«Мій дім там, де моя віолончель...»

Ця виконавиця багато концертує  в різних європейських країнах, грає з такими авторитетними симфонічними колективами, як національні оркестри Франції та Бельгії, філармонічні оркестри Лісабона, Льєжа, Ізраїлю, Люксембургу, Ганновера. Соня Відер-Атертон співробітничала з відомими диригентами:   Луї Лангре, Марк Мінковські, Лоуренс Фостер, Джонас Фюрст, Ален Алтиноглю, Паскаль Рофе, Маттіас Пінчер, Гюнтер Нойхольд, Ерве Ніке та іншими. ЇЇ дуети зі знаними піаністами Іможеном Купером, Елізабет Леонською, Лоран Кабассо,  Брюно Фонтеном, скрипалями Рафаелем Олегом, Яном Талихом, Сільвією Марковічі, перкуссіоністкою Франсуазою Ріваллан завжди викликають  посилений інтерес шанувальників камерної музики. Багато про що свідчить і увага до її виконавського іміджу з боку видатних композиторів сучасності — Анрі Дютійє, Паскаля Дюсапена, Вольфганга Ріма, Бетсі Джолас, Моріса Оани, які присвятили віолончелістці власні твори. Авторка оригінальних мистецьких проектів, з-поміж яких «Східна струна», «Піснеспіви Сходу», «Від початку Монтеверді» та інших, завжди інтригує слухачів оригінальною концептуальністю своїх задумів. Невипадково 1999 року на визнання  яскравого таланту Соні Відер-Атертон Французька академія витончених мистецтв відреагувала нагородженням її Гран-прі Del Ducа, а 2011  вона була удостоєна Премії мистецтв фонду Бернхайма, який кожні три роки  визначає переможців з-поміж діячів літератури, мистецтва й науки. До того  ж, починаючи з 1997 року, солістка має ексклюзивний контракт із RCA Red Sea/BMG France.

Нещодавно на кілька днів привітною домівкою для Соні Відер-Атертон та її віолончелі роботи італійського майстра ХVII століття Матео Гофрілера стала Україна.  У Дніпропетровську, а потім у Києві (в Національній філармонії) в дуеті з блискучим піаністом, диригентом, композитором  та аранжувальником Брюно Фонтеном солістка презентувала  абсолютно незвичну для київського слухача програму.

У першому відділенні прозвучав цикл із восьми єврейських літургійних наспівів у оригінальному аранжуванні самої мисткині та Ж.Ф Зігеля. Унікальний паризький дует вкотре переконав присутніх, що музика будь-якого походження — універсальна мова людства, доступна, близька й зрозуміла  кожному. Перед слухачами  постав узагальнений образ єврейського народу з притаманною йому відданістю релігії філософськими, подекуди тяжкими, роздумами, що часом сягають гостроти відчаю й трагізму,  і, разом із тим, його здатністю  легкого переходу до гумору, невибагливих веселощів, запальних танцювальних ритмів масового святкування тощо. Глибоке, сповнене пристрасті, оксамитове звучання соло  віолончелі полонило зал уже з першої мелодії — «Молитви». Монолог віолончелі лунав як палка, інтимна сповідь самотньої людини: інструмент плакав, співав, благав, запитував, кликав,  сумнівався, погоджувався, примирювався...  Повільно затухаючі вібрації кінцівок мелодичних фраз віолончелі змушували присутніх заслухатися грудним голосом інструменту, звуки якого зависали й  поступово неквапно розчинялися в акустичному просторі залу...

