Мохсен МАХМАЛЬБАФ: Я гадав, що візьму в руки пістолет і зміню світ. Але зрозумів: домогтися якихось результатів можна, лише змінивши свідомість людей

Минув місяць після закриття ХХХVII Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість». Стихли пристрасті, утрамбувалися враження. Інтерес до події був величезний. Лише акредитованих журналістів - близько 400. Спочатку зраділи: чутки про зростаючу бездуховність суспільства занадто перебільшені. Коли ж прочитала деякі матеріали про форум, радості поменшало. Поясню: в одній із публікацій кореспондент щиро здивувався тому, що престижну премію «За внесок у розвиток світового кіномистецтва» вручили (цитую) «маловідомому режисерові з Ірану Мохсену Махмальбафу». Не знаю вже, чи відомі журналісту (певно, фахівцю з питань кіно у своєму виданні) такі імена, як Роман Поланськи, Кшиштоф Зануссі, Єжи Ґофман, Отар Іосселіані, Софі Лорен? (Про Етторе Скола і Ролана Жофе навіть заїкнутися боюся). Адже всі вони в різні роки також були удостоєні цієї премії та пам'ятної статуетки «Скіфський олень». На всяк випадок хочу реабілітувати перед читачами пана Махмальбафа. Він зняв 24 фільми. Колеги і шанувальники його творчості називають режисера «великим». А інколи і «найвідомішим афганцем у світі». Ця ложка дьогтю до того, що, вочевидь, у майбутньому оргкомітету фестивалю варто дещо уважніше ставитися до питання акредитації журналістів. Фільтрувати, вибачте за жаргон, потік тих, хто пише і знімає на «Молодості». Гадаю, сприйматися подібний крок буде не як обмеження, а лише як турбота про добре Ім'я фестивалю.

Власне, цей факт безграмотності журналіста, який пише про кіно, і, мабуть, претендує на певну роль пропагандиста й оцінювача кіномистецтва, і став приводом для написання цієї статті. Річ у тім, що я ж, по суті, до пуття й не знаю, що відбувалося в кулуарах фестивалю. І мої журналістські амбіції трохи вражені: не вдалося зробити жодного матеріалу з відомими і цікавими гостями, які приїжджали до Києва. Зате вперше за багато років роботи на «Молодості» подивилася абсолютно всю конкурсну програму (волею багаторічного незмінного генерального директора фестивалю, а нині його арт-директора Андрія Халпахчі була членом міжнародного журі). Мушу сказати, подібний досвід у мене вже траплявся, але такої приголомшливої компанії - ніколи. З одним із цих розумних, високоерудованих, талановитих людей я й хочу сьогодні вас познайомити.

Отже, головою міжнародного журі ХХХVII Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» був всесвітньо відомий іранський режисер Мохсен Махмальбаф. Невелика біографічна довідка: 29 травня цього року панові Махмальбафу виповнилося 50 років. А коли йому було п'ятнадцять, долучився до опозиції тогочасної влади країни. Сидів у в'язниці. Після ісламської революції кинув політику, почав писати книги та знімати кіно. Мохсен Махмальбаф - автор 27 книг. Це: мистецтвознавчі дослідження, романи, оповідання та кіносценарії. Як режисер зняв 24 фільми.

Мохсен приїхав до Києва зі своєю чарівною дружиною Мазієх. Вірніше, зустрівся з нею в нашому місті, тому що змушений сьогодні жити за межами батьківщини. Про причини його нинішньої еміграції, про кіно, про життя ми говорили впродовж усього фестивалю. І все одно не могли наговоритися - останні слова інтерв'ю записано на диктофон за п'ять хвилин до від'їзду Мохсена Махмальбафа в аеропорт.

- Мохсене, іранське кіно в Україні відоме мало. Ви - його найяскравіший представник, даруйте за умисний комплімент. І я була надзвичайно здивована, дізнавшись, що перший фільм ви подивилися лише у 23 роки?!

- Я народився в бідному релігійному регіоні Ірану. Виховувала мене бабуся. Вона була глибоко віруючою і казала: «Якщо будеш слухати музику, дивитися фільми - потрапиш до пекла». Боявся я цього надзвичайно: затикав вуха, закривав очі, щоб не бачити того, що не можна. Навіть на дівчат не дивився, бо мене переконали, що це погано. Коли подорослішав, зацікавився політикою. В 17 років потрапив до в'язниці. Просидів там чотири з половиною роки. На свободу вийшов, коли мені було вже 22 роки. Тоді мені здавалося, що якщо замінити одного політичного керівника країни на іншого, життя в Ірані стане чудовим. Проте з'ясувалося, що не все так просто. Більше того, я припускав: якщо якісь проблеми іранського суспільства не можна вирішити політично, то культура напевне може вплинути на майбутнє мого народу. Почав писати оповідання, повісті для радіо, публіцистику. Так і прийшов у кінематограф, нічого про нього не знаючи, вміючи лише розповісти історію. Коли зняв три перші картини, зрозумів, що знань не вистачає категорично. Почав вивчати літературу про кіно. Прочитав близько 400 книг. І подумав, що заплутаюсь остаточно, якщо не почну систематизувати інформацію. Почав тезово конспектувати прочитані книги. Потім ці нотатки класифікував: одна течка - про те, як ставити світло на майданчику, друга - як писати сценарії, третя - по роботі з акторами. Таких конспектів у мене зібрався цілий ящик. Окрім того, в невеликий кишеньковий нотатник стисло виписав основні постулати, що стосуються кіновиробництва. Я з цією книжечкою ніколи не розлучаюся. Вона й зараз у мене в кишені. Кажу всім: «Це мій кінематографічний багаж». І на майстер-класах раджу молодим режисерам, аби переймали мій досвід. Інакше можна легко загубитися в потоці щоденної інформації. Підкувавшись теоретично, вирішив переглянути 50 фільмів найвідоміших режисерів світу, щоб зрозуміти, що таке хороше кіно. Мушу сказати, спочатку кінематограф був важливий для мене не як вид мистецтва, а як можливість вилити публічно свій біль, висловити свої думки. І сьогодні, на жаль, бачу, що молодь переважно знімає кіно для того, щоб вигукнути: «Я - режисер, я - класний, я - в елітній тусовці!» Їм, по суті, нічого сказати, вони нічого не пережили, за їхніми плечима - ніякого життєвого досвіду. Подібні картини пусті, нікому не потрібні. Переконаний: митець має знімати кіно лише тоді, коли його що-небудь глибоко приголомшить, і не висловити своїх почуттів і думок він просто не в змозі. Погляньте: в дитинстві я не любив кіно через бабусю, в юності - використав кінематограф в особистих цілях, сьогодні - фанат кіномистецтва. Цю еволюцію можна порівняти з дівчиною, яка спочатку вийшла заміж, а вже потім щиро покохала чоловіка. А кінематограф я порівнюю зі скакуном, якого спочатку осідлав, і ми поскакали. І вже пізніше полюбив цього коня.

- 17 років, коли ви потрапили до в'язниці, - складний, переломний вік для будь-якого юнака. Навіть такого, який живе в ідеальних умовах. Як ви не зламалися?

- Мене багато катували. Минуло 30 років, а шрами на тілі нагадують про ті дні. Навіть шкіру пересаджували на рану на нозі. Тоді я провів у лікарні 100 днів. Для порівняння: коли в мене стріляли (куля ввійшла у спину, вийшла біля живота), лежав у лікарні лише 14 днів. Але тортури - не найстрашніше. Їх можна витримати. Мене у в'язниці приголомшило інше - стосунки між людьми. Ми всі боролися за свободу, були однодумцями. А коли опинилися за гратами - почали підбурювати, ненавидіти одне одного. Ось цього я зрозуміти не міг. Коли сталася революція і ми вийшли з в'язниці, мої друзі стали президентами, міністрами, впливовими людьми. І - нове потрясіння. Прийшовши до влади, вони почали будувати в'язниці, катувати людей, як і їхні попередники. Тому я і прийшов у мистецтво, хотів фільмами довести, що іранське суспільство - у замкненому колі. Не можна мучити одне одного, так не повинно бути. Коли знімаю кіно, стараюся дивитися на себе збоку. І після кожної нової роботи намагаюся щось змінити в собі. В одній зі своїх картин, яка називається «Мить невинності», навіть критикую себе. А через себе - суспільство, тому що я - складова досить замкненого, консервативного Ірану. Мені не соромно було це робити. Таким чином я сподівався змінити інших. У кінематограф прийшов у досить складний для іранського кіно час. До революції, коли ми були закритою країною, в Ірані знімалося по 70 картин на рік. Кінематограф розвивався. Коли залізна завіса впала, кінотеатри заполонило дешеве, споживацьке американське кіно. Й убило самобутнє іранське. На вітчизняні картини ніхто не ходив, усі кинулися дивитися барвисті пустушки. Треба було рятувати національний кінематограф. Було вжито кардинальних заходів: іноземні фільми заборонили взагалі. І коли почали знову знімати своє кіно, ситуація склалася вельми сприятлива: конкуренції з боку сильних західних кінематографічних держав не було в принципі. Вважаю, це правильний шлях для будь-якої нації. Зокрема, він підходить і для України. Якщо ви хочете відродити національний кінематограф, потрібно обмежити показ іноземних фільмів. Для вашої країни можлива така схема: голлівудські фільми - 30 відсотків, інші країни - 20 і 50 відсотків - картини українських режисерів. Фільмів зніматиметься більше. Звичайно, не всі вони виявляться якісними, але серед потоку неодмінно з'являться талановиті роботи.

Однак повернуся до вашого питання. Після революції мені пропонували різні високі посади: генерального директора головного телеканалу, міністра культури, радника прем'єр-міністра з питань культури. Я відмовився. Не хотів більше займатися політикою, віддав перевагу творчості. Але мав намір працювати не на себе, а на благо народу. По суті, продовжував партизанську діяльність, але тепер - за допомогою кіно. В юності я думав, що візьму в руки пістолет і зміню світ. Після революції зрозумів: домогтися будь-яких результатів можна, лише змінивши свідомість людей. Кинув пістолет, узяв у руки камеру, оскільки знав, що зможу бути корисним як режисер.

- Сьогодні ви живете в Таджикистані. У вас своя кіношкола та сімейна продюсерська компанія. Дружина, доньки, син - не лише ваші помічники, але й самостійні творчі особистості. Старша - Саміра - почала зніматися в кіно з дев'яти років, а зараз - у 28 - відомий іранський кінорежисер. Для мусульманського суспільства - абсолютно нетипова ситуація. Як ви виховували дітей, що вони вирішили піти вашими слідами?

- У нас велика і дуже дружна сім'я. Коли діти були маленькими, весь час крутилися в мене на знімальному майданчику. Саміра зовсім маленькою знімалася в моєму фільмі «Велосипедист», Майсам (син) подавав чай під час перерв. Це була єдина можливість спілкуватися з дітьми, оскільки я постійно працював. Коли Самірі виповнилося 14 років, вона заявила, що до школи більше не піде, їй нецікаво. Краще буде займатися кіно. Син і молодша донька, якій було вісім років, подивилися на сестру і сказали, що також підуть зі школи. Виходу я не мав. Я став їхнім викладачем: по вісім годин на день ми вивчали мистецтво. За кілька років до цього померла моя перша дружина, і за три роки я одружився на її сестрі. Марзієх стала матір'ю моїм дітям. Вона піклувалася про них і вчилася разом із ними. Так що вона - також моя студентка. Я навчав їх по черзі практики й теорії. Принцип такий: наприклад, у мене зйомки - вісім місяців, діти і дружина знаходяться разом зі мною, набираються практичних навичок. Потім три місяці - теорія. І щодня, протягом кількох годин, ми вивчали книги з кіномистецтва. Пізніше, коли Саміра знімала кіно, Марзієх їй допомагала. І навпаки, якщо режисер - дружина, донька працює як другий режисер. Таким чином, вони спробували себе в різних професіях, і сьогодні цей досвід їм дуже допомагає. Навіть молодша Хана - на майданчику з дитинства в найрізноманітніших ролях. Кіно - наша школа, наша робота, наше життя. Коли з'являється фінансування, частину грошей вкладаємо в різні гуманітарні проекти. Наприклад, ми знімали фільм про бідне афганське село. Заробили гроші й побудували в цьому селі школу. Я завжди дотримувався думки, що працювати треба не задля слави. Треба допомагати людям, якщо ти маєш таку можливість. І дітей навчав цих принципів. Знайшов два долари: один візьми собі, другий віддай людям, про яких розповідаєш. В Афганістані, наприклад, ми здійснили 82 соціальні проекти. Вважаю, якщо в тебе є Ім'я, і тобі довіряють, необхідно використати цю довіру на благо. На фестивалі «Молодість» я сказав Жерару Депардье: «Ти - світова зірка. Тебе люблять в Україні. Давай допоможемо відродити в цій країні пам'ять про генія - Сергія Параджанова». Може, що-небудь і вийде.

- Ви зустрічалися з удовою Параджанова - Світланою. Що відчували в домі вашого улюбленого режисера?

- Для мене ця подія особлива. Коли ми зайшли у його квартиру, привіталися й обнялися зі Світланою, я раптом подумав, що цю жінку обіймав Сергій! Приголомшливе відчуття! Я дуже люблю Параджанова як режисера, і багато чого навчився у нього. Та й не лише я. Вплив цієї людини на світовий кінематограф величезний. Він - на Олімпі кіно!

- Крім Параджанова, кого ще з режисерів ви любите? Можливо, вважаєте своїми вчителями?

- Фелліні, Де Сіка, Курасава, Озон, індійський режисер Сатьяджіт Рей... Їх немало, і всі вони чогось мене навчили.

- Мохсене, ви вже три роки не були в Ірані. Чому?

- Один із керівників країни за останні три роки набрав сили і діє так, як хоче сам і йому подібні. В мене не приймають жодного сценарію, забороняють до показу мої фільми. Я зрозумів: якщо не можу працювати у своїй країні, мені немає сенсу там залишатися. І поїхав. Звичайно, відразу з'явилися проблеми. Мало бачуся з сім'єю, тільки на фестивалях і на зйомках в інших країнах. Але мої близькі розуміють і підтримують мене, оскільки знають: без роботи не можу жити. Моя батьківщина - не Іран. Моя країна - кінематограф.

ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ

Фільмографія Мохсена Махмальбафа:
2006 - «Крик мурах»
2005 - «Секс і філософія»
2005 - «Стілець»
2002 - «Афганський алфавіт»
2001 - «Сонце за місяцем»
2000 - «Казки острова» (частина «Випробовуємо демократію»)
1999 - «Казки Кішу» (частина «Дверей»)
1998 - «Тиша»
1996 - «Мить невинності»
1996 - «Габбех»
1996 - «Madresei keh baad bord»
1995 - «Салам, кіно»
1993 - «Актор» 1993 - «Образи династії Гаджар»
1992 - «Колись давно, кіно»
1991 - «Ночі Заяндех - Рода»
1990 - «Час любові»
1989 - «Весілля благословенних»
1987 - «Велосипедист»
1987 - «Торговець»
1985 - «Бойкот»
1984 - «Пара сліпих очей»
1984 - «Тікаючи від зла до Бога»
1983 - «Тобех Носух»