть на думці не мав, що їй не можна співати цю роль тому, що їй стільки років. Адже головне було те, що вона робила свою справу майстерно. А у нас хочуть, аби весь театр був молодий. Мені одразу сказали, що я не співатиму Джульєтту.
— Цього року розпочалася ваша викладацька кар’єра…
— Протягом багатьох років у театрі я працюю разом з унікальним концертмейстером — Костянтином Фесенком. Саме він порадив мені почати викладацьку діяльність. Якщо я зможу себе реалізувати, як педагог, буду щаслива. І якщо я справді зможу стати гарним педагогом, відчую це. Наприклад, співачкою я відчула себе лише на третьому курсі консерваторії. На початку були самі лише вправи, причому дуже нудні. Що стосується моїх учнів, то мушу сказати, що завжди намагаюся до усього підходити з любов’ю. І я полюбила цих дівчаток. Я їм пояснюю якісь речі, а вони на мене дивляться великими здивованими очима, сприймають це все. А крім цього, відвідуючи консерваторію, я завжди буду мати стимул бадьоро виглядати, триматися в формі.
— Як ви вважаєте, якби сьогодні ви вперше ступили на поріг театру як випускниця консерваторії, вам було б легше чи важче?
— Безумовно, важче. Коли я прийшла, тоді цінувалися традиції, висока культура режисури, висока виконавська, та й просто людська культура. І це не тільки цінувалося, а якось було більшою мірою присутнім у повсякденному житті, ніж зараз. Свого часу, коли я бачила, що йде Мірошниченко, чи Туфтіна, чи Гнатюк, я розуміла, що це — мої вчителі. Я пам’ятаю, як після вистав посилала квіти Євгенії Мірошниченко й писала «Браво, бравіссімо». Це був для мене ідеал жінки, ідеал співачки. Кожного разу мені відкривалося щось нове в ній. А зараз у нас немає належної вимогливості до молодих солістів.
— Чи можете ви запросити читачів на свій найближчий виступ?
— Ні, не можу. Тому що мені майже не дають вистав. Якщо мені в грудні вдасться отримати хоча б одну виставу, буду щаслива. Можливо, це буде моя, як я вважаю, найбільш вдала партія — Марфа в опері «Царева наречена». На жаль, мій час минає… Це справді жаль, тому що я могла б ще принаймнi п’ять рокiв спiвати головнi партiї. Спiвак постійно має бути в тренажі. У мене ж немає тренажу. Може це звучить сумно, але це правда. Я вже перестала стукати в двері. Я думала, що якщо є багато дверей, котрась із них обов’язково відкриється. Але жодна не відкрилася… Я пропонувала навіть проспівати благодійний концерт у Львові. Але тамтешня філармонія не може оплатити дорогу.
— Чим відрізняється українська вокальна школа і чи відома вона в світі?
— Наша вокальна школа дуже відрізняється від, скажімо, тієї, до якої звикли в Америці чи на Заході. Візьмімо, наприклад, Вікторію Лук’янець. Її я чула зовсім недавно і мушу сказати, що хоча у неї і не найбагатший голос, але ця співачка завдяки європейській, західній манері зробила величезний змах крилом. Про Анатолія Кочергу чи Валентина Пивоварова теж можна сказати, що вони виросли. Все у світі рухається вперед, в тому числі й вокальна педагогіка, а у нас школа стара, ХIХ — початку ХХ століття. Торік в Америці я співала концерт. У першому відділі звучала західноєвропейська класична музику, а в другому — Лятошинський. Всі запитували — а де це Україна? На моєму концерті була різнопланова публіка, а не сама лише діаспора, як інколи буває. І вони розуміли, що я співаю не тією манерою, що італійці або американці. Але це також цікаво, це також можна ставити в ряд. Так само писали і газети. Олена Образцова казала: «Так як я заспіваю російський романс або пісню, так ніхто не заспіває, тому що я — росіянка». Так само і я можу сказати про українську музику, а італійці — про італійську... Нічого не вдієш, це правда.
— Наскільки часто вас зараз чують і бачать у країнах СНД?
— Рік тому в мене відбувся концерт iз симфонічним оркестром у Санкт-Петербурзі. Повний зал! Мене там справді знають і чекають. Раніше часто запрошували до Баку, Кишинева, Тбілісі, але змінилися часи.
— Чи є у вас якась ритуальна дія, молитва, чи талісман, коли ви виходите на сцену?
— Жодних талісманів не маю. Але я щиро вірю і обов’язково молюся. Усі ми хрестимося перед виходом. Єдине, про що завжди прошу в Бога, — це, щоб він дав мені не тільки голос, а й натхнення. Я страшенно люблю це слово. Коли є натхнення, ти відриваєшся, кудись підносишся, душа або сміється, або плаче, або вмирає. І все навкруги стає зовсім іншим.