«Густота віолончельного тембру найкраще пристосована для передачі очікування й  болісного нетерпіння. У світі не існує сили,  здатної прискорити рух меду, що тече з нахиленої склянки. Віолончель затримує звук так,  ніби вона не поспішає. Запитайте у Брамса — він це знає. Спитайте у Данта — він це чув...» — це висловлювання Йосипа Мандельштама містичним чином резонувало проникливо-емоційному тонусу  неперевершеного  виконання Сонею Відер-Атертон «Молитви». І хоча наступні номери циклу — «Псалом», «Нігун», «Каддіш», «Танець» — послідовно вносили контрастні психологічні стани  в плин музики й тоді різкі, ритмічно акцентовані фрагменти затягували  слухачів у стихію нестримного запального танцю, та все ж саме епізоди,  де монолог віолончелі імітував звучання людського голосу, сповненого інтонацій жагучої пристрасті й томління, а звивиста орієнтальна мелодія викликала в уяві картину  щедро обпаленої  сонцем землі спекотної південної ночі, викликали найбільшу емоційну віддачу публіки. Певно, якийсь містичний зв’язок існував між володаркою унікального інструмента й музикою, яку вона так віртуозно інтерпретувала...

Обидва концерти — в Києві та Дніпропетровську — були організовані Посольством Франції в Україні та Французьким інститутом. У Національній філармонії України музиканти грали у присутності обдарованої юної українки — Варвари Васильєвої, маленької скрипальки, яка нещодавно виступала у Парижі (ця подорож відбулася завдяки «Дню»).

Після виступу в Києві «День» скористався можливістю зазирнути «за лаштунки» професійних виконавських секретів видатної віолончелістки  і тет-а-тет поспілкувався з Сонею Відер-Атертон.

УРОКИ РОСТРОПОВИЧА — БЕЗЦІННА ШКОЛА

— Соня, як відбулося ваше «порозуміння»  із віолончеллю і чому саме цей музичний інструмент, говорячи словами Марини Цвєтаєвої, став «душею вашої душі»?

— Це сталося в юності.   Якось із друзями ми гралися, підкидаючи камінці, й після того, як випадала певна сума цифр, натискали відповідну клавішу на музичному автоматі: там звучала різна музика. Я випадково увімкнула клавішу  і  залунали звуки знаменитої віолончельної Сонати А. Вівальді. Все навкруг перестало існувати, так мене загіпнотизував співочий тембр віолончелі. Відтоді я зрозуміла, що це мій інструмент.  Раніше грала на фортепіано, та приваблювало звучання струнних інструментів, тож я спробувала спершу грати на гітарі. Втім, мені завжди хотілося, щоби звучання струн було протяжним, співочим, більш тривалим. Цим прагненням повністю  відповідала віолончель.  Щоправда, інколи мені здається, що то не я обрала собі віолончель, а вона мене знайшла!

— Ваша творча біографія певною мірою порушує традиційну схему становлення професійного музиканта. Ви народилися не в «музичній» родині. Вашою музичною кар’єрою завдячуєте лише собі?

— Мама  викладала філософію  в Парижі, а батько — американець (науковець).  Я народилася у Сан-Франциско, потім, коли мені виповнилося 8 років, наша родина переїхала до Франції. З раннього дитинства на мене впливали різні культури, я вслуховувалася в інтонації різних мов, відмінні звукові середовища формували мій звуковий світ.

— До цього, мабуть,  варто додати, що ваш виконавський стиль зазнав величезного впливу  російської віолончельної  школи, і, зокрема, ключовою постаттю у вашій професійній кар’єрі став видатний російський віолончеліст   Мстислав Ростропович.  Із чиєї ініціативи та коли відбулося ваше знайомство з цим справжнім «громадянином світу»?

— Ще  за часів навчання у Паризькій консерваторії (у класі Моріса Жендрона) мені доводилося чути виступи багатьох струнників та солістів зі Східної Європи, які вирізнялися з-поміж усіх особливим звучанням віолончелі. Воно було в них напрочуд вокальним, особливо наспівним, глибоким, теплим, емоційно повнокровним, насиченим. Мені часом здавалося, що звук у них мав просто фізичну вагу! Інтуїтивно  відчувала якусь таємницю цього унікального стилю, тож  поставила собі за мету будь що розгадати її й тому почала брати уроки у Мстислава Ростроповича, які стали для мене безцінною школою вдосконалення виконавської майстерності. Він проводив заняття з величезним натхненням і самовіддачею. Якщо взяти за аналогію  акторську роботу, то  викладання Ростроповича дещо подібне до методу видатного російського режисера Станіславського з оволодіння акторською майстерністю. Невдовзі відшліфовувати цю методику звуковидобування на віолончелі я продовжила в Московській консерваторії (у класі учениці Ростроповича Наталії Шаховської). Заняття з нею протягом двох років справляли просто гіпнотичне враження. І результати цього творчого спілкування не примусили довго чекати:  1986 року мене було відзначено на конкурсі Ростроповича в Парижі. Я переконалася, що російська «вокальна» манера виконавства дала можливість по-справжньому щиро та  емоційно доносити до слухача всі тонкощі композиторського задуму.

