Медитації в замкненому просторі: живопис Світлани Галдецької

Цілком логічно, що основою своїх живописних медитацій Світлана Галдецька обрала натюрморт. Відносно невеликий вибір предметів визначає особливу суворість і злагодженість цих картин. Горезвісна «точність фактури», зберігаючись, відходить на другий план перед спробою визначити зв'язки, що існують між реальними речами й простором, що їх оточує. Декілька яблук і груш; драпування, ефемерні настільки, що їх можна вважати матеріалізованою ідеєю драпування, а не реальним шматком конкретної матерії; квіти — тонкі, крихкі, ламкі в такій само тонкій і крихкій скляній вазі; пуста клітка і майже завжди — фрагмент великого живописця, зазвичай епохи Ренесансу: приколена до стіни листівочка, а то й вирізка з журналу, як виняток — гіпсове погруддя, причому ця найбанальніша прикраса всіх художніх майстерень стає раптом втіленням справжнього мистецтва; позаду — побілена стіна, позбавлена будь-яких прикрас, навіть кутів: ось світ, у якому Світлана Галдецька створює свої натюрморти. Вона називає їх по-різному: то глибокодумно («Врівноважений простір», «Розрізнені предмети»), то вишукано просто («Натюрморт з пустою кліткою», «Осінній натюрморт», «Білий натюрморт»).

І тільки за одного випадку замість стіни відкривається величезне вікно з червоними шторами, що спадають, але за ним, зрозуміло, — брейгелівські «Мисливці на снігу» («Зимова історія»). Кажуть, усьому причиною — модель, реально знайома художниці, і водночас втілення (на думку тієї ж художниці) «типу Ренесансу»; проте навряд чи Симонетта або Дона Велата; швидше (раз Брейгель) — Неле з «Уленшпігеля». Але себе Світлана Галдецька портретує інакше, в просторі не просто замкненому — найзамкненішому. І називає автопортрет «Монолог».