Між життям і смертю

Крім основного конкурсу, до якого ввійшло десять фільмів, фестивальна афіша запропонувала публіці різні ретроспективи, а також конкурс документального кіно. На жаль, у цій афіші українських стрічок не виявилося! Тим часом наявні в ній чудові фільми з інших країн могли б надихнути на роботу і наших режисерів (бюджет більшості представлених на фестивалі стрічок дуже скромний). Картини вийшли в світ насамперед завдяки талантові та гарячому бажанню їхніх творців розповісти світу про наболіле й сокровенне.

Організатори фестивалю незалежного кіно «2morrow/Завтра» зіпсувати настрій глядачеві не побоялися. У більшості конкурсних фільмів тема тлінності земного буття стала чи не найголовнішою. Більше того, одна зі стрічок навіть називалася «Добра смерть» (Голландія, режисер Вані де Війн). У ній ідеться про останні години життя приреченого батька родини, хворого на рак. Не витримуючи болю й чекання близького відходу, він вирішив позбутися страждань за допомогою евтаназії (до речі, тема вбивства тяжкохворих розкривається і в іншому конкурсному фільмі «Спляча красуня» — Італія, режисер Марко Беллоккйо). Переживання вмираючого і його найближчих родичів, викликані чеканням узаконеної в багатьох країнах добровільної страти, і є основним зміст голландського фільму.

Смерть, згадка про яку «людям із страусиною психологією» псує нервову систему, є рятівником і в картині корейського режисера Кю Хван Чону «Вага». Головний герой, який не може безтурботно насолоджуватися життям передусім через горбату спину і прогресуючий туберкульоз, працює трунарем у трупарні. Щодня готуючи до кремації тіла небіжчиків, він не просто звикся з думкою про смерть, а й знаходить у ній певну красу. Некрофільські настрої тут доведено до своєї крайньої, патологічної точки! Важку вагу, часом нестерпного тягаря долі, на своєму горбу несе не лише трунар, а й усі герої стрічки, для яких передчасна смерть пов’язана зі спокутуванням, а подальша кремація, яка принесла біль і страждання тіла, — з очищенням в ім’я іншого життя.

Смерть як найвищу кару і спокуту репрезентує в своїй роботі ще один відомий кореєць Кім Кі Дук, чию чергову криваву мелодраму «П’єта» (нагороджену «Золотим левом» на 69-му Венеційському МКФ) присвячено темі руйнівного впливу грошових знаків у світі, позбавленому любові. Жорстокість, якою заражено багатьох героїв популярного режисера, тут є прямим наслідком відсутності материнської любові в житті героя. Олюднення найманого садиста, який калічить боржників заради здобуття страховки, починається з того моменту, коли в його життя повертається мати, яка кинула свою щойно народжену дитину. Вищої відплати, до якої героїня підсвідомо прагне, не вдається уникнути ні їй, ні синові.

Цікаво, що картину Кім Кі Дука, яка здобула найвищу оцінку венеційського фестивалю, проігноровано журі «2morrow/Завтра», яке віддало Гран-прі чудовій стрічці угорського режисера Бенедека Флігауфа «Просто вітер» (приз «Срібний ведмідь» на останньому Берлінському кінофестивалі). Її події базуються на конкретних фактах дискримінації і винищенні циганів у сучасній Угорщині. Тим часом зміст фільму виходить за рамки соціальної тематики. Живучи разом із родиною Марі один, переповнений найгірших передчуттів день (поряд із їхньою халупою винищили вже декілька циганських родин), глядач і сам починає почуватися загнаною твариною, на яку полюють! Очікування героями насильницької загибелі, яке передається до зали, мимоволі спонукає замислитися над тим, що всі ми живемо в світі, де ніхто не може гарантувати нам повної безпеки, де смерть гуляє над нашими головами, неначе вітер.

«Кістлява» також усіяла трупами вулиці та поля засніженого російського містечка в роботі Олексія Балабанова «Я теж хочу», герої якої вирушають до зруйнованого храму по щастя. Сильна радіація вбиває сміливців, які зневірилися знайти його в буденному житті. Проте персонажі фільму, подібно до героїв «Сталкера» («Я теж хочу» виглядає пародією на знамениту стрічку Тарковського), вирушають у ризиковану мандрівку, з якої ще ніхто не повертався. Загалом це цілком виправдано: життя в Росії ніколи не було щасливим. То чому б не ризикнути, щоб стати щасливим? Смерть утрачає владу не лише над святими, а й над тими, хто зневірився через безглуздя свого буття. Інша річ, чи звільняє вона нас від болю та порожнечі, чи посилює цей біль, переносячи душі, що залишилися без тіл, у невідомі простим смертним світи.

Некрофільські настрої, якими пронизано багато конкурсних стрічок фестивалю, можна пояснити тим, що всі вони датовані нещасливим 2012 роком, на останній місяць якого передбачали черговий Апокаліпсис. Проте проблема — набагато глибша. Некрофілія, якщо в розумінні цього терміну вийти за його кримінально-медичні рамки, властива нашій цивілізації впродовж багатьох тисячоліть. Починаючи з давніх єгиптян, які бальзамували трупи, і закінчуючи ставленням сучасної науки до життя, яке вона вбиває, розчленовує заради дослідів, людство під виглядом життя вже давно культивує смерть. На фестивалі «2morrow/Завтра» це стає більш ніж очевидним.