«Я ВІДЧУЛА ВНУТРІШНЮ ПОТРЕБУ ОЗВУЧИТИ САКРАЛЬНИЙ ЗМІСТ МЕЛОДІЙ ЗАСОБАМИ ВИКОНАННЯ ЇХ НА ВІОЛОНЧЕЛІ»

— Тож, мабуть, невипадково вашим дебютним альбомом став сольний альбом «Пісні зі слов’янських земель»... Розкажіть,  як прийшли до ідеї створення програми з єврейських наспівів і що спонукало звернутися до цього маловідомого для нашої публіки пласту єврейської релігійної музики?

— Це сталося під час моєї співпраці з бельгійським кінорежисером Шанталь Акерман, яка працювала над фільмом «Історія Америки», який було присвячено висвітленню життя у США єврейських іммігрантів зі Східної Європи. Вона запропонувала створити саунд-трек до стрічки, і я по-справжньому захопилася цією справою: почала серйозно вивчати старовинну єврейську літургійну музику, що супроводжувала єврейський народ у його багатолітніх мандрах. Шукала   в бібліотеках Парижа  та Єрусалима і, зрештою, зупинилася на хасидських піснеспівах. Саме  в них суто релігійна заглибленість органічно сполучається зі  світським, радісним світосприйняттям, і навіть танцювальні ритми не суперечать духовному змісту мелодій. Для мене це були моменти справжнього щастя: слухати спів різних канторів, порівнювати варіанти їхніх імпровізацій word-of-mouth.  Ця копітка  дослідницька діяльність виявилася для мене настільки близькою й зрозумілою, що, здавалося,  ці наспіви жили в мені впродовж віків, ще до мого народження. Знаєте, мене відвідало надзвичайно сильне, дивовижне відчуття, своєрідне звукове дежавю. Після цього мені захотілося ще більше заглибитися у Талмуд, щоби  краще зрозуміти зв’язок між словами, мисленням і почуттями, які, гадаю, не існують у священній книзі євреїв одне без одного.

— Можливо, це був голос вашої генетичної пам’яті (мати  Соні Відер-Атертон, родом із Румунії, мала єврейське коріння)?

— Навіть не це. Просто надзвичайно потужний емоційний заряд цих духовних наспівів народжувався на піку злиття слова й живого вокально-речитативного інтонування, й я відчула внутрішню потребу озвучити сакральний зміст мелодій засобами виконання їх на віолончелі, що максимально наближена до людського голосу. І я не помилилася: ця музика нікого не залишає байдужим!

— Розкажіть, що стало наступним вашим кроком у пошуках нових концертних проектів?

— Знаєте, мене завжди приваблювали сильні особистості. Такими для мене стали Анна Ахматова та Дмитро Шостакович, митці, які жили в тяжку сталінську епоху суцільного страху й при тому наважувалися звертатися до свого народу, а значить — і до всього людства,  з посланням величезної духовної сили спротиву існуючому ладу. Зокрема, друге відділення концерту включало Три прелюдії, тв. 34, №№ 8, 10, 17 і Сонату ре мінор, тв. 40  Шостаковича.

— Нинішній концерт — ваш перший візит в Україну, а чи обізнані з музикою українських композиторів, зокрема їхніми творами для віолончелі?

— На жаль, ні. Поки що. Та це лише початок мого, сподіваюся,  тривалого знайомства з  вашою країною. Я знаю, що українська музична культура має багатовікові традиції й є надзвичайно яскравою та різноманітною. А тому обіцяю, що наступного разу, коли приїду на гастролі, обов’язково виконаю якийсь із творів українського автора